Пристань Ескулапа

— То кажете, Мацьошек, що ви зо страху кинули їх у вогонь?

— Так, пане, — белькотів Мацьошек. — Коли мені дружина сказала, що ви шукаєте цю річ, я подумав, що мені від того можуть бути неприємності. Почнуть цікавитися, допитувати і, кінець кінцем, ще посадять. На чорта мені це! І я не помилився, пане. Я не помилився! Хіба не так сталося? Ого, пане, коли людина стільки переживе, як я, то вона навчиться передбачати. Якби та дурна псина Реза не затягнула в свою будку цей кусок, якого я так і не зміг знайти, то ви б нічого не вислідили… Не вислідили б, пане, — переконано повторював Мацьошек. — А ту суку я вб'ю! Так, так, приб'ю до смерті зрадницьке падло! — він витер заслинені губи.

— Ви думаєте, що я цьому повірю? — вигукнув Журка. Поручик підійшов до Мацьошеків і важко дихав їм в обличчя. — Де ті папірці, що були в папці? Де рукописи? Відповідайте.

— Не знаю, — пробелькотів Мацьошек. — Я ж вам кажу все як було. Я знайшов тільки обкладинку В парниках знайшов. Напевно, хтось викинув через вікно. Може, діти чи хтось інший.

— Не брешіть. Це вам нічого не допоможе. Я вже розкусив вас, Мацьошек. Там був рукопис.

— Клянуся дітьми, чим хочете клянуся, що не було! — стогнав Мацьошек.

Журка махнув рукою.

— Що було написано на обкладинці, пам'ятаєте?

— Нічого не було.

— Нічого? Пригадайте краще. Може, був якийсь значок.

Так, так, значок був.

Який?

— Така змійка, пане. Зверху роздвоєна, а внизу закручена.

— «Дзета», — шепнув я.

— Зробити обшук у квартирі, — спокійно сказав Журка.

Мацьошекова з криком кинулася до дверей. У цю мить на порозі з'явився професор Касіца.

— Що тут діється, поручику? — запитав він схвильовано.

— Хочуть зробити обшук, пане професоре, — заплакала Мацьошекова.

— Обшук?

— Знайшли кусок обкладинки від тих паперів покійного пана професора і кажуть, що то мій старий їх узяв.

— У вас є дозвіл на обшук? — насупився професор.

Журка люто зиркнув на Касіцу.

— Це звичайна формальність. При таких доказах я можу дістати дозвіл у першу-ліпшу хвилину. Дозвіл на обшук і ордер на арешт.

— Кого ви хочете арештувати, поручику?

— Громадянина Мацьошека.

— За що, пане? — блідий Мацьошек відсахнувся. — За те, що я устілку вирізав?

— За те, пане Мацьошек, — процідив Журка, — що, діючи спільно з вбивцею, ви пробралися в той вечір на кухню і, немовби виносячи сміття, викинули решту отрути, а також заховали рукописи професора Містраля.

— Слухайте, поручику, — здивовано промовив Касіца, — невже людина, що переховує такий незаперечний доказ, як рукописи вбитого, робила б з них устілки для чобіт?

— Злочинці завжди припускаються якоїсь помилки, — відповів Журка. — Якби вони не робили помилки, то й не потрапляли б до наших рук. Обмежений практицизм погубив вас, Мацьошек. Пані Мацьошекова, дайте чоловікові чисту білизну.

Мацьошекова якусь мить дивилася на нас, мов божевільна, а потім з криком кинулася до Журки.

— Пане поручику, він невинний. Невинна людина, пане! Я скажу вам усю правду, пане поручику, тільки відпустіть чоловіка!

— Будь ласка, говоріть, — мовив Журка.

— Я скажу вам правду. Це я знайшла ту річ на столі в пекарні. Я підсипала квочку і щоранку ходжу в пекарню годувати її. У вівторок заходжу, дивлюсь, а на столі лежать якісь папірці в жовтій обкладинці. А я знала, що ви розпитували, чи не бачив хто у покійного пана професора таких папірців. Я так і обімліла. Глянула, а тут і ви саме йдете алеєю. «Боже мій, — думаю собі, — не інакше, як до мене». З того страху, пане, я все кинула в піч і підпалила. Обкладинка не загорялася, то я кинула її в теплицю.

Потім, як ви прийшли, я хотіла прибрати її, але обкладинки вже не було. Думаю — то мій старий узяв. Питаю: «Ти взяв?» — «Узяв», каже. «Нащо вона тобі?» — «Зробив устілки для чобіт». — «Дурний ти, — кажу. — Чи тобі розум відняло, це ж робота покійного Містраля. Зараз же викинь усе». Він злякався і пішов, щоб викинути. Але це такий недотепа, — у топку вкинув! А я ж йому казала, що воно не горить. Ух! — погрозила вона чоловікові.

— Ходімо з нами до пекарні! — наказав Журка.

У пекарні ми знайшли купку попелу з паперу доброго сорту, клапті обгорілих аркушиків.

— Так, це той рукопис, — промовив я.

— Темнота! — заревів Журка. — Навіщо ви це зробили? Треба ж було з усім прийти до нас і розповісти щиро, що трапилося.

— Хіба ж би ви повірили!.. — Мацьошекова витерла очі.

Від брами до нас, тримаючи в руці заклеєний сургучем пакет, поспішав командир взводу Драбек.

Журка швидко розірвав пакет і переглянув лист.

— Ну, звичайно. Безумовно, ціаністий калій.

— У паперовій салфетці?

— Всюди. В собачих трупах, у салфетці, в пудрениці Протоклицької.

— В пудрениці Протоклицької? — скрикнув я. — Іполите, чи ми не підходимо, часом, до фіналу? Пальці на скляній баночці з піаністам калієм… Отрута в пудрениці… Образа доктора Протоклицької на Містраля… може, навіть ненависть, — міркував я вголос.

— Помста відхиленої жінки, — стомлено додав Журка.

— Смієшся?

— Ні, чому ж. У цій справі мене вже ніщо не здивує. Ліпи далі свої мелодраматичні припущення. Це дуже захоплююча історія. Після смерті Міхала я ніяк не можу про неї забути. Все так просто! Спілка: Йонаш і Протоклицька. Отрута у снотворному порошку, приписана Містралю. Міхал щось догадується. Можливо, навіть за стуку є спільників під час якоїсь інтимної розмови. Ті бояться, що він їх зрадить. Під час обіду Йонаш відвертає увагу присутніх, навмисно розбиваючи вазон з квітами, а Протоклицька сипле ціаністий калій з пудрениці в кухоль Міхала. Кілька крупинок падає на паперову салфетку… А може… може, пані доктор струшує їх туди свідомо, щоб викликати думку про самогубство. Як бачиш, проста справа. Може, навіть занадто проста, як на мій погляд. Яблуко прямо само падає в рот, — зневажливо скривився Журка. — Тільки мене не візьмеш на такі речі. Розумієш, я не люблю нахабства. А тут якась свиня нахабно намагається переконати мене, що Йонаш і Протоклицька — вбивці. Але скажи мені, Павле, чи ти наважився б всипати отруту сусідові по столу?

— Мабуть, ні.

— От бачиш. Це було б страшенно по-дурному. А вбивця Містраля не дурний. Це ми обидва чудово знаємо. Ось чому це, — Журка ткнув пальцем у протокол, — мене мучить, а не тішить.

Я на хвилину замислився.

— А може б, ми пішли шляхом відбору? Якщо ти виключаєш Касіцу, а тепер ще й Йонаша і Протоклицьку…

— Ох, не розумієш ти мене!.. — перебив Журка. — Я нікого не виключаю. Але все це… не те… Розумієш, «не той мазок», як любив говорити мій знайомий художник.

Розділ XXIII

Ми стояли з професором на терасі. Касіца скаржився Трепці на поручика Журку.

— Цього молодого поручика, мабуть, якийсь ґедзь укусив. Це ж не метод, — говорив він збуджено, — так залякати дітей, щоб вони тікали з дому. Погрожувати старій людині беззаконним обшуком і арештом? Ці методи продовжують дуже погану традицію, капітане.

— У поручика Журки тут дуже невдячна праця, — намагався Трепка заспокоїти Касіцу. — Ви всі відмовляєте нам у своїй допомозі… Не хочете бути відверті з нами, не довіряєте нам.

— Міліціонер повинен володіти своїми нервами, бо інакше він не може працювати в міліції, — гримів Касіца. — А відносно довір'я, то я сумніваюся, щоб методи поручика Журки викликали довір'я до міліції. А це що таке? — перервав раптом професор.

Я нахилився і підняв із землі паперового голуба.

— Це знову ті шмаркачі, — сказав я, — кинули на нас голубом.

Професор Касіца збіг з тераси. В кущах навпроти майнула й одразу ж зникла червона сорочка якогось малюка. Я дивився на паперову іграшку в руці і раптом відчув, що серце у мене зупиняється.