Пристань Ескулапа

— Не треба, — Трепка показав на сліди в траві. — Немає сумнівів, що драбина стояла тут.

Нагнувшись до землі, ми уважно, метр за метром, оглядали газон. І, нарешті, я знайшов те, що нас цікавило: гільзу від кулі.

— Ну що ж, для початку дуже непогано, Павелеку, — пробурмотів до мене Трепка, обтрушуючи руки. — Отже, стріляли звідси, точніше кажучи, з драбини. Дуже цікава історія… Тепер треба було б встановити, куди втік злочинець. Він міг вибігти через хвіртку на вулицю. Я помітив, що хвіртка не замикається ні на ключ, ні на защіпку, так же, професоре?

— Це правда, не замикається. Коли ми переїхали сюди, вона вже була така, і досі якось не полагодили замка.

— Не полагодили замка… Ну що ж, це буває. Отже, злочинець міг втекти через цю хвіртку. Але я бачу тут поблизу двері. Що то за двері, професоре?

— Це двері з кухні.

— Значить, він міг утекти й через ці двері, особливо якщо він живе у вашому домі, — але це теж тільки припущення. Ходімо тепер назад у будинок. Мені хотілося б задати вам кілька питань, професоре.

Зручно розмістившись у кріслах, ми деякий час мовчали.

— Ну то й що ви про все це думаєте? — стомленим голосом запитав нарешті професор.

— Дуже смішна історія.

— Смішна? — здивувався Містраль. — Невже замах на чиєсь життя може бути смішним?

— Скоріше це дуже дивна історія, — промовив Трепка. — Чи не подумали ви, що людина, яка хотіла б вас убити, зробила б це, мабуть, трохи інакше?

— Не розумію…

— Мене, професоре, дивує те, що злочинець діяв так невдало. Стріляти з віддалі близько тридцяти метрів, уночі, з малокаліберного пістолета — значить, стріляти навмання. Це був несерйозний замах, схожий скоріше на дурний жарт.

— Жарт? Ну знаєте, капітане! — Професор явно образився на Трепку. — Стріляти в людину — далеко не жарт.

— Це правда, — кивнув головою Трепка. — Стріляти в людей — не жарт. У всякому разі нормальна людина цього не робить. Але я не це мав на увазі, коли казав, що замах був несерйозний. Я хотів сказати, що в даному випадку метою було не вбивство, а щось інше.

— То навіщо ж усе-таки стріляли? — запитав спантеличений професор.

— Саме про це я й хотів вас запитати.

— Мене? А звідки ж я можу знати?

— Чи немає у вас якихось особистих ворогів?

— Ворогів? Ні… не думаю. — Містраль на мить замислився. — Звичайно, як і кожній людині, одні симпатизують мені, інші скоріше ні… Але от що ні в кого немає причин стріляти в мене, — то це безсумнівно.

— Може, хтось вами незадоволений?.. Який-небудь співробітник або студент?

— Ні… немає нічого такого, що могло б бути причиною. Я ніколи серйозно ні з ким не сварився. Ви думаєте, що хтось із помсти хотів мені нагнати страху?.. Ні, це смішно!

— А може, це пов'язане з вашою науковою роботою? Чи ніхто не вимагав чогось від вас?

— Вимагав? Не розумію.

— Ви науковий працівник.

— Так, ви знаєте, — я гематолог…

— Може, хтось робив вам якісь пропозиції в зв'язку з вашою працею, хотів дістати від вас якісь наукові дані?

Професор почував себе явно ніяково.

— Ні, нічого такого не було. Це схоже на різні підступи, що мають місце в галузі технічних відкриттів, капітане. У медицині таких речей, на щастя, не буває.

— А чи не одержували ви якихось листів з погрозами, чи не мали телефонних розмов, де б вам щось наказували або забороняли?

Містраль розсміявся.

— Ви маєте на увазі шантаж? Ні, слово честі, нічого такого зі мною не було. Зрештою, повинен вам одразу сказати, що в мене немає ніякого добра. Ви ж знаєте, в якому становищі перебувають сьогодні наукові працівники.

Трепка заклопотано кашлянув.

— Словом, ви не можете пояснити причин цього дивного замаху?

— Аж ніяк. — Містраль підійшов до стінної шафки і дістав звідти пляшку французького коньяку. — Мабуть, це зробив якийсь божевільний. Мій приятель-психіатр, професор Яштин, розповідав безліч історій про кримінальні подвиги своїх підопічних.

— Ну, залишимо поки що цю тему, — промовив Трепка. — Хто живе в будинку?

— О, тут ціла купа людей, — відповів професор, наливаючи чарки. — Ну, насамперед — професор Касіца, директор нашого інституту, потім його син Міхал, новоспечений лікар, потім асистенти професора Касіци: доктор Заплон і доктор Протоклицька, мій асистент, доктор Йонаш, і панна Стор, лаборантка. Крім наукового персоналу, тут живе ще в службовій кімнатці біля кухні пані Котовська, наша господиня.

— Ви говорили з ними про цю пригоду?

— Так. Я згадав про це під час сніданку.

— Ну й що?

— Нічого. Усі в той час були дома, але ніхто нічого не бачив і не чув. Вибачте, пані Котовської тоді не було дома. Вона ходила до сусідки і повернулася лише після десятої.

— Ну що ж, — сказав Трепка, — нам лишається ще оглянути будинок.

— А що це вам дасть?

— Така вже формальність, — зітхнув Трепка.

Ми вільно ходили по віллі, бо Трепка, заздалегідь домовляючись з професором, обрав такий час, щоб нікого не було дома.

Будинок був триповерховий. Перший поверх займав вестибюль, з якого одні двері вели до малої бібліотеки, а другі — до кімнати професора Містраля. Через засклені двері з вестибюля можна було вийти в коридор, а звідти, пройшовши в двері з правого боку, потрапити до кухні. За кухнею приліпилася ще службова кімнатка господині. На другому поверсі була маленька лабораторія, а також три кімнати, зайняті професором Касіцою та його сином. Крім того, біля лабораторії містилася кімнатка панни Стор. На третьому поверсі жили асистенти — лікарі Заплон, Йонаш і Протоклицька.

— Це нагадує мені фаланстер Фур'є[1], — пожартував Трепка, коли ми сходили вниз.

— Справді, — посміхнувся професор, — дехто називає нас комуною. Ми всі займаємось однією справою і проживаємо під одним дахом, але не зовсім добровільно. Це швидше господарська необхідність. Після переїзду з Вроцлава інститут не міг знайти квартир для наукових працівників. Нещодавно завдяки певній бюджетній автономії нам пощастило купити дві вілли: одну тут, а другу — в Пясечному. Віллу в Пясечному ми вважаємо за будинок відпочинку, хоча й там обладнали невеличку лабораторію, щоб можна було продовжувати свої досліди. Колись, як ми вже налагодимо своє господарство, «Пристань Ескулапа»[2] буде дуже приємною дачею.

— «Пристань Ескулапа»? — здивувався Трепка.

— Обом своїм віллам ми дали назви. Певна річ, неофіційно і до деякої міри жартівливо. Ось цю ми назвали «Ізолятором», — не знаю, чи дуже влучно, — а ту, що в Пясечному, — «Пристань Ескулапа». Насправді ж вони називаються дуже прозаїчно: будинки Другого інституту дослідної гематології — № 1 і № 2.

— Так, це цікаво, — неуважно промимрив Трепка, заглиблений у свої роздуми. — Ця вілла має два виходи, правда ж, професоре?

— Звичайно. З вулиці — головний вхід до вестибюля через терасу, а від саду — боковий, що веде на кухню.

— Тобто в коридор і далі на сходи можна потрапити або з вестибюля, через ті засклені двері, або ж через кухню?

— Цілком правильно.

Трепка накреслив план і уважно розглядав його. Професор Містраль здивовано зиркнув на капітана. — Чому це вас так цікавить?

— Ви казали, професоре, що після тієї події виходили в сад. Але не сказали, через які двері — головні чи через кухню?

— Через головні.

— Через головні? — перепитав Трепка. — Чому? Як на мій погляд, то через кухню вам було ближче. Стріляли з боку саду, а до саду ведуть двері через кухню.

— Так, ви маєте рацію, — промовив трохи збентежено Містраль — Я хотів вийти через кухню, але двері з вестибюля були замкнуті.

— Ті скляні двері, що ведуть у коридор?

— Так. Вони були замкнуті на ключ. Тому я повернув і вибіг через терасу.

— Кажете, замкнуті на ключ… — Трепка насупив брови. — А хіба ці двері звичайно бувають замкнуті?

1

Фаланстер — тип спільного будинку, який представник утопічного соціалізму Фур'є проектував для розселення общини (фаланги).

2

Ескулап — в старогрецькій міфології бог лікування.