Дунайські ночі

Дехто називає його «Departament of Dirty of Tricks» — відділ брудних трюків, а скорочено ДДТ.

Рандольф Картер був співробітником цього відділу. В секретну резиденцію шефа відділу й привів його містер Ку.

Південна Баварія. Заповідні ліси, район стародавніх руїн, старих і підновлених замків, мисливських угідь, лісозахисних і звіроохоронних інститутів, улюблене місце відпочинку Гітлера і деяких високопоставлених осіб окупаційних установ США.

Тут, в одному з замків, що загубився в горах та непрохідних лісах, і оселився Артур Крапс. Він, як і колишній фюрер, майже постійно жив на Баварському привіллі. Залишаючи свою резиденцію тільки тоді, коли цього вимагали «високі державні інтереси США».

Я не можу назвати точної адреси відділу, яким керує генерал Крапс, через те, що він кочує. Вчора генерал міг бути у США, в Ерлінгтоні, штаті Віргінія, по сусідству з Управлінням національної безпеки, завтра — в Західному Берліні, у фронтовому місті, як його називають в Америці, в будинку під номером 170–172, Далем Клейалеє. Післязавтра Крапс може переїхати у Південну Баварію, в який-небудь глухий замок. У недалекому майбутньому, якщо вірити газеті «Нью-Йорк таймс» від 22 червня 1956 року, всі органи ЦРУ будуть сконцентровані в одному центрі, який уже будується біля Хемптона і Макліна в штаті Віргінія. Правда, газета тут же попереджає, що під дахом цього центру зберуться лише ті відділи ЦРУ, яким не протипоказано за умовами конспірації бути разом.

Найімовірніше, що «Відділ таємних операцій», як і досі, буде кочувати.

«Відділ таємних операцій» — це насамперед розкидана по всьому світі мережа суворо спеціалізованих шкіл «Робертс-Колледж», де готують майстрів шпіонажу, диверсій, терористичних актів, провокацій.

«Відділ таємних операцій» — це велетенська катапульта, що викидає час від часу в соціалістичні країни головорізів, які розмовляють китайською мовою і корейською, російською і польською, румунською і угорською, але діють завжди і скрізь по-американськи. «Відділ таємних операцій» — це відступники і зрадники з країн Східної Європи, яких назвали й самі ж американці «людьми закону Лоджа».

«Відділ таємних операцій» — це таємні вбивства в Будапешті і Празі, Бухаресті і Варшаві, вибухи на кораблях і літаках, що належать країнам соціалістичного табору, пожежі на військових складах, викрадання секретних документів, шантаж, підробки, підкупи, руйнування стратегічних мостів, катастрофи на залізницях, аварії на великих електростанціях.

«Відділ таємних операцій» — це отруєний кинджал і безшумний пістолет, націлені в наше серце.

«Відділ таємних операцій» — це радіопередавач з клеймом «Made in USA», пластична операція обличчя і отруйна шпилька, ампула із смертельною порцією ціанистого калію, коди, шифри, явки і паролі, «штучне вухо» і рукавички з струмом високої напруги, невидиме чорнило, невидимі фотоапарати, невидимі сліди, слідкування і втечі, довготрубний гостроспрямований мікрофон з попереднім посиленням і записуючим приладом, за допомогою якого можна підслухувати розмови на відстані 400 метрів.

«Відділ таємних операцій» — це, нарешті, павутиння, що протягнулося між штабом генерала Артура Крапса і незліченними осередками відомства Аллена Даллеса. «Відділ таємних операцій» мав доступ у найсекретніші канали ЦРУ, але до себе впускав лише обраних.

Картер не знав усіх таємниць відділу, але й те, що він знав, викликало в нього високу повагу. Тут щедро нагороджували і немилосердно карали. Висували на пост диктаторів, як було на Кубі, у Гватемалі. Тут забували ім'я, яке дали батьки, і діставали нове, вигідне секретній службі. Тут іноді починали гру на шахівниці пішаком, а кінчали королем. Тут надзвичайно високо цінували особливий вид таланту — талант хитрувати і прикидатися, проникати, як фільтрівний вірус, крізь усякі перепони, брехати з обеззброюючою щирістю, хреститися, в думці проклинаючи бога, дружньо цілувати свого найлютішого ворога, бачити сни на замовлення, пити горілку і не п'яніти, любити. того, кого ненавидиш, бачити невидиме простим оком, відводити будь-яку підозру від справжніх убивць і звинувачувати невинних…

Містер Ку здав Картера, з рук на руки, високому, сутулому, із старомодними вільгельмівськими вусами чоловіку в мундирі лісової охорони, озброєному хромованим секатором.

Вусатий садівник, він же мажордом «Бізона», повів Картера через зимовий сад, вологий і душний, в хол замка. Кивнувши на дубові сходи, що вели на другий поверх, сказав:

— Будь ласка, проходьте, на вас чекають.

Протягом свого довгого життя розвідника Картер багато бачив такого, що приголомшило б звичайну людину. Давно він освоївся із специфікою глибокого підпілля і конспірації. І все-таки, потрапивши до «Бізона», був захоплений. Подумати тільки, якої високої честі удостоївся — особистої аудієнції генерала Крапса, який навіть перед визначними працівниками свого відділу з'являється не частіше, ніж божественний імператор Японії перед міністрами і послами.

«Як він зустріне? — думав Картер, піднімаючись сходами. — Куди пошле? Знову Росія? Угорщина? А може, цього разу Польща?»

Чим вище піднімався Картер крутими сходами, тим сильніше колотилося серце. І як йому не колотитись, як не завмирати!.. Навіть повітря тут якесь особливе, повітря великих таємниць.

Сходи вивели на простору площадку, в хол другого поверху. Скляний купол, крізь який видніється небо. Пальми в діжках. Велетенські і карликові кактуси. Чучела ведмедів, диких кіз, кабанів і на стінах безліч оленячих рогів.

Картер, не знаючи, куди йти далі, зупинився. І зразу ж з-за велетенської пальми вийшов здоровезний хлопець у замшевій куртці.

— Направо, потім прямо! — скомандував він.

Картер повернув направо і потрапив у довгий глухий коридор, вимощений потертими кам'яними плитами. Ступав по них обережно, але вони відлунювали наче дзвони, попереджаючи: йде чужий, бережися, господарю!

— Ви вже прийшли! — почувся голос ззаду.

Картер озирнувся. В протилежному кінці коридора стояв хлопець у замшевій куртці, розставивши ноги як поліцейський, що регулює рух на людному перехресті. Груди його були випнуті, руки в кишенях.

Тихо розсунулися білі двері, і Картер ввійшов до кімнати з високим склепінням. Полірований, без жодного папірця, з одним телефоном, стіл. Вікно з густими гратами. Голі стіни. Тиша. Де ж секретар чи помічник?

Картеру хотілося запалити, сісти, перевести подих, трохи заспокоїтись, але він не посмів.

Левова пайка з тих ста мільйонів доларів, які конгрес виділяє спеціально для підривної діяльності в соціалістичних країнах, проходить, про це Картер знав, через сейфи «Бізона» та його довірених осіб. Усе міг робити цей безвісний диктатор, головний майстер світових сенсацій, цей некоронований владика королівства, населеного лицарями плаща й кинджала, яке називається «Відділом таємних операцій».

Президента США Ейзенхауера Картер поважав. Мільйонерів Дюпона і Рокфеллера, Моргана і Гаррімана вважав за ідеал американців. Кінозірок Голлівуду любив. Але свого шефа, генерала Крапса, він обожнював і схилявся перед ним.

— Зайдіть! — почувся чийсь сильний з металічним відтінком голос.

Картер оглянувся — нікого. Ні, це був уже не голос охоронця в замшевій куртці. Очевидно, сам господар запрошував його за допомогою радіо.

Картер увійшов до великої круглої кімнати. Всі вікна розчинені навстіж. Дикий виноград, густий, нагрітий сонцем, обрамлює віконні прорізи, його листя тихо шелестить од вітру.

На підвіконнях розсипано корм для голубів, стоять глиняні мисочки з водою.

Чомусь Картер побачив спочатку це, а потім уже інше. В глибині кімнати камін, в якому палахкотить вогонь, телевізор, столик з пляшкою коньяку, два шкіряних крісла. В кріслі сидів Крапс. Незважаючи на свою огрядність, він підвівся енергійно і легко. Генерал був у цивільному: просторий сірий піджак, біла сорочка з білим комірцем і чорним бантиком замість галстука. Твердо, чітко відбиваючи крок, гордо несучи голову з вогненним, трохи кучерявим волоссям, він підійшов до гостя, схопив його руку, міцно потиснув і з гострою, але одверто доброзичливою цікавістю глянув у вічі.