Дунайські ночі

— Так, не люблю, не вірю. Ходімо оглядати Одесу, — сказав Матвій і засміявся.

Ми спустилися вниз і побрели містом. Мій супутник захоплено розповідав про Потьомкінські сходи і про себе, про китобійну флотилію «Слава» і про себе, про контрабандистів, про Ближні Млини, про катакомби і знову про свою скрипку, про свій талант, про лимани, про дюка Рішельє, про кафе Фанконі, про відомих скрипалів і знову про себе.

Пізно ввечері, коли ми під дзвін курантів, встановлених у годиннику міської Ради, поверталися на Приморський бульвар, я, здається, до кінця розкусив і молодого, і старшого Качалаїв. В усякім разі поповнив відомості про них особистими враженнями, домалював портрети, розпочаті там, у Львові, Ужгороді, Москві.

Качалай-старший. Це колоритна постать, навіть для Одеси. В десять років Мотя добре грав на скрипці і подавав великі надії. Батьки і численні родичі пророкували хлопчикові величезне, світове майбутнє.

Минали роки. Мотя витягнувся, став Матвієм, прийшла юність, виросли вуса, закохався, одружився, розлучився, ще раз одружився, закінчив консерваторію, а грандіозне, світове майбутнє не приходило. І не могло прийти. Він розгубив свій талант, що подавав великі надії, десь між дванадцятьма роками і повноліттям. Не захотів і не міг примиритися з втратою. Вундеркінду стати звичайною людиною, заробляти насущний хліб у поті лиця свого? Ні, це неможливо! Він довго мучився, на щось покладав надії, чогось шукав. І, нічого не знайшовши, поміняв професію. Відклавши скрипку, Мотя знову став студентом сільськогосподарського інституту. Чомусь він вирішив, що тут відзначиться скоріше. А можливо, діяв за принципом: чим гірше, тим краще. Він став агрономом, потім кандидатом наук. Життя ніби наладилось. Але хіба це те, про що він мріяв, що йому пророчили? Качалай зненавидів і свою роботу, і збанкрутілих пророків. Але жадоба великого, незвичайного життя, як і досі, не давала йому спокою. Він хотів того, чого нездатний був зробити своїми руками, своїм талантом, розумом, серцем. Хотів того, чого не могли йому дати просто так, з доброго дива, ні держава, ні суспільство, ні друзі, ні знайомі. Він жодної хвилини не був вільним од своїх бажань і тому завжди страждав. Він хотів володіти усім, що йому непідвладне, і тому не володів навіть тим, що було в межах його можливостей.

Такі люди, завершуючи свою цілковиту нікчемність, неминуче стають сутенерами, садистами, різномастими фашистами, агентами іноземних розвідок.

Качалай-старший став агентом «Відділу таємних операцій». Містеру Картеру не довелося тратити багато часу і зусиль, щоб знайти Качалая і завербувати.

Єдиного сина Качалай назвав своїм іменем. Уже в сім років маленький Мотя теж добре грав на скрипці. Не пощастило одному Качалаю, то, може, пощастить другому. Молодший вундеркінд мав справу тільки з найвидатнішими педагогами Одеси. У нього була дорога скрипка, були гроші, велика квартира, смачна їжа, гарний одяг, новенький «Москвич». Та не було головного, що потрібно дитині, — хороших батьків. Мотю виховував, вірніше, натаскував, муштрував азартний гравець, оскаженілий міщанин, побитий життям невдаха, який зневірився у всьому, але вирішив будь-що взяти реванш. У десять років хлопчик знав імена відомих скрипалів, піаністів, композиторів, знав, які вони багаті, як їх зустрічали в Америці і Європі, в Австралії і Африці. Та йому невідомі були легенди про Атланта і Прометея, не знав він билин і казок про Миколу Селянинонича, Ваську Буслаєва, Василису Прекрасну, Золушку, Івасика-Телесика.

Тільки-но Мотя почав добре грати на скрипці, як вирішив, що стане Ойстрахом. Мотя-старший, звичайно, старанно приховував од сина, що й сам колись хотів бути Ойстрахом.

Матвій Качалай, який усе ненавидів і зневажав, усьому заздрив, не міг прищепити своєму синові ні працьовитості, ні любові до людей, ні старанності, ні скромності.

Матвію незабаром мине двадцять п'ять, а він все ще не знаменитий, швидко розчаровується в тому, чим недавно захоплювався, легко кидає друзів і дівчат, ще легше знаходить нових. Не залишив ще тільки своєї скрипки. Він панічно боїться труднощів, невдач, хоча сам їх ніколи не зазнавав. Не відчуває і сорому від того, що прожив на світі чверть віку, брав од життя же, не даючи йому нічого взамін. Він охоче мріє, на щось сподівається, проте нічого не робить для того, щоб його надії і мрії збулися. Охоче кається, нещадно картає себе, але блудить після очисного каяття з новою силою.

І все-таки Матвій-молодший, як мені здається, не безнадійний. Вундеркінда з нього не вийшло, не вийде, але місце першої скрипки у будь-якому оркестрі забезпечене. І це він, на щастя, вже розуміє. Після того, як стане відомий родовід батька, почнеться його змужніння. Він уже розбирається, що саме дає силу людям нашої країни, але ще не має волі боротися і виховувати в собі цю силу, людську гідність…

Матвій проводжав мене до готелю, потім далі — до ресторану. Я запросив його повечеряти. Він погодився.

Нічні офіціанти, як і вдень, фамільярно привіталися з молодшим Качалаєм.

— Ви тут як вдома, — зауважив я.

— На жаль.

— Чому, на жаль?

— Бачите… Набридло мені це місце, дивитися нудно. Гірко буває тут, соромно викидати гроші, яких не заробив… ліві гонорари виноградного знахаря. Пробачте, що я кажу так про батька. Але я не можу більше мовчати. Годі! Прошу вас, не розхвалюйте його у своїй газеті. Не заслужив.

— І великі вони, ці гонорари?

— Чималі. На них і беккерівський рояль куплено, і «Москвича», і мамині хутра.

— А де ж він їх одержує?

— Де ж іще! В багатих колгоспах. У Молдавії, на Дунаї. Як не заплатити відомому знахарю! Халтурник він першої гільдії. Рвач. Окозамилювач.

Чи не занадто одверто заговорив Мотя-молодший? Що це? Нещадна розправа з батьком чи хід конем, якийсь продуманий маневр?

Ми пили холодну горілку, закушували свіжою рибою в маринаді, палили контрабандні сигарети «Честерфілд», куплені, як пояснив Матвій, на Дерибасівській у іноземних моряків, говорили про шанси одеської футбольної команди «Чорноморець» перейти в групу «А».

Коли ресторан зачинили, ми піднялися до мене, і там, на балконі, Матвій докурив останню сигарету і долаяв батька.

Весь час молодик покаянно всміхався, хотів щось сказати, щось відкрити, в чомусь повинитися. Хотів і не міг.

Я терпляче слухав його, пам'ятаючи добру пораду Сірого: «Не зневажай слова навіть нікчемної людини».

Попрощалися ми пізно вночі. Я стояв і слухав, як Мотя повільно віддалявся по тихому, безлюдному Приморському бульварі. Туп, туп, туп!.. Темна згорблена постать, пригнічена якимись думками.

Кроки віддалялися. На Приморському стало тихо, свіжо, починало світати. З моря повіяв вітерець, трохи солонуватий, гіркий. Годинник, встановлений на башті міської Ради, сповістив, що вже минуло дві години нового дня, скоро розвидниться. І поки молоточок вибивав чиє, куранти мелодійно, надзвичайно виразно, просто-таки людським голосом вимовляли:

Я стояв на балконі, слухав музику, яка тішить одеситів навіть тоді, коли вони міцно сплять, і думав про Матвія молодшого. У мене немає підстав, але я чомусь перекопаний, що він не причетний до справ батька, не піде його шляхом. Ну і що? Не велика заслуга. Чи вистачить у нього мужності зробити другий крок, щоб стяти людиною?

На башті замовкли куранти, та мелодія Дунаєвського ще довго звучала в моєму серці.

ВИДВОРЕНИЙ

Влітку 1950 року московські газети надрукували невеличку замітку, одну з тих, які іноді з'являються в нашій пресі як надзвичайно стримані бойові повідомлення і невидимих бойових позицій чекістів.

«Радянськими компетентними органами встановлено, — писалося в повідомленні, — що військовий аташе посольства США в Москві Рандольф Картер, який прибув до СРСР два роки тому, систематично займався шпигунською діяльністю. Виїжджаючи в різні райони Радянського Союзу, Картер встановлював шпигунські зв'язки і нелегально поширював антирадянську літературу.

Радянські компетентні органи зафіксували кілька шпигунських зустрічей Картера, а під час однієї з них, в момент спроби одержати секретні документи, його піймали на гарячому».