Страница 16 из 36
А Малиновкін, прочитавши записки майора, трохи піднісся духом, хоч нічого втішного в них не було. Зате він знав тепер, як ідуть справи, а головне мав конкретне завдання і міг діяти. Дальша бездіяльність була для нього нестерпною.
Бінокль і рацію він заховав у чемодан, закрив його надійним замком і засунув під ліжко до самої стінки. Потім пішов на кухню і попросив у хазяйки, яка давно вже встала, склянку гарячого чаю. Нашвидку закусивши купленими ще вчора консервами і хлібом, Малиновкін в бадьорому настрої вирушив на станцію.
Лейтенант не раз уже бував тут раніше, але тепер, сонячного ранку, станція здалася йому якоюсь іншою. Рейки так виблискували в сонячних променях, неначе були відлиті з дорогоцінного металу. Водонапірна башта, хтозна-коли побілена, вражала тепер своєю білістю. А паровоз, тільки що поданий під великоваговий состав, попихкуючи, здіймав густі клуби пару з такими тонкими переливами барв, які, мабуть, бувають тільки на полотнах геніальних художників.
«От що значить чудовий сонячний ранок і прекрасний настрій, — посміхаючись, подумав Малиновкін. — Зовсім по-іншому на все дивишся».
Тепер йому хотілося швидше поїхати на головну дільницю будівництва дороги, в район передгір’я, де мали бути найважчі для будівників роботи: треба було подивитися на все своїми очима.
Лейтенант швидко пішов вздовж состава, до якого тільки що причепили паровоз. З вантажів на відкритих платформах — там стояли скрепери, бульдозери й інші землерийні машини—було видно, що він іде на будділянку. А криті чотиривісні вагони, судячи з світло-сірого пилу, що покривав їх двері, люки і навіть колеса, були, очевидно, навантажені будівельними матеріалами: вапном і цементом.
Лейтенант підходив уже до самого паровоза, коли почув раптом знайомий голос:
— Глянь-но, Костю, хто до нас іде!
Малиновкін придивився до широкоплечого хлопця у вигорілій на сонці спецівці, який стояв біля паровоза, і зразу впізнав у ньому помічника машиніста Федора Рябова. В цей час з вікна паровозної будки висунувся машиніст Шатров.
— Та це ж наш супутник, Малиновкін! — весело вигукнув він, привітно кивнувши Дмитрові. — Ну, як справи, товаришу Малиновкін? Влаштувалися на роботу?
Зійшовши по східцях на просякнуту нафтою і маслом землю, Шатров міцно потис руку Малиновкіну.
— Ні, не влаштувавсь ще, товаришу Шатров. Обіцяють все, а поки що тиняюсь без діла, — відповів йому лейтенант.
— А ти де влаштуватись хотів? — спитав Малиновкіна Рябов, закріплюючи якусь гайку в головці ведучого дишла. — Мабуть тут, на Перевальській?
— Тут.
— От і даремно. На яку-небудь нову станцію треба було проситись, — порадив Рябов і, хитро підморгнувши Шатрову, додав: — Чи злякався від цивілізації відірватися?..
— Та що ти його вчиш? — гаряче перебив свого помічника Шатров. — Якщо людина свідомо сюди приїхала, то їй ніяка пустеля не повинна бути страшною. Їдьмо з нами, Малиновкін… Забув, як звуть вас?
— Дмитром.
— Їдьмо з нами, Митю. Побачите своїми очима, як люди живуть і працюють. Де більше сподобається — там і влаштовуйтесь.
— А що тут йому сподобатись може? — скептично сказав Рябов, кінчаючи кріпити гайку і витираючи руки клоччям. — Ти відомий романтик, тобі аби тільки що-небудь нове, а воно ж інколи дикуватий вигляд має.
— Ну, гаразд, Федоре! — перебив Рябова Шатров. — Он головний кондуктор Бейсамбаєв іде. Скоро поїдемо. А ви що ж, поїдете з нами чи ні? — обернувся він до Малиновкіна.
— Чому ж не поїхати, — поспішно відповів Малиновкін. — Охоче поїду.
— Тоді влаштовуйтесь на гальмовій площадці з головним кондуктором: на паровозі не можна — не дозволено.
Хвилин через десять поїзд вирушив у дорогу. Малиновкін влаштувався поруч з головним кондуктором — високим смуглявим чоловіком середніх років. Він здався Дмитрові мовчазним і замкнутим; але після того, як Бейсамбаєв довідався, що Малиновкін знайомий з Шатровим і Рябовим, почав захоплено їх розхвалювати:
— Дуже хороші люди, розумієш! Від самої матінки Волги в наше пекло приїхали. Це ж зрозуміти треба! Я людина звична, і то мені жарко, а з них скільки потів сходить! А до того ж — як працюють! Це бачив я, щоб тут у нас хто-небудь ще так працював. Подобається мені, розумієш, такий народ — справжні люди. Більше б таких приїжджало. Дуже нам такий народ потрібний.
Прислухаючись до голосу Бейсамбаєва, Дмитро поглядав навкруги, вивчаючи місцевість. Треба було виконати завдання Єршова і визначити, пройде чи не пройде по цій дорозі мотоцикл. Наче ненароком запитав він про це Бейсамбаєва.
— Місцевість цілком підходить, — відповів головний кондуктор. — У брата мого мотоцикл є, так він все тут об'їздив. Якщо є у тебе машина, привези сюди, велике задоволення матимеш: гарна тут природа у нас, красива!
Дмитро подумав, що кожний, мабуть, бачить свою землю по-своєму і багато з того, що чуже око не відразу помітить, для місцевого жителя сповнене своєї краси. А от йому, наприклад, здавалося зараз, що цей обпалений сонцем сіро-жовтий степ не має нічого привабливого. З рослинності впадали в очі лише білі султани ковили та мізерний типець з вузьким, подібним до щетини листям і рідким, наче обтріпаним волоттям.
— Зараз тут немає, звичайно, повної краси, — помітивши, що Малиновкін вдивляється в степ, промовив Бейсамбаєв. — А ти подивись, що тут весною буде робитись! Ранньою — особливо. Що таке палітра в художника, знаєш? То можеш сміливо сказати, шо весь степ наш як велика палітра буває —з фарбами всіх кольорів і відтінків. Я трохи маслом малюю, так що на фарбах розуміюсь. Навесні прикрашають наш степ сині і жовті півники, строкаті тюльпани, золотисті жовтні, білі анемони. А зараз тут всю красу сонце випекло. Тільки для ковили все байдуже. — Бейсамбаєв, який, видно, справді любив природу, глибоко зітхнув.
Скоро рівна місцевість почала переходити в горбкувату і горизонтальні площадки дороги змінювалися то підйомами, то схилами. Все частіше виднілися тепер обабіч дороги пологі горби, що заросли якоюсь рудувато-жовтою травою, схожою на ворсу старого, вигорілого на сонці килима.
Дихання паровоза теж помітно змінювалося. На підйомах воно ставало важким, натужним, з бронхіальним присвистом. Темнішав і все з більшим шумом вихоплювався з труби паровоза дим.
— Дістається хлопцям, — похмуро промовив Бейсамбаєв, киваючи на паровоз. — Дуже рисковану вагу взяли сьогодні, зірватися можуть…
На одному з підйомів поїзд і справді настільки зменшив хід, що й Малиновкін почав хвилюватись за своїх нових знайомих. А коли поїзд прибув, нарешті, на останню станцію будівельної дільниці, з паровоза зійшов чорний, як негр, і зовсім мокрий від поту Рябов.
— Ну що, Бейсамбаєв, хіба погано попрацювали? — весело крикнув він.
А Шатров, теж дуже стомлений, але щасливий, швидко зійшов з паровоза і попрямував до платформи вокзалу, на якій, привітно усміхаючись, махала йому рукою дівчина з гарним личком.
— Поздоровляю вас, Костю! — привітно промовила вона, простягаючи Шатрову загорілу руку. — Такий составчик притягли!.. — Вона кивнула на поїзд, на платформах якого стояли землерийні машини, і додала: — А я, знаєте, спеціально прийшла на станцію побачитися з вами…
Малиновкін не без цікавості трохи постежив за ними, але треба було виконувати завдання Єршова — і він поспішив до начальника будівельних робіт і почав оглядати будівельну площадку. Зате пізніш, коли лейтенант повернувся до поїзда, щоб їхати назад до Перевальська, він мимоволі став свідком прощання Шатрова з Ольгою.
— До побачення, Олю! — палко говорив Шатров, рвучко потискуючи руку дівчини. — Ми рідко зустрічаємося, але я щасливий, що хоч під одним небом з вами живу і що палить нас одне і те ж азіатське сонце… Бачте, хотів, між іншим, запитати ось про що: кажуть, інженер Вронський залицяється тут до вас. Правда це?
Дівчина зніяковіло усміхнулася.
— Ну, гаразд, не відповідайте, — заспішив Шатров. — Так воно і є, мабуть. Хай залицяється… Хай хоч всі тут до вас залицяються. Адже ви така!.. — голос у нього зірвався раптом, і він перейшов на шепіт: —Тільки б ви не вийшли заміж за нього. Не поспішайте…