Корабель приречених

Радист Філліпс терпляче відповідав на всі виклики і продовжував стверджувати, що «Титанік» потопає, незважаючи на міцні перебірки й подвійну стальну обшивку, і потребує якнайшвидшої допомоги. Тільки один раз він втратив самовладання, коли втретє чи вчетверте надійшов виклик від «Франкфурта», одного з найближчих до «Титаніка» суден.

— Вам справді загрожує серйозна небезпека? — допитувався радист «Франкфурта».

— Ми потопаємо! Може цього недосить, осел? — відповів йому Філліпс.

Майже за сто морських миль від «Титаніка» знаходився на шляху в Європу пароплав «Карпатія». Це був не казковий палац з мільйонерами, лордами й леді, що справляли гучний бал на борту. Тут кожен, хто не ніс вахти, опівночі вже спав. Тим помітнішою була тривога, що раптом зчинилася на судні.

Старий пароплав весь здригався, машини працювали на повну потужність, по коридорах пробігали стюарди, матроси, офіцери. З дверей кают визирали заспані обличчя.

— Що трапилось? — питали занепокоєні пасажири, але їм ніхто не відповідав.

Незадовго перед цим радист «Карпатії» підняв з ліжка капітана Рострона.

— Капітане! Капітане! — затарабанив він до нього в каюту.

Накинувши халат і всунувши ноги в пантофлі, Рострон відчинив двері. Він протер очі і незадоволено буркнув:

— Що сталося? Хай йому чорт!

— Капітане! SOS з «Титаніка»! Ось радіограма.

Рострон недовірливо глянув на радиста.

— З «Титаніка»? Ви або п'яні, приятелю, або збожеволіли.

— Читайте, капітане! Читайте!

Рострон не поспішаючи взяв папір і почав читати.

— Ви нічого не наплутали? Радіограма з «Титаніка»? З нового судна-велетня?

— Помилка неможлива, капітане! «Титанік» безперервно посилає SOS.

— Гм… Місцезнаходження 41° норд, 50° вест.

Рострон зірвав кашкета з гака і, як був, у халаті й пантофлях, кинувся на місток.

— «Титанік» радирує SOS! Знаходиться на 41° норд, 50° вест. Змінити курс! Повний вперед, підняти пари! Всіх кочегарів до топок!

Пролунали команди, удари сигнального дзвону; заспані матроси вибігали з кубрика, на ходу застібаючи куртки.

— Попереду айсберги, капітане! — нагадав вахтовий.

— Дідько їх бери! Ми повинні, йдеться про людське життя! — відповів Рострон.

Командор Сміт підійшов до радіорубки. Коли він відчинив двері, розпачливі крики ввірвались і туди. Капітан був без кашкета. Він загубив його десь у метушні. На скронях злиплося волосся.

— Що чути нового? — запитав він втомлено.

Філліпс навіть не поворухнувся. Він передавав.

Відповів Брайд:

— Більшість суден обіцяють допомогу: «Франкфурт», «Вірджінія», «Маунт Темпль», «Балтика», «Принц Фрідріх Вільгельм», навіть «Олімпік». Але всі далеко, занадто далеко!

Молодий радист запитливо глянув на капітана, немов сподівався почути від нього слово втіхи. Але Сміт тільки простогнав.

— «Карпатія» сповістила, що прибуде до нас так скоро, як тільки зможе, — сказав Брайд.

Гірко всміхнувшись, командор похитав головою.

— Добра старенька «Карпатія»! При сприятливих умовах вона робить дванадцять вузлів. Ми не можемо на неї розраховувати. Крім неї, поблизу немає жодного судна?

Брайд знизав плечима.

— Я гадаю, — стиха промовив Сміт, — всі вони просто не уявляють нашого справжнього становища. Передайте: спускаємо на воду останні шлюпки. На борту лишилося понад тисячу чоловік. Паніка збільшується. Потопаємо. Вода загрожує динамомашинам.

Олівець Брайда літав по паперу. Молодий радист вирвав аркушик з блокнота і підсунув його Філліпсу. Сміт повернувся на верхню палубу — в самісіньке пекло.

Що тут діялось! Освітлене прожекторами море людей хвилювалося біля шлюпок; пасажири кричали, билися і топтали під ноги все, що зустрічалося на їхньому шляху. Кволі й несміливі, відходили набік з розбитими головами й розідраним одягом, поступившись місцем сильним.

Скрізь на палубі корчились поранені. Ридаючи від болю, звивався кочегар. Він обварився струменем пари з труби, що несподівано лопнула. Товариші витягли його наверх, і він лежав тут закривавлений, забутий і покинутий всіма, не в змозі ні жити, ні вмерти.

За розпорядженням капітана, недалеко від рятувальних шлюпок розмістився оркестр. Він грав безперервно. Але веселі, гучні мелодії не могли заглушити криків жаху, передсмертних зойків, плачу напівзбожеволілих дітей, що шукали своїх батьків.

Містер Гарднер ходив од шлюпки до шлюпки.

— Ви не бачили мою дружину? Вона врятована?

— Пробачте, якщо ви цього не знаєте, то звідки знати мені?

— Я загубив її, — простогнав Гарднер і почав пробиратися далі.

Несподівано він зіткнувся з Модлі, який стояв біля шлюпок і розмахував пістолетом.

— Містер Модлі, ви не…

— Назад! Жодного чоловіка на шлюпку! Спочатку жінки й діти, — кричав квартирмейстер, червоний, мов рак. Він, очевидно, або неправильно зрозумів Гарднера, або в метушні не пізнав його.

Поблизу стояла група молодих людей. Засунувши руки в кишені, вони пильно стежили за кожним рухом квартирмейстера. Один з них подав знак, і всі разом кинулися до майже порожньої шлюпки, щоб заволодіти нею. Боксерський удар звалив з ніг Модлі, який не чекав нападу. Гримнули постріли. Люди з пронизливим вереском розбіглися. Троє юнаків лишились лежати на палубі, стікаючи кров'ю. Інші втекли, рятуючись від озвірілих жінок, які поміж мертвих і конаючих пробиралися до шлюпок.

Спочатку в шлюпку передали дітей.

— Тату! йди! Я хочу лишитися з Дедді! — плакав маленький білявий хлопчик, розмахуючи руками й ногами і відштовхуючи простягнені до нього руки.

Гарднер сунув матросові пачку банкнотів.

— Візьміть! Моя дружина на іншій шлюпці… Це… для неї!

— Негідник! — Якийсь старик вибив гроші з рук Гарднера.

П'ятдесятфунтові банкноти розлетілися над головами. Ніхто не кинувся їх збирати.

— Назад! Шлюпка переповнена! — кричав офіцер, намагаючись стримати разом з трьома матросами натиск натовпу.

— Пропустіть мене! Моя дитина в шлюпці! — ламаючи руки, ридала мати.

Дві дами з першого класу пробилися крізь охорону. Вони зірвали з себе вечірні сукні, щоб легше було забратися на трап. Обидві хотіли стрибнути в шлюпку., Але для двох там не було місця, одна з них мала лишитись. Тоді жінки, які, може, кілька годин тому, приязно посміхаючись, бажали одна одній приємно провести час, зчепилися в бійці, рятуючи своє нікчемне життя.

— Я молодша! — кричала одна, і тонкі білі руки з манікюром залізним обручем стисли прикрашену коштовностями шию другої.

Перш ніж їх встигли розняти, вони обидві полетіли за борт.

Рульовий на шлюпці підняв руку. З рипінням почав розкручуватись трос. Шлюпка пішла вниз, але занадто швидко! Матроси, що обслуговували її, були дуже знервовані, а тому неуважні.

Шлюпка з силою вдарилась об воду і перевернулася. Крики і плескіт води потонули в гаморі, що стояв над нічним морем.

Динамомашини ще працювали, подаючи струм для радіостанції, прожекторів, освітлення приміщень. До них океан поки що не добрався. Довгі, схожі на намисто з перлин ланцюги вогнів оповивали верхні палуби й корму, кидаючи відблиски на охоплений жахом натовп, на шлюпки, що пробиралися між величезними крижинами, на людей, які плавали в чорній воді і відчайдушно боролися за життя. Вогні відбивались у блискучій поверхні айсбергів, що повільно пропливали мимо.

У салонах і барах горланили п'яні. Вони випивали все, що знаходили, намагаючись задурманити себе, забути про страшну дійсність. «Можливо, вони й праві», з гіркотою подумав Лайтолдер, перевіряючи разом з двома матросами приміщення першого класу. Він шукав поранених і знесилених від страху й відчаю жінок та дітей.

У курильному салоні один з п'яних кивнув йому головою, очі в нього зовсім повеселіли. П'яний розмахував пляшкою віскі.

— А, пан… адмірал! Коли ж ми зробимо пересадку? Вашій безглуздій посудині вже, мабуть, каюк.

З коридора донеслися крики про допомогу. Лайтолдер кинувся туди. У каюті в руках двох п'яних звивалася Пассера. Налитими кров'ю очима вони втупилися в офіцера, що несподівано з'явився перед ними.