Страница 43 из 49
— Прошу! — запросив Заболотний Чорноп'ятова. Той сів у крісло і, вибравши зручну хвилину, тихенько шепнув:
— Мені терміново потрібен Скиталець!
Заболотний кивнув.
— Побачся з ним, що б там не було. Нехай скаже, де можна зустрітись. А зараз швидше дряпай, одним заходом!
На початку дванадцятої Чорноп'ятов діловито зайшов у двір напівзруйнованого, нежилого будинку і, пройшовши бур'янами, заглибився в малинник, що густо розрісся. Тут він улігся в затінку старого щілястого паркана. Паркан цей межував із садком будинку, що виходив на паралельну вулицю, де квартирував Генріх Гроссе.
Тюремний наглядач любив у вільний від чергування час повозитись у хазяйському саду. Ось і зараз він з ножем у руці, мугикаючи солдатський марш, обходив густий вишняк уздовж паркана.
За парканом почулося тихе трикратне покашлювання. Генріх ліниво озирнувся навколо, позіхнув і ліг на траві, притуливши голову до широкої щілини в паркані.
— У мене лише двадцять хвилин, — тихо попередив Генріх. — О дванадцятій я повинен заступати. Тут нема нікого. Кажи, Григорію!
Чорноп'ятов запитав:
— Чув?
— Що чув? — у свою чергу запитав Генріх.
— По радіо передавали…
— А, відносно втечі?.. — Генріх добув сигарету і закурив. — Я дещо розвідав. Як стало бомбити, в метушні Готовцеву справді посадили не в «п'ятірку», а в «шістку». Але на «шістку» також був напад. Готовцеву і трьох чоловіків наче корова язиком злизала.
Обличчя в Чорноп'ятова витяглося.
— Що ж це за знак?
Генріх, дивлячись у небо, промовив:
— Видно, у місті, крім нас, ще знайшлися порядні хлопці…
Після довгої паузи Чорноп'ятов продовжував:
— Якби нам удалося напасти на слід Готовцевої! Вона потрібна нам до зарізу. Документи в голубому пакеті ще й досі лежать…
— Подумаю про це, — запевнив Генріх. — Є один шанс, ненадійний, правда, та нічого не вдієш.
— Що? Кажи!.. — зрадів Чорноп'ятов.
— Поки що не скажу. Не гнівайся, Григорію! Ось коли перевірю, тоді…
— Але ж ти зрозумій, що дорога кожна хвилина! — переконував його Чорноп'ятов.
— Розумію, — відповів Генріх. — Але не викладатиму ж я тобі плітки. Я чув дещо, трошечки, а ось побачу змінника — перевірю. Іди, Григорію! — він підвівся. — Мені пора.
— А коли ти змінишся?
— О восьмій.
Чорноп'ятов знав, що Генріх упертий і вже коли чого-небудь не схоче сказати, то не скаже.
— Бажаю удачі! — Чорноп'ятов попростував до виходу.
— Не журися, — кинув йому навздогін Генріх. — Думаю, що ми знайдемо цю гарну дівчину!
Сонце припікало немилосердно. Чорноп'ятов відчував, що його сорочка змокріла, а по обличчі зміїлися струмочки поту. Коло лазні він озирнувся навкруги і, не помітивши нічого підозрілого, почав нишпорити в кишені, шукаючи ключа. На дверях котельні і досі висіло оголошення, яке сповіщало про втечу «чотирьох небезпечних злочинців». Крайньою в ряду була фотографія Готовцевої. На нього сумно дивилися її великі очі.
«От загадкова історія, — подумав Чорноп'ятов. — Зникла людина! Шукай тепер! А де шукати? Якщо Генріх нічого не зметикує, доведеться своїми силами, через старших груп що-небудь робити».
Чорноп'ятов почав відчиняти двері, і в цю хвилину ззаду почувся голос:
— Я хочу запропонувати вам ґноти для керосинок. Тридцять ґнотів.
Неначе грім ударив серед ясного дня. Пароль! Та це ж пароль! Він різко обернувся.
Перед ним стояла молодиця у звичайному сільському одязі, з дуже набіленим обличчям, підведеними бровами, в простій ситцьовій хустці на голові. Біла кофта туго обтягала її плечі, а рясна строката спідниця спускалася мало не до кісточок.
Серце у Чорноп'ятова похололо. Очі! Він трохи був не скрикнув, але стримався і відповів умовленою фразою:
— Якщо нові, то беру в необмеженій кількості.
— Нові, — промовила дівчина якимось ослаблим голосом і додала: — Григорій Опанасович, так?
— Так, рідна!.. Ти бачиш? — він показав очима на оголошення.
Туманова кивнула.
— Спускайся вниз, а я подивлюся…
Вона зійшла східцями і зникла в котельні.
Чорноп'ятов спочатку з силою видер гачок, яким кріпилися двері, а потім почав його заново приладжувати. Думки заметалися неспокійним роєм. Ні, чогось подібного з ним ще не траплялось. Що тільки твориться?! Сама прийшла! Звідки? Як? Його розпирала радість, обличчя сяяло, він усміхався й водночас насуплював брови: «Чи не пастка це, не провокація?»
Ладнаючи гачок, він уважно, досвідченим оком поглядав праворуч і ліворуч, непокоївся, чи бува не привела вона за собою шпиків. І тут потрібна витримка. Залізна витримка. Всією душею рвався до котельні, щоб мерщій побачити і розпитати дівчину, але силою волі змушував себе возитися з гачком: «Треба перевірити, старанно перевірити!..»
Чорноп'ятов провозився хвилин з двадцять і, не помітивши на вулиці нічого підозрілого, спустився вниз.
Він швидко підійшов до Туманової, великий, сильний, схвильований, несподівано взяв її голову в свої великі руки і поцілував.
— Ой! — тільки й промовила Юля й опустилася на ящик.
— Як же тебе хоч звати, дочко?
— Юля.
Чорноп'ятов провів рукою по лобі, ніби не йняв віри тому, що трапилось. Потім узяв з верстака великий мідний таз з пробитим дном, облуплену емальовану каструлю й сунув дівчині.
— Про всякий випадок. Ти замовниця. З села Лужки! Запам'ятай: Лужки. До нього шість кілометрів на схід. Зрозуміла?
— Так, — посміхнулась вона.
— У селі близько ста дворів. Староста — Бутенко. Німців у селі нема… Я для ока працюватиму… А зараз, — він вставив у лещата і затиснув залізний брус, потім взяв ножову пилку, — не знаю, з чого й почати. Розповідай сама… Скоріше!
— Ваш Готовцев — зрадник! — сказала Туманова.
— Знаємо… Хоч пізно, та взнали. Готовцева вже нема. Спекались ми його.
— Он як! А що сталося з радистом? Чому припинився зв'язок?
— Наш Кость загинув…
Юля схилила голову.
— Як загинув?
— Його станцію запеленгували… Та про це потім! Ти розказуй про себе.
Вона розповіла, як армійський радіоцентр прийняв незакінчену депешу Чорноп'ятова, як було вирішено послати з рацією її, як вона приземлилась у лісі, пішла до Готовцева, була схоплена гестапо.
Чорноп'ятов слухав, поглядав на неї, прикидав. Він усе ще не міг звикнути до думки, що посланець фронту вирвався з гестапо, настільки це було неймовірно.
— Все? — запитав він.
— Так, усе.
— Значить, порядок! Готовцев нічого не приховав. Усе збігається… Пам'ятаєш старого візника, що возив вас за місто?
— Аякже!
— Це наш старий. Він про тебе розповідав, думав, що ти справжня сестра Готовцева… Ну, а де ти сховалась, у кого?
Туманова похитала головою. Ні в кого…
— Стривай, — насупився Чорноп'ятов, — нічого не розумію! Звідкіля ж ти прийшла?
— З лісу.
— З лісу? — протягнув Чорноп'ятов. — А ти знаєш, що тебе шукають?
— Ще б пак не знати! На троє оголошень наткнулась. Тільки я не прийшла, а приїхала. Довезла жінка з того самого села, що ви називали.
— З Лужків?
— Авжеж! Бачите, який збіг… Я йшла в це саме село. А жінка їхала до міста, везла торішню картоплю, але через мене вернулася додому, роздобула оцю одежину та ще й доччині документи мені ткнула.
— А ти не спитала, як її звати? Таких людей забувати не можна!
— Як-то не спитала? Я ж повинна вернути документи! Все розпитала. Настя Степанівна Сербіна, дев'яносто сьомого року народження.
— Хе, хе! — усміхнувся Чорноп'ятов і розправив вуса: — Он воно що! Це ж дружина того самого старого, що возив. Вона не одну тебе виручила. У неї нюх якийсь. Зразу свою людину впізнає.
Туманова зітхнула й посміхнулась: чого тільки в житті не трапляється!
— А ми вже… — почав Чорноп'ятов. — Вистежили вночі «п'ятірку» й накинулися на неї. Перебили охорону, звільнили арештованих, а тебе нема. Виявляється, ти в «шістці» була. Але тепер про основне розказуй: хто тебе визволив?