Страница 39 из 49
Автоматники оточили машини і, коли конвоїри відчинили дверці кузовів, почали викликати арештованих на прізвище.
Першою викликали Готовцеву. Юля швидко стрибнула на землю, жадібно вдихнула повітря, глянула на тихе чорне небо, всіяне зірками, і, заклавши руки за спину, попрямувала до приміщення.
Після ранкової розмови з Герцем суперечливі думки ще й досі хвилювали її. Вчинок Герца здавався їй неприродним. Навіть коли він справді антифашист, коли він зв'язаний з німецьким або партизанським підпіллям, він не повинен ставити на карту своє становище і своє життя заради однієї російської дівчини, про яку йому майже нічого не відомо. Він не повинен піти на таку небезпечну авантюру, не маючи уявлення про важливість її бойового завдання. Адже він жодним словом не натякнув, що знає про мету її приїзду до міста. А якщо так, то заради чого він рискує власною головою? Куди він гне? Що він робитиме тепер, одержавши її згоду?
— Стій! — скомандував вартовий, і Юля здригнулась. — Обличчям до стіни!
Вона послухалась.
Автоматник кашлянув, підтягнувся і постукав у масивні двері.
Об одинадцятій годині десять хвилин ночі заревли мотори літака. Група Дмитрієвського піднялася в повітря. Зробивши коло над аеродромом, літак ліг на бойовий курс і незабаром зник у пітьмі. Бакланов провів його поглядом, закурив і звернувся до командира авіаполку:
— Скоро?
Командир глянув на годинника з світним циферблатом і відповів:
— Хвилин через п'ятнадцять.
— Почекаю, — вирішив Бакланов, і вони вдвох повагом пішли прогулятися полем.
Аеродром, укутаний нічною темрявою, оживав. То там, то тут виникав рокіт моторів, і незабаром усе злилося в суцільний важкий гул, від якого дрижала земля.
— Зараз бомбардувальники підуть, — сказав командир полку.
Над аеродромом злетіла вгору синя довгохвоста ракета, на мить освітила все навколо і, розсипавшись на дрібнесенькі зірочки, згасла. Перша приземкувата машина, пригинаючи траву, промчала мимо, за нею друга і через однакові проміжки часу — решта дев'ять. Від гулу дзвеніло у вухах. Потім він почав слабшати, розчинятися в пітьмі.
— Ні пуху ні пера, — сказав командир полку і вдруге поглянув на годинник. — Хвилина в хвилину…
— Ви не уявляєте, якими щедрими можемо ми бути, — казав Штауфер Тумановій, яка сиділа напроти нього. — І ви не пошкодуєте. Адже наше життя, зрештою, зводиться до задоволення потреб. І безглуздо було б це заперечувати. Ми позбавили вас на недовгий час того, до чого ви звикли. І гляньте, що вийшло! Ви до невпізнаний змінились. Уже не той ніжний колір обличчя, не ті очі: вони у вас позападали, в них з'явився смуток, страх, ваше підборіддя подалося трохи назад. А нігті! Зверніть увагу на свої нігті! А вони, видно, знали манікюр. Та досить із завтрашнього дня дати вам ванну, перукаря, набитий платтями гардероб, парфуми, крем, чудову їжу — і ви розквітнете. Я скажу вам стару, заяложену істину: ми живемо один раз… Чи не так?
Туманова мовчала.
— Як погано виховані росіяни! — з робленою гіркотою промовив Штауфер. — Просто дивуюся. З ними поводишся ввічливо, коректно, люб'язно, а вони мовчать…
Штауфер закурив, глибоко затягнувся і, наблизившись до дівчини, пустив густу цівку диму їй в обличчя.
— Хам! — коротко і тихо сказала вона.
Штауфер зробив вигляд, що недочув, проте «жарту» вже не повторив. Він не хотів дратувати арештовану, керуючись при цьому власними міркуваннями, і швидко перейшов на іншу тему:
— Ну-с… Мушу вас засмутити. Ваш «братік» Готовцев тільки що повідомив, чого ви завітали до Горєлова…
Тумановій в душі похололо, але Штауфер несподівано замовк і витягнув шию, прислухаючись до чогось. З глибини ночі долинув наростаючий гул. Штауфер і Герц перезирнулися. В цей час у місті завила сирена, люто захлопали зенітки. Не минуло й хвилини, як землю струснув перший бомбовий удар, слідом за ним другий, третій…
Двері без стуку розчинилися навстіж. До кабінету ввірвався захеканий обершарфюрер.
— Росіяни бомблять аеродром і залізничний вузол! — випалив він.
Штауфер і Герц не ворухнулись,
— Конвоїрів сюди, — спокійним голосом наказав Штауфер.
Не спромігшись повторити одержаного наказу, обершарфюрер зник.
Страшенний гуркіт пролунав зовсім близько, на майдані. Будинок гестапо заскрипів, застогнав, здригнувся. Вибухова хвиля тугим, гарячим вихорем розчинила вікно, двері, ввірвалась до кімнати. Із стелі посипалася штукатурка. Сифон з газованою водою похитнувся на тумбочці, упав на підлогу і розлетівся в дрізки. Розкладені на столі папери спурхнули безладною зграєю і розлетілись по кімнаті.
Штауфер і Герц схопилися. Перший ловив папери, другий метнувся зачиняти вікно.
Літаки ревли над містом, бомби з свистом і виттям врізалися в землю, вибухи лунали все частіше.
До кабінету вбігли два конвоїри й зупинилися, важко переводячи подих.
— В тюрму! — пискливо крикнув Штауфер. — У шосту камеру!
«У солдатську, в чоловічу!» промайнула у Юлі страшна догадка.
Конвоїри підхопили її під руки і потягли в коридор.
Тепер вона знала, що робити. Тікати! Вирватись і тікати! Конвоїри стрілятимуть по ній. І все… Більше нічого не треба. Швидко й добре…
Юля шарпнулась, але даремно. Есесівці міцно тримали її. Вона підігнула коліна, сподіваючись, що вони впустять її, та есесівці легко підхопили її і понесли. Вже біля виходу з коридора вона несподівано стала на ноги і метнулась уперед, намагаючись звалити з ніг хоча б одного з автоматників, та й це їй не вдалося. Автоматники міцно трималися на ногах і люто лаялись.
У дворі Юля зробила останню спробу: вдарила ногою конвоїра, що йшов праворуч, той спіткнувся і, падаючи, потяг її за собою. Можливо, цього разу план і вдався б, та на допомогу конвоїрам наспів шофер. Утрьох вони схопили Туманову, підняли і швиргонули в кузов найближчої арештантської машини. Дверці захлопнулись.
Стоячи у темному коридорі, Штауфер спостерігав усю сцену через відчинене вікно.
Місто було осяяне сліпучим яскравим світлом. У небі під хмарами шипіли розвішані льотчиками освітлювальні «люстри». Повітря було помережане незліченними барвистими нитками трасуючих куль. З боку в бік металися білі стовпи прожекторів.
Арештантські машини одна за одною виїхали на майдан. Перша, в якій опинилася Туманова, перетинаючи майдан, трохи не впірнула у величезну воронку від вибуху бомби.
Водій, чортихаючись, утримав машину на самому краю, осадив її назад і, об'їхавши воронку, з брязкотом включив другу швидкість. Машина застрибала побитою бруківкою і, скорочуючи шлях, пробиралась не звичайним маршрутом, а глухими, вузькими провулками, В одному з них водій так різко натис на гальмо, що конвоїри стукнулись головами в лобове скло: дорогу перетинала легкова машина «оппель-капітан».
Не бачачи об'їзду, водій тюремної машини вимогливо засигналив. Тоді з оппеля показалась людина, обличчя якої не можна було розгледіти в темряві. Невідомий впритул підійшов до кабіни, в руці у нього щось блиснуло, й один за одним прогриміло шість пострілів,
У шоферській кабінці запанувала тиша.
Невідомий підбіг до оппеля і вернувся з куцим ломиком у руці. Сильним ударом він збив замок з арештантської машини і, відчинивши дверці, гукнув:
— Виходьте! Швидше!
Йому відповіла тиша.
— Та виходьте ж, чорт би вас забрав!
Після другої команди з машини вистрибнули троє чоловіків, а жінка нерішуче затрималася в дверях.
— Тікайте, ви врятовані! — гукнув невідомий. Троє кинулись у провулок і зникли в темряві. Невідомий підхопив Юлю на руки і подався до опеля.
А бомбардувальники гасали в небі, як розлючені демони, і вибухи бомб стрясали землю.