В океані

— Пробачте, вам кого?

— Ви не впізнаєте мене? — спитала. Тепер вона переконалася остаточно.

— Дмитре Васильовичу, ви не впізнаєте мене?

Вона часто дихала від швидкого бігу, притисла, певно, руку до грудей. Тоді він, звичайно, побачив перстень. І, побачивши, усміхнувся, — на його обличчі з'явився той м'який, привабливий вираз, який вона так любила.

— Таня? Невже Таня? Заходьте.

Вона ввійшла. Він поспішив зачинити за нею двері. Коли вона вперше відчула щось недобре? Чи тоді, коли, впустивши її в кімнату, в дивну, трохи похмуру кімнату з кричущою обстановкою, він навіть не запропонував їй сісти? Чи коли зрозуміла, що його думки зайняті чимось іншим, що він заклопотаний і схвильований, хоч з усмішкою дивиться на неї, тисне дружньо руку?

— Так, тепер я впізнав вас. Не впізнати дівчину, яка врятувала мені життя!

У нього були пітні, холодні пальці. Скільки разів уявляла собі, як відбудеться ця зустріч, а в житті все вийшло не так. Він усміхався, але якоюсь напруженою посмішкою. Дивився на неї, проте здавалось, її не бачив.

— Як чудово зустріти старого друга… І як шкода, що усе вже в минулому…

Він поспішив сказати це «усе в минулому…». Вона знала, що прийнято розуміти під цими словами. Він так поспішав одкараскатись від неї. Вже тоді вона знайшла б у собі сили піти, не сказавши більше нічого… Але треба було з'ясувати, зрозуміти…

— А я чекала вас, — почула вона свій дуже слабкий, благальний голос.

Серце билося швидше й болючіше. Він стояв, трохи схиливши голову, у великому дзеркалі на стіні відбивалися його прямі плечі і широка, наче залізна, коротко підстрижена потилиця.

— Якщо можете, Таню, простіть… Таке життя…

Потилиця в дзеркалі напружилася, трохи піднялися плечі.

— Зустрів іншу хорошу дівчину. Робота, сім'я. Я радий був побачитися з вами.

Такої образливої, зневажливої посмішки вона ніколи раніше не бачила в нього.

— І коли б я знав, що цей наш фронтовий роман…

— Фронтовий роман?

Її пальці самі по собі розстебнули сумочку. Рвали на клаптики знову й знову маленьку глянцеву карточку, якою так дорожила, всі ці роки носила з собою.

— Ах, це не те, не те… — Знову вона почула свій огидно слабкий, безпомічний голос, його погляд став настороженим, трохи піднялися щетинисті, жовтуваті брови. — Я писала вам і не одержала відповіді. Випадково потрапила у ваше місто після війни. Зайшла до вашої мами…

Вона відчула — тепер він думає тільки про неї, про її слова.

— Ваша мама вважала, що ви загинули в полоні у фашистів… — Залізна потилиця в дзеркалі злегка хитнулася. — Їй написав товариш, який бачив страту її сина. Але я сказала їй, що ви живі. Що зустріла вас уже потім. — Вона примусила себе посміхнутися. — Не могли ж ми зустрітися після вашої смерті?

Він слухав дедалі уважніше, напруженіше. Як забути його обличчя в ці хвилини — обличчя вольової, але дуже втомленої людини, що давно не спала! Він ступнув до неї. Їй здалося — хоче притягти її до себе. Вона відступила.

— Спасибі, Таню, ви праві. Я був негідником, що так довго не писав мамі. Проте я вже відвідав її, тепер вона не відчуває потреби ні в чому.

— Вона вмерла минулого року! — скрикнула Таня, його обличчя смикнулося, посіріло. Отоді-то й пролунав у двері той громовий, шалений стукіт знадвору.

Його рука рвонулася за пазуху. Блиснув пістолет з чорним розтрубом глушителя на стволі — такі пістолети вона бачила тільки в кіно, в гангстерських фільмах. Вона ахнула, але він не відводив погляду од дверей, від складеного папірця, просунутого знадвору під двері.

Він підійшов навшпиньках. Нахилився. Навіть здалека можна було розглядіти рахунок домоуправління в його пальцях. Його обличчя порожевіло.

— Нерви… — Рахунок упав на підлогу, він сунув пістолет у кишеню, повернувся до неї. — Я поясню тобі все… Не хотів піддавати тебе риску…

Вона побачила його давнішнє обличчя, почула той самий голос — обличчя і голос чоловіка, що лежав у госпіталі. Того, хто, розлучаючись, надів їй на палець перстень.

— Випустіть мене! — Вона кинулась до дверей у розгубленості, в страху, в тузі. Він боляче стис їй руку.

— Я обдурив тебе, не сердься на мене, Таню. У мене немає сім'ї, я зовсім самотній… Але тепер, коли сама доля звела нас, коли я зустрів вірного, відданого друга…

Вона рвонула руку. Відчула біль у пальці — перстень не знімався… Вона зірвала з пальця перстень, почула, як він дзвякнув об підлогу.

— Виразно… І категорично… — тихо сказав він.

Отоді саме вона і вловила в його словах легкий іноземний акцент. Він схопив її, притягаючи до себе. Дзеркало на стіні похитнулося, зникло.

— Зараз ти не покинеш мене, Таню. Не відпущу тебе нікуди… Я непогана людина, мені не повезло в житті… Я втік із тюрми, але не винний ні в чому… Зрозумій, головне в житті — любов.

Вона виривалася, боролася. Він затис їй слизькою долонею рот. Гіпнотизували благаючі, дивно безбарвні, колись такі дорогі очі… Вона сперлася на щось рукою.

— Я ніколи не втішусь, якщо мені доведеться вбити тебе, Таню.

І наступне, що пам'ятає, — його, лежачого навзнак… Вага схопленого з вікна утюга… Тупий стук металу, що впав на підлогу… Розчинені двері… Нічна темрява… Вона бродить по бульвару, сідає на лавку, знову бродить біля того місця. Необхідно розповісти зараз же все, з'ясувати — навіщо прийшла сюди ця людина… Але так трудно наважитись…

Вона дзвонить по телефону… Заходить у кабінет… Розповідає… Намагається зрозуміти й запам'ятати все, що говорить їй невисокий майор, який задумливо знімає, іноді повільно протирає окуляри…

І інший — найстрашніший — спогад.

Вона йде нічною вулицею. Навколо тиша, безлюддя. Косі, чорні, нерухомі тіні простягнуті від стін і дерев. Скільки часу минуло? Скільки продумано й пережито….

Вона здригається, прискорює ходу. Відокремившись од її тіні, шлях їй перетинає якийсь громадянин…

Він зростом схожий на того… На Кобчикова… Вона погано розрізняє його в темряві. Комір його піджака піднятий, очі сховані під полями капелюха. Але в нього такий самий, як у того, — впевнений, приємний, трохи вкрадливий голос.

— Пробачте, два слова… — Він порівнявся з нею, йде поруч неї. Вони зовсім самі, вдалині свистять маневрові паровози, гуде теплохід, блищать кольорові суднові вогні.

— Повинен сказати — ви поводилися необережно. 1 вас не дивує, що ви досі на волі, після того, як забули там оце?

В блимаючому тьмяному світлі ліхтаря, на його плоскій долоні блищить перстень, біліють кілька обривків фотознімка.

Вона хоче скрикнути, проте не кричить. Вона кидається бігти, але, наче уві сні, він не відстає ні на крок серед тремтячих, довгих тіней.

— Не бійтесь, я тільки хочу вам допомогти. Коли б оце виявили там, де шукають убивцю близької вам людини… — Голос звучить тихше. — Убивцю агента іноземної розвідки, якого знищили ви, щоб приховати свій зв'язок з ним.

— Неправда, неправда, неправда! — задихаючись, повторює вона. Їй страшно й огидно. Вона зупиняється, дивиться крізь сльози. — Прошу вас — віддайте перстень. Сталася помилка.

— Не зупиняйтеся, — владно говорить він. — Ідіть зі мною поряд.

Їй здається — вона зараз умре від жаху, впаде на місці. Але вона йде поряд з ним.

— Я віддам вам перстень і знімок завтра, коли виконаєте моє маленьке прохання.

Раптом вона помітила: він увесь час ніс під пахвою товсту, великого формату книгу. Не зупиняючись, він простягає книгу їй.

— Візьміть… Цю книжку ви віднесете на док, залишите у вашій пересувній бібліотеці. Оце все, що я вас прошу. Зараз вона цілком безпечна.

Звичайно, треба було погодитися не відразу. Так наказав майор, щоб у того не виникло ніяких підозрінь.

— Я ніколи не зроблю цього!

— Зробите, — впевнено говорить той. Він міцно стискає їй лікоть, примушує йти не зупиняючись. На вигляд зовсім звичайний перехожий з вкрадливим, невідступним голосом.

— У вас немає виходу. Або допоможете мені, або кінець, загибель усьому.