В океані

— Це про Ракитіну Тетяну Петрівну, — мічман запнувся, не по-звичайному, важко опустився на диванчик. Темний рум'янець почав заливати обличчя і шию Агєєва, різко виділяючи смужку білого комірця. Сплелися, стислися широкі пальці обвітрених рук. Андросов чекав мовчки.

— Зайшла у нас з нею якось у плаванні розмова про пам'ятник героям Гангута. Про той, що, пам'ятаєте, в базі стоїть, на шляху в старе місто? Мабуть, бачили ви його?

— Бачив, звичайно, — сказав здивовано Андросов.

— А ось вона сказала мені, що не бачила, — в тій частині міста нібито не була. А от зараз ненароком прохопилася словом, виходить, бачила пам'ятник цей…

Наче збираючись із силами, мічман замовк, витер обличчя хусточкою.

— Значить, вона сказала неправду, — важко вимовив Агєєв. — А народ говорить: «Брехня до правди доведе»… Так і вдарило в серце: навіщо вона збрехала? Дівчина ж серйозна, не пустоб'яка… Чи не тому, що пам'ятник стоїть на шляху до міста, де сталося вбивство в базі?

Чекаючи заперечень, він з надією підвів очі.

— Далі, мічмане, — тільки й сказав Андросов.

— Після всіх цих паскудств, що нам у дорозі вороги роблять, усе думаю про те — чи немає ще пастки якоїсь… Вірю — нічого поганого подумати вона не могла… А тільки коли й наша людина посковзнеться…

Агєєв перевів дух.

— Якось сказав я їй про того — зарізаного в базі. З подивом запитала: «А хіба він ножем був убитий?» І тепер згадую: того вечора не було її на кораблях. А в ніч, перед тим як ми навчально-аварійну тривогу зіграли, — пам'ятаєте: вибух-пакети запалили і весь рейд задимили? — прийшла з берега дуже пізно, наче сама не своя, навіть не запам'ятала, що я їй, зустрівшись на доку тієї ночі, книжку бібліотечну повернув…

Мічман знову змахнув з обличчя піт.

— І коли зайшов у бібліотеку, вже в поході, дивлюсь: книжка ця стоїть перевернута назвою вниз — сяк-так її Тетяна Петрівна сунула на полицю, не до того було… І в Бергені чи не їй якийсь ферт сигналити пробував, на берег її викликав… Неможливо в це повірити, — додав, помовчавши, мічман і страдницьки посміхнувся, — але, думаю, і не доповісти про це не можна.

— Так, Сергію Микитовичу, — сказав Андросов, — Ракитіна в тій кімнаті була…

— Того самого вечора була? — не вірив власним вухам мічман.

— Того самого вечора.

— Значить… вона і вбила?

— Ні, очевидно, вбила не вона. Здається мені, Сергію Микитовичу, — Андросов з глибоким почуттям глянув в обличчя мічманові і почав знову дивитися в папери, — здається мені, що Ракитіна — наша людина, жертва брудної інтриги. Але поки що більше вам сказати нічого не можу. Твердити це з повною точністю зможемо, лише закінчивши похід, зв'язавшись з майором Людовим, який розслідує справу…

Проте побачитися з майором Людовим мічманові довелося ще до закінчення походу.

Після розмови в каюті Андросова головний боцман проводив час у завзятій, невпинній праці, в безустанному спостереженні за справністю буксирів.

Уже давно проплив по борту найпівнічніший край Норвегії — прямокутна, виступаюча в океан скеля мису Нордкап і мис Нордкін, схожий на зігнутий сірий ріг.

Фролов, уже давно знову вислизнувши з лазарету на верхню палубу, побачив те, що багато часу мріяв побачити: далеко попереду, прохромивши низькі димчасті хмари, з'явилася чорна роздвоєна скеля, як напіврозкритий пташиний дзьоб, піднялася над океаном.

— А ось і Чайчин Дзьоб! — сказав Фролов матросові, що стояв поряд з ним. Його голос став урочисто-серйозним, він зірвав з голови безкозирку. Біла марля пов'язки перетинала обстрижену голову Фролова.

— Похований тут чудовий хлопець, радист північноморець Кульбін… Найщиріший дружок мій, Вася… — ледь чутно додав він, і щось защипало йому очі.

Мовчазні, дикі гори повільно пропливали мимо. І Фролову захотілося розважити душу з іншим старим соратником і другом — Агєєвим, героєм операції на Чайчиному Дзьобі. Проте мічмана ніде не було видно, а треба було повертатися в лазарет.

Це й так добре, що, на великий подив Фролова, Таня досі не помітила відсутності свого хворого, не розшукувала, не гнала з верхньої палуби в каюту, як звичайно розшукувала і гнала останнім часом… І Фролов сам відчув гостру необхідність розшукати Таню… Але йому довелось повернутися в лазарет самому, він ніде не міг знайти Тані…

Вона сиділа на верхній палубі «Прончищева», з підвітряному місці, звідки добре видно нескінченний біг м’яко-бугристих, синюватосірих хвиль. Ні, мічманові не вчулося тоді на юті, що його окликнула Таня. Вона й справді окликнула його, але зараз же захлопнула двері надбудови, пробігла в свою каюту, лягла на койку, затуливши обличчя руками. Потім повільно вийшла під свіжий вітер, сіла на освітлювальний люк, нерухомо дивилася в безмежне, вітряне море…

— Зліва п'ятнадцять — силует корабля! — доповів на містку сигнальник, вдивляючись крізь скельця бінокля.

— Наш прикордонний катер… Іде курсом на нас…

«Прошу дозволу підійти до борту криголама», повільно читав він слова прапорного семафора, стежачи за змахами рук сигнальника біля рубки маленького корабля, що швидко наближався…

Через деякий час у каюті Андросова сидів майор Людов, який перейшов на борт «Прончищева» з борту катера прикордонної охорони. Майор влаштувався на диванчику біля столу, поруч з ним сидів викликаний у каюту Агєєв, а на спинку крісла біля столу відкинувся заклопотаний Андросов.

Глафіра Львівна закінчувала свою розповідь.

— А що справді я викинула її — хоч Ракитіну Тетяну спитайте. Пластинка була якась дивна, не билася, лише згиналася… Тетяна саме в буфет зайшла, коли я відро виносила… А що, товаришу майор, я нашкодила в чому?

— Ні, не дуже нашкодили…

Майор поправив окуляри.

— Боюсь, коли б не ваша ініціатива, горів би «Прончищев» десь біля берегів Скандінавії, а док понесло б на скелі… Справа в тому, товариші, що під верхнім небитким шаром цієї пластинки була самозаймиста речовина величезної запалювальної сили.

Всі слухали, затамувавши подих.

— Пластинку можна було б безпечно програти один-два рази, — не поспішаючи говорив далі Людов. — Потім голка, ковзаючи по ній повторно, повинна була прорізати поверхню, викликати величезної сили спалах. Захоплений нами резидент виказав цю таємницю, щоб зберегти своє жалюгідне життя, але моя радіограма могла прийти вже занадто пізно.

— Одразу мені не сподобався цей дядько! — сказала Глафіра Львівна з почуттям.

— До речі, чому ви нікому не повідомили про свої підозріння, а визнали за краще діяти в секреті від усіх? — суворо запитав майор.

Вона мовчала. Її похмуре обличчя раптом проясніло, стало майже красивим. Вона заговорила з м'якістю, для неї незвичною.

— Тихон Матвійович — людина нібито неземна. Я так розміркувала: нехай краще мене незлюбить, а від неприємностей його захищу.

Вона схлипнула, її пальці почали м'яти хусточку.

— Він за цю пластинку, як немовля, чіплявся. Чоловік на вигляд поважний, а в душі мов ангел небесний, на думці в нього тільки музика та машини.

Її очі були тривожно звернені до майора.

— Не турбуйте ви його в цій справі, товаришу майор!

— Я не бачу підстав турбувати його, — сухо сказав Людов.

Легко, як дівчинка, вона піднялася з дивана.

— Тоді дозвольте йти, треба стіл до обіду готувати.

Підвівшись, майор вклонився.

— Якщо вам не важко, запросіть сюди товаришку Ракитіну.

— Чого там важко!

Вона затрималася трохи біля дверей.

— А в Тихона Матвійовича все від самотності. Він людина молода, йому жіноче товариство потрібне.

Вона випурхнула з каюти.

З того часу, як мічман востаннє бачив майора, різко окреслене обличчя Людов а стало нібито ще більш сухим і зморшкуватим, глибше запали очі під круглими скельцями окулярів.

Із внутрішньої кишені кітеля майор вийняв бумажник, з бумажника — вилискуючий лакованою поверхнею невеликий фотознімок, поклав його на край столу.