В океані

Він зняв з вішалки шкіряний реглан, надів його, разом з Ігнатієвим схилився над штурманським столом.

— Сигнальнику, передати на «Пінгвін» і «Топаз»: «Тримати курс триста десять градусів», — наказав на містку Сливін.

Вій сам потяг рукоятку свистка — тужливий оглушливий звук вирвався з труби криголама — попередження суднам, які можуть зустрітися в тумані. Такі ж сигнали долинули з «Пінгвіна».

Блиснув на верхівці щогли «Прончищева» червоний клотиковий ліхтар, насилу пробиваючи промінням густіючу запону туману.

— Буксир передає: «люди» — «почав поворот ліворуч», — доповів Жуков.

— Ліво руля, лягати на курс триста десять, — наказав Потапов рульовому.

— Єсть ліво руля, лягати на курс триста десять, — повторив Карпов, обертаючи штурвальне колесо.

І металева громада доку, оповита липким туманом, повільно поверталася, скоряючись руху буксирних тросів, що м'яко пружинилися. Тут, як завжди, несли вахту матроси боцманської команди. Тривожно прислухалися до сумовитих пронизливих зойків свистків.

Щербаков, щільно застебнувши бушлат, надітий поверх парусинової спецівки, походжав туди й назад біля кнехтів. Скільки подій відбулося з тих. пір, як сиділи вони біля цих самих кнехтів на рейді в рідній базі, і він, нудьгуючи за далекою колгоспною домівкою, вдихав смолистий запах колод, змішаний із запахом нагрітого сонцем заліза. Тоді Мосін, здорово розхвилював його, малюючи страшну картину, як штормовий вітер понесе док у невідомий океан…

А тепер вони йдуть на доку в цьому самому океані, і смолистих колод немає вже на колишньому місці: ними спершу підпирали топ-башти під час шторму в Каттегаті, потім пиляли, обтесували їх, щоб обшити ними лебідку криголама.

І він, недавній сухопутний хлопчина, сам брав участь у боротьбі із штормом, сам тягав ці колоди, коли важкі піняві хвилі котились по палубі, били під коліна. А зловісний жартівник Мосін виявився простим, добродушним хлопцем, хорошим товаришем, який уміє вчасно й добре допомагати… Сам мічман, знаменитий боцман Агєєв, скупий на похвали, представив їх обох до заохочення за добру роботу з буксирами. І так багато нового, цікавого узнав він в цьому поході….

Та от знову випробування — холодний імлистий туман, що зрівняв з морем пропливаючі мимо велетенські чорні гори в скляних відсвітах льодовиків. Але тепер Щербаков не боїться. Відчуває себе в міцному матроському колективі — з ним не пропадеш.

І дивна справа — в цьому важкому тривалому поході все рідше приходять згадки про далеку сільську домівку, все тепліше думає він про тісний кубрик, про підвісний корковий матрац, на якому так добре простягтися після втомливої вахти, в світлі захищених сітками ламп, що ледь мерехтять на підволоці…

— Ну, як вахта, Щербаков? Не дуже змерзли? — почув він голос Агєєва з вологої сутіні. Побачив високу мускулисту постать мічмана, що наближалася.

— Все гаразд, товаришу мічман, — відповів Щербаков і несподівано цокнув зубами. Відчув, що справді змерз — відсирів бушлат, волога просочує наскрізь цупкі полотняні штани.

— Швидше біжіть одягніть шинель. А я за вас тут постою. Ну — бігом накази виконувати треба! — гримнув добродушно Агєєв.

Головний боцман зупинився біля чорної тумби кнехта. Звідси до борту, що обривається в море, лише два кроки, але троси, які спліскуються у воді, ледве видні, ледве видно чорнобуру, нібито задимлену воду. Агєєв хотів думати зараз тільки про одне — про буксирне хазяйство. Туман, холод, безустанна сувора праця у відкритому морі — ще з дитинства звик він почувати себе в такій обстановці, як удома.

Проте думки знову поверталися до бергенських подій, до попереджень Скурре. Норвежець, звичайно, мав на увазі портові сутички, провокації фашистських покидьків, те, що трапилося з Фроловим. Але, може, і в морі підстроєно яку-небудь капость? На похмурі думки наводить оцей густий туман, ці тужливі крики свистків, що весь час лунають попереду.

Як там зараз Таня? Чи почуває себе краще? Чи згадує про нього? Чи шкодує, що не могла поїхати в будиночок Гріга?

Чому відмовилась од цієї прогулянки, на яку він покладав великі надії? І справді, певно, боліла в неї голова… Останнім часом усе скаржилась, що погано себе почуває, і, поки стояли в Бергені, жодного разу не зійшла на берег. Звичайно, не захотіла б образити його без причини, недарма завжди при зустрічах дивиться таким ласкавим поглядом.

«Та й звідки могла вона знати, що в будиночок Гріга їду тільки через неї? Ні, не вмієш ти, боцмане, знайти шлях до серця дівчини… Поговорити з нею про своє почуття — це важче, ніж провести заводку буксирів під час свіжої хвилі так чисто, що й голки не підточиш…»

— Переодягся, товаришу мічман! Дозвольте стати на вахту! — почув він зміцнілий, дзвінкий голос Щербакова.

Щербаков стояв одягнений у шинель, мабуть добре розігрівся, бігом злітавши в кубрик і назад.

— Ставайте, — сказав Агєєв. — Та, дивіться, гав не ловіть, видимість погіршується, йдемо далі від берега. Якщо буксири почнуть натягатись, одразу сигнальте вахтовому офіцерові.

З мокрого присмерку попереду, з молочних шарів туману тьмяно бризнув червоний клотиковий вогонь.

— Притопити док, збільшити осадку на два метри, — швидко читав боцман букви світлової мови.

І невидимий у тумані сигнальник на доковій башті теж прочитав цей семафор. Пролунав дзвінок авралу.

По металевих трапах бігом спускалися матроси.

Костиков, Коркін, Пушков стрибали на палубу доку з баржі, стійкою ходою йшли до приводів кінгстонів.

Швидко надівши брезентові рукавиці, підхопивши вологу жерсть мегафона, головний боцман діловито закрокував по лункому залізу понтонів.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

ВОГОНЬ МАЯКА СКУМКАМ

Лейтенант Ігнатьєв стрепенувся, глянув на годинник. Стрибнув з верхньої койки, взув і почав квапливо зашнуровувати черевики.

Каюту похитувало сильніше. Було жарко й задушливо, світло плафона різало розпухлі від утоми очі. Коричньова портьєра, що прикривала ілюмінатор над столом, розсунулась від качки, глянцевий чорний круг товстого скла був затягнутий зовні водяною струменіючою плівкою. Ігнатьєв пригладив волосся, квапливо застебнув кітель. Поскрипували перебірки, десь за бортом дрібно розбивалася хвиля…

Він зовсім не думав спати. Тільки на хвилинку, здавши вахту, спустився вниз, приліг і от заснув, проспав понад годину.

Що там нагорі? Певно, розігрується погодка. Незабаром світанок. Уже давно йшли в океані, вже багато годин підряд довгі океанські хвилі гойдали кораблі каравану. Туман розсіявся, коли вийшли із шхер, але мрячив невпинно дощ, низькі хмари мчали над присмерковим морем. І весь час штурман Курнаков виходив на місток, чекав із секстантом у руках — чи не розірве хмари, чи не можна буде визначити своє місцезнаходження по зірках.

І справді, коли до ночі кілька ледве видних зірок розпливчасто замерехтіли, пробившись крізь чорні хмари, і вдалині проступила рвана берегова лінія, Курнаков устиг взяти обсервацію, встановити, що курс за обчисленням витримано точно. Знову й знову Курнаков схилявся над штурманським столом, перевіряв формули поправок на дрейф, знову виходив на місток…

Майже з ніжністю Ігнатьєв думав про Курнакова. Скільки годин підряд, без хвилини відпочинку, працює начальник штабу! Справжній бойовий штурман: мовчазний, скромний, але в потрібну мить проявляє себе як справжній радянський моряк. Приємно працювати з таким штурманом, навіть якщо він лає вас за вірші1..»

Ігнатьєв зняв з вішалки клейончастий плащ-пальто, ретельно застебнувся.

Пройшов по тремтячому, яскраво освітленому коридору, відкрив надвірні двері.

Дощ, змішаний з вітром, ударив йому в обличчя. Непогожа ніч огорнула його. Ігнатьєв ухопився за холодні, слизькі поручні трапа, піднявся на місток.

Світанок ще не настав. Навкруги рухалася, клубочилася, свистіла нічна негода. Густі хмари, як і раніше, громадилися в дуже тісному, здавалося, для них небі.