В океані

Андросов стояв на крилі містка, замислено дивився на чорні скелі Б'ю-фіорду, що залишилися позаду, по правому борту.

Атлантичний океан. Ось він плещеться навкруги — спокійний, здіймаючись м'яко, ледь помітно. Безкрая синява вкрита нерухомими бліками й розводами.

Караван ліг на новий курс, знову йшов на норд. По правому борту повільно пропливав берег материка — за першою лінією гір з коричньового складчастого каміння піднімалася друга лінія, невиразні, розпливчасті, немов зіткані з холодного диму громади. Вузькими клаптями біліють на схилах прибережних гір скляно-матові зрізи — це спускаються до моря льодовики. А над океаном стоїть спека, сонце сяє на важкій спокійній воді. І по лівому борту простягся ряд острівців — то крутих, зазублених, то плоских, ледь помітно чорніючих у синяві.

— Тепер підемо Інреледом аж до Баренцового моря, — сказав капітан Потапов, вдивляючись із звичайним меланхолійним виглядом в океанський простір.

— Інреледом? — перепитав Андросов.

— Так точно, Інреледом, рекомендованим фарватером. Бачите — йдемо нібито відкритим морем, а насправді цей Інрелед — вузький прохід уздовж берега серед небезпек — надводних і підводних шхер. «Шергорд» — «сад шхер», називають ці місця норвежці.

— Поетично, — зауважив Андросов.

— Поменше б такої поезії! — зауважив капітан «Прончищева». — Зіб'єшся з фарватеру — і посадиш корабель на банку. Знаєте, самих тільки острівців біля берегів Норвегії налічується до півтораста тисяч.

— То, може, доцільніше йти далі від берегів?

— Тобто відкритим морем? — іронічно посміхнувся Потапов. — Під нами глибини невеликі, багато якірних місць. Підводний рельєф Інреледу — широкий поріг, по якому проходить тепла течія Гольфстрім. А податися далі в море — вийдемо у величезну западину Атлантики з вітрами й довгою океанською хвилею. Ні, товаришу капітан третього рангу, — помовчавши, сказав Потапов з таким обуренням, наче звинувачував Андросова в тому, що саме він створив усі неприємності норвезького узбережжя. — З вашого дозволу, підемо Інреледом, як ходять мореплавці всіх країн, огинаючи Скаидінавію.

Андросов стримав усмішку. Характер капітана «Прончищева», його своєрідна манера розмовляти вже давно не дивували його.

Начальник експедиції вийшов із штурманської рубки, зупинився поряд з капітаном.

Задзвеніли східці трапа. На місток із радіорубки вибіг лоцман Олсен. Останніми днями дивно похмурий і замкнутий, нібито заклопотаний чимось, лоцман підійшов до Потапова і Сливіна. Повідомив їм зведення погоди, щойно прийняте з норвезької метеорологічної станції.

— Шіфтінг уінд! — почув Андросов, відійшовши набік після розмови з Потаповим. Побачив, як проясніло обличчя капітана «Прончищева».

— Довгостроковий прогноз: шіфтінг уінд — мінливий вітер. Лофотени дають хорошу погоду, — повторив капітан Потапов. — Зовсім добре після бергенських прогнозів.

— Так, зовсім добре, — підтвердив Сливін.

Він помовчав, погладжуючи бороду, — вірна ознака гарного настрою.

— В штиль неодмінно зібралися б циклончики біля Лофотенів. А мінливий вітер їх розжене.

Олсен, прислухаючись до розмови, ствердно закивав.

— Значить, правда, Миколо Олександровичу, що погода співчутливо ставиться до більшовиків? Чув я, у війну на Північному флоті моряки так говорили, — зовсім розвеселившись, пожартував Потапов.

— Тому що комуністи не ходять на повідку у погоди; от їй нічого іншого й не залишається, як співчутливо ставитися до нас, — встряв у розмову Андросов.

У всіх був тепер чудовий настрій. Одійшли в минуле недавні переживання перед виходом кораблів у море. Прекрасно працюють люди. Після ремонту буксирне хазяйство на висоті. І навіть Лофотенські острови — ця постійна кухня штормів і туманів — дають сталу погоду.

— Як там наш поранений, Юхиме Овдійовичу? — запитав Сливін.

— Увесь час його трясло, гарячка в нього, боялися запалення мозку. Дуже ослаб від втрати крові. Тепер йому краще.

— У нього Ракитіна весь час чергує?

— Так. Вони з військовим фельдшером одне одного змінюють, вахту несуть біля його койки.

— Треба б Ракитіну від роботи в салоні звільнити, — насупився Сливін. — Може, замінити її вістовим?

— Пропонував я вже їй, — відповів Потапов. — Сердиться, не хоче нізащо. Темпераментна дівчина. «Мені, каже, неважко, я звикла коло поранених ходити. І основну роботу, каже, не кину».

— Доповідайте мені, капітане третього рангу, частіше про здоров'я Фролова. Кепська ця справа, — сказав Сливін.

— Добре ще, що Жуков та Ілюшин проявили витримку, не втрутилися в бійку, коли норвежці кинулись на американців. Кажуть, цьому капітанові транспорту, що бив негра, норвезькі моряки добре нам'яли боки.

— Так, наші люди не дали приводу для газетних пліток. Навіть найбільш реакційні з газет не змогли використати проти нас цей тяжкий випадок, — сказав Андросов.

Сливін швидко підняв бінокль, подивився за корму, в бік уже далекого доку. В лінзах хитнулася лазурова штильова вода, смоляночорні баржі біля підніжжя докових башт, маленькі постаті оголених до пояса людей…

Білі кружальця безкозирок рухались над площиною понтонів, що чорніли високо над водою. «Золоті хлопці», в котрий раз уже з ніжністю подумав Сливін.

На стапель-палубі доку Агєєв витер долонею залите потом обличчя.

Шкіра трохи боліла: обгоріла під пекучим сонцем. «Нібито не біля полярного кола йдемо, а де-небудь у південних широтах», подумав Сергій Микитович.

— Погодка добра, товаришу мічман, — сказав черговий біля буксирів Мосін.

— Поки що добра, — обізвався головний боцман.

— А що, думаєте, може змінитися?

— Сонечко вчора з червоною зорею заходило, а сьогодні з ясною зіронькою зайшло. Це, наші помори кажуть, на тиху погоду, — замислено мовив боцман. — А от що зірки не яскраво сяяли, нібито темніли — це, значить, на вогкість, на туман…

— Недобре як, товаришу мічман, у Бергені з нашим сигнальником вийшло.

— Нормально вийшло, — пробурмотів Агєєв. — Прийшли за кордон, точніше кажучи, в сектор капіталістичних країн, ну й почалася навколо всіляка кримінальщина.

Він пройшовся ще раз уздовж збігаючих угору тросів, ще раз перевірив, чи надійно накладені стопори..

Не так давно, під час виходу з В'ю-фіорду, закінчили витравляти троси. Як завжди, вони ледь плещуться в темносиній воді, йде в глибини слабо натягнута кругла тросова сталь, що з'єднує док з криголамом… Порядок, стопори накладені добре… Але почуття неспокою, якоїсь сердечної туги не покидало Агєєва.

Він усвідомлював, звідки йде ця туга. Вона не покидала його з тієї хвилини, як на борт «Прончищева» принесли з берега Фролова — тяжко пораненого друга.

Агєєв устиг тільки двічі подивитися на нього, мимохідь забігши в лазарет.

— Ну, як тут мій Дімка? — питав, зупинившись біля дверей каюти. Обидва рази бачив там Таню, що чергувала біля хворого, заспокоювався, зустрівши спокійний погляд її добрих, серйозних очей.

Потім почалася невідкладна робота по підготовці до виходу в море, але думки весь час поверталися до Фролова.

Ех, друг Фролов, геройський, проте легковажний хлопчина… Тут він, звичайно, не винен, коли б знав, як поводитись в іноземних портах, не встрявав би з бійку. Той парубок у капелюсі, насунутому на очі, тільки чекав слушної миті. Але коли б раніше сказати Фролову про попередження норвежців, може був би обережнішим… Так ось про що попереджав той партизан… Але й без попередження сигнальник, колишній розвідник, зобов'язаний був бачити небезпеку й позаду, не дати можливості ворогові завдати того удару… «Казати воно добре, — думав мічман, — а коли б сам був присутній при такому побитті, то, мабуть, від люті потемніло б в очах…»

Він звично потягся в кишеню по люльку — покурити після роботи — і відсмикнув руку. Ні, він не куритиме. Він не куритиме, поки не закінчиться цей похід, на перший погляд такий мирний і простий.

— Справді, мирний і простий! — гірко повторив про себе Сергій Микитович, попрямував до борту баржі, куди Пушков тільки-но приніс бачок з борщем, від якого йшов смачний, жирний аромат.