Страница 30 из 60
«Топаз» вийшов на рейд, підходив до доку. Шторм» ущух давно, ледь помітно брижилася морська вода.
«Топаз» ошвартувався біля доку. Дощані, трохи накренені сходні з'єднували док з бортом «Прончищева».
Агєєв сидів на дерев'яних брусах кіль-блока, покурював, тримаючи в жорстких губах рубчастий мундштук своєї багатоколірної люльки. Навколо відпочивали матроси. Щербаков замріяно дивився в далечінь, туди, де за обрієм, за просторами моря й суші, лежала рідна земля.
— Я, товаришу мічман, як настане час у безстроковий, на Алтай думаю податися, на нові врожаї.
— Що ж, на флоті заживатися не хочете? Не сподобалося? — добродушно усміхнувся Агєєв.
— Я своє відслужу чесно, — усміхався у відповідь Щербаков. — А тільки знаєте, які в нас у колгоспі хліба! Треба передавати досвід іншим колгоспам. От ми й поїдемо…
— З дівчиною своєю, видно, домовився про це?
Щербаков соромливо мовчав.
— А я знову на Урал, на свій металургійний, — сказав хтось поряд.
— А мені і їхати нікуди не треба! — підхопив Мосін, що ніколи не сумував. Він пограв мускулами, провів рукою по стриженій, густо змазаній йодом біля тім'я голові. Борсаючись у хвилі, що тягла його за борт, Мосін дістав велике садно, але це не позбавило його пристрасті до жартів.
— Повернемося в нашу базу, послужу, скільки належить, а потім на автобус — і за годину прибув в Електрогорськ!
— Величезне, кажуть, місто? — глянув на нього Щербаков.
— Питаєш! Не менше за цей самий Гетеборг буде… З часом, правда, коли закінчимо будувати його… Там одна гідростанція потужністю трохи менша за Дніпрогес.
— Це та, що днями до ладу стане?
— Поки що тільки першу чергу вводимо. Знімки в газеті, мабуть, бачив? У мене там наречена.
— Служить?
Мосін скоса, пустотливо глянув на Щербакова.
— Працює. Директором комбінату.
— Травиш! — сказав вражений Щербаков.
— Чого б я травив… Вона поки що, звичайно, тільки монтажниця, головний корпус допомагала добудовувати. Тепер ось учитися в технікум вступила. Коли мені строк демобілізуватися прийде — її вже директором призначать.
— Жартуєш усе…
— А що мені — плакати? Моряк завжди веселий.
Він сидів з баяном на колінах; розтягнув баян, пролунав пронизливий звук.
— Ех, жаль, не вмію на гармонії… Зіграти б що-небудь наше, матроське, щоб на березі підспівували…
Жуков стояв осторонь, дивився нерухомо в простір. До нього підійшов Фролов, що сплигнув з палуби «Топаза».
— А ти що ж — не просив звільнення в місто? Варто там побродити.
— Ні, не просив… — Жуков явно не хотів підтримувати розмову.
— Та кинь ти думати про неї після такої справи! — Фролов за всяку ціну хотів розважити друга, що всерйоз засумував. Я ось краще тобі розкажу, як нас у Гетеборзі зустрічали. Містечко, треба сказати, нічого, чистеньке, все каналами порізане. І народ до нас ставиться добре.
Діма Фролов говорив підкреслено бадьоро — у нього боліло серце, коли він дивився на схудле за останні дні, потемніле обличчя друга.
— Гуляли, знаєш, ми з штурманом нашим, який вірші пише. Підходить якийсь літній чоловік, з інтелігентних. Підняв трохи капелюх, потис по черзі всім нам руки, щось каже по-англійськи. Штурман нам переклав: «Спасибі героїчним росіянам, що знищили диявола Гітлера!»
— А з нами інше було, — втрутився в розмову Ромашкін. — Підійшли до нас на бульварі чотири шведи. По-російськи говорять. Ми, пояснюють, з армії спасіння, в усіх країнах світу буваємо. Всі мови знаємо. Сигаретами почали пригощати.
— А що це за «армія спасіння» така, товаришу старшина? — спитав Щербаков.
— Армія спасіння? — боцман Ромашкін значуще потер ніс. — Це, як би тобі сказати, ну попи, служителі культу. На площах молитви співають, на скрипках грають.
— Як наші цигани! — з сумнівом протяг Щербаков.
— Кажу, попи, а не цигани.
Ромашкін повільно затягнувся.
— А ми що, дріб'язкові, на чужий тютюн кидатися? Виймаю пачку «Казбека», мовляв, закурюй наші ленінградські і проходь. А вони за нами ув'язалися, не відстають. Почали розпитувати, як у Радянській Росії живемо. Чудово живемо, відповідаю. «А як моряки у вас час проводять?» У морі, кажу, проводимо час, у труді. А як строк звільнення підходить: чистимось, одеколонимось і йдемо з коханою дівчиною в театр. Помовчали вони, ніби посмутніли. Потім один читає: «А труднощі у вас від війни залишилися?» Тут я їм і підпустив. Труднощів, кажу, тільки у того тепер немає, хто з фашистами не воював, нейтралітету додержував у цій справі. А про їхній нейтралітет — пам'ятаєте, що мічман розповідав?
— Це що вони через свою країну гітлерівські війська пропускали, за валюту шарикопідшипники Гітлерові продавали? — сказав хтось із матросів.
— От, от…
Жуков не прислухався до розмови, стояв осторонь нерухомо, немов скам'янів. У Фролова занило серце сильніше. Він підійшов до Леоніда.
— Не горюй ти, море всі рани заліковує! Ще знайдеш у житті справжню подругу.
— Відплавався я, — тихо сказав Жуков.
— Чого так? Хіба твій рапорт задробили?
— Не задробили ще, а думаю «буде «аз»[2].
— А ти б поговорив із замполітом…
Жуков, дивлячись убік, мовчав.
— Ось що! — Фролов узяв у Мосіна баян. — Давай заспіваємо. Піснею сум розженемо.
— Не можу я співати! — глянув з докором Жуков.
— Пісня втому забирає, нудьгу розганяє. А цю нібито спеціально для тебе штурман наш написав.
Притулився до брусів кіль-блока — гнучкий, темноокий, узяв вступні акорди, заспівав:
Фролов труснув головою, зсунувся на потилицю капелюх, голос залунав стриманою пристрастю, сумним закликом:
Сум у голосі Фролова зник, змінився веселим викликом. Матроси підхопили приспів:
Співали вже кілька матросів, у хор вступали все нові голоси.
2
За військово-морським зводом, сигналів, «аз» означає: «ні, не згодний».