В океані

Двері прочинились, і танцювальна музика увірвалася в контору. Ввійшла третя офіціантка.

— Бригадире, за твоїм столиком давно відвідувачі чекають.

— Дозвольте, товаришу майор?

Людов кивнув. Чорноволоса дівчина підхопила піднос, вийшла з контори.

— Нас перебили, — сказав майор, підвівшись і причиняючи двері. — Так, кажете, нещаслива вона? — Аня мовчала. — Чому, на вашу думку, в неї особисте життя не вийшло?

— Хороший знайомий у неї був, один льотчик… Аня почала неохоче, зле раптом уся захвилювалась…

— І подумати тільки — всю війну на бойових літаках літав, а загинув як випробувач у мирний час. Як же вона плакала, слізьми заливалась! Навіть захворіла того дня, не вийшла на роботу. Забігла я до неї, а вона непритомна лежить… Ой, я базікаю, а за столиками, напевне, лають мене на чім світ стоїть.

— Я просив підзмінити вас… До речі, коли ви з Шубіною по магазинах ходили, ніхто з сторонніх не починав розмови з нею?

— Ні з ким вона не зустрічалася, не говорила.

— А потім, кажете, ви майже біля самих дверей її квартири розлучилися?

— Майже біля самих дверей.

— Добре… Будь ласка, продовжуйте, як ви застали її хворою, — сказав Людов.

У службовому кабінеті Людова чекав лейтенант Савельєв.

На столі лежали бланки аналізів і пакет із кабінету дактилоскопії. Ось вони — виразні фотознімки відбитків пальців на рамі дзеркала… От знімки слідів пальців, виявлених на рахунку домоуправління: встановлено, що на рахунку були сліди пальців убитого незнайомця.

Пил і крупинки піску з черевиків убитого характерні для узбережжя в районі Східних скель, де вийшов з моря порушник кордону. Але аналіз грязьового відбитку на рахунку показав наявність риб'ячої луски й піску зовсім іншої формації — характерних для берега в районі Рибальського селища…

Лейтенант розмірковував над дивними подробицями вбивства. Чому порожні кишені незнайомця? Хто забрав його зброю, документи, гроші? Майор пояснив, у чому цінність спостереження Агєєва над трохи покривленим дзеркалом. Але хто цей суб'єкт, що знімав дзеркало, пересував меблі, шукаючи щось?

Чому так багато уваги приділив Валентин Георгійович питанню, де завжди стоїть утюг?

Задзвонив телефон. Савельєв узяв трубку:

— Слухає лейтенант Савельєв… Майора немає, обіцяв скоро бути… Так… Так… Передайте трубку…

Він слухав деякий час, так само як Людов, трохи нахиливши голову, стиснувши уста. Сам не усвідомлюючи того, лейтенант у всьому старався наслідувати майора.

— Якщо в терміновій справі — пройдіть, почекайте його тут. Зараз замовлю вам пропуск… Прізвище, ім'я, по батькові? — запитав Савельєв, присуваючи блокнот…

До кабінету ввійшла дівчина в світлому костюмі, нерішуче зупинилася біля дверей.

Вона була вище середнього зросту, тоненька, майже худорлява, з обвітреним юним, чорнооким обличчям. Лейтенант подумав, що такому обличчю повинна бути властива щира, добра усмішка. Але тепер це обличчя було напруженим і блідим, брови зведені, наче дівчина силкувалася розв'язати якесь складне питання. Машинальним рухом вона поправила хвилясте волосся, що вибилося з-під берета.

— Сідайте, — сказав лейтенант Савельєв. Дівчина пройшла до письмового столу, сіла на стілець збоку, тримаючи в руках пропуск.

— Ракитіна Тетяна Петрівна? Служите на криголамі «Прончищев»?

Вона мовчки кивнула. Лейтенант бачив — їй важко говорити від хвилювання.

— Що хочете повідомити нам, Тетяно Петрівно?

— Я хочу… Я повинна повідомити про вбивство… — підвівшись із стільця, зберігаючи на обличчі той самий здивовано-запитальний вираз, сказала Ракитіна ледве чутно.

Ледь зибилась, переливалася, зникаючи в темряві, чорна гладінь рейду, тут і там осяяна вогнями суден, що стояли на якорях і біля стінок. Зверху, з докової башти, було видно безлюдну стапель-палубу, всю перетяту важкими закрутами приготовлених до буксировки тросів і якір-ланцюгів. Ліворуч блищало біле світло на палубі криголама, золотилися два-три освітлених ілюмінатори на темній скулі борту.

Жуков стояв на доковій башті, дивився в бік міста, що мерехтіло вдалині неяскравими крапками вогнів. Вогнів ставало все менше, міські будинки засинали.

Летіли з темряви сріблясті звуки склянок з військового корабля, що стояв десь у порту. Друга година ночі. Завтра рано вставати. Проте Жуков не міг заплющити очей. Вийшов із кубрика в самому тільнику, заправленому в штани, нудьгуючи дивився у вологу темряву.

Почулися приглушені кроки по металу. Хтось піднімався по трапу на башту. Замаячила в темряві висока постать. Головний боцман Агєєв підійшов до Жукова, мовчки став рядом.

— Не спите, товаришу мічман? — спитав Жуков.

— А ти чого не спиш? — обізвався Агєєв. — Завтра побудку рано зіграють.

— Нібито відклали похід?

— Про те начальство знає… — Сергій Микитович помовчав. — Усе про неї думаєш? — спитав незвично сумно й м'яко.

— Все про неї… На серці так тяжко, неспокійно. — Він вдивлявся в обличчя мічмана, що стояв поряд. Захотілося відверто, по-дружньому вилити перед ним душу. — Що ж це виходить, Сергію Микитовичу? Невже справді вона вбила?

— Це слідство розбере. Тільки, здається мені, плутає вона щось, неправду говорить.

Жуков з усіх сил вслухався в його слова.

— А все-таки любить вона мене! Пам'ятаєте, як стрепенулась, коли ви про трибунал сказали? Я навіть подумав — чи не для того провину на себе взяла, щоб з мене обвинувачення зняти?

— Прислів'я таке є: «З брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся», — сказав Агєєв. — Темна, нехороша виходить справа.

— От мучуся, міркую — дивний випадок з цим бандитом, який до неї в кімнату потрапив, — знову глухо почав говорити Жуков. — А що у неї любов була до мене одного — це точно.

— Віриш їй, значить, сильно?

— Я ревнивий, на самій вірі прожити не можу… Тільки знаю — як познайомилися ми, ні з ким вона, крім мене, не водилася… — Жуков помовчав. — Правда, був такий факт — зустрів я її з одним громадянином. Та він родичем її виявився, дядьком.

— Чого ж вона майорові не сказала, що родичі в неї тут є? — з раптовою цікавістю повернувся до нього Агєєв.

— Мабуть, розмова до цього не дійшла.

— Як це не дійшла? Лейтенант при нас її прямо запитав… Пам'ятаєш, відповіла: «Ніяких у мене тут родичів немає».

— Я не чув, — голос у Жукова змінився.

— Багато чого ти, мабуть, не чуєш, не помічаєш. Коли про ключ розмова зайшла… згадай.

— Не пам'ятаю я! — з болем у голосі сказав Жуков. — Тоді… — Боцман бачив крізь темряву, як стислися на поручнях його пальці. — Мені знову піти, з'ясувати треба… Якщо неправду сказала мені… — і він майже побіг до трапа, що вів униз, туди, де ще світився в темряві ілюмінатор каюти, зайнятої на криголамі начальником експедиції Сливіним.

Майор Людов сидів у своєму кабінеті, зосереджено вчитувався в рядки медичного висновку, в сторінки технічного огляду літака, що розбився. Повільно перегортав підшивку в картонній папці.

«Акт про загибель у польоті льотчика-випробувача Борисова В. А.» — було написано на заголовному аркуші підшивки.

Портрет Борисова — просте, чесне, мужнє обличчя… Кілька місяців тому сталася ця катастрофа.

Думали — зіпсувалися механізми на великій висоті, в конструкції якийсь дефект… Було припущення — через несподівану слабість серця льотчик знепритомнів у кабіні… Так, не розгляділи, не змогли відвернути хід ворога…

Людов закрив папку, пройшовся по кабінету, глянув у вікно. Дорога в порт у цей пізній нічний час була безлюдна, біле світло ліхтарів тремтіло над плитами тротуару.

— Приведіть Шубіну, — сказав майор…

Шубіна ввійшла. На її старанно припудреному і підмальованому обличчі був упертий, майже визивний вираз. Мовчки сіла зліва од письмового столу, за маленький столик, навпроти лейтенанта Савельєва. Приклала до очей носову хусточку.