Острів Робінзона

З тих пір зберігається в нашій сім'ї спогад про один незвичайний випадок. За якийсь десяток чи скільки там років після утворення колонії англійські поселенці завоювали собі деякі, щоправда, незначні політичні свободи: вони здобули право обирати з свого середовища послів на колоніальний сеймик, який збирався в столиці — місті Джеймстоуні. Коли польських смолярів, як іноземців, не хотіли допустити до виборів, вони, обурені, покинули всі як один свої місця і перестали працювати. Але вони були так потрібні колонії і, з другого боку, такі непохитні в захисті своїх громадянських прав, що власті нарешті зробили поступку і визнали за ними такі самі права, які мали англійські колоністи.

— То, видно, неабиякі хлопці були, ці смолярі! — буркнув Вільям.

— У цей час мій прадід Ян одружився з англійкою, яка прибула з Англії до колонії, і це одруження через два роки прямо-таки врятувало йому життя. Було це так. Коли його дружина чекала дитини, прадід забрав її з лісів до Джеймстоуна, щоб вона мала всі вигоди під час пологів. Саме в цей час віргінські індійці підняли велике повстання, до пня вирізуючи у лісових селищах майже всіх колоністів, в тому числі і більшість поляків. Тільки місто Джеймстоун, вчасно попереджене, змогло захиститись і врятувало своїх мешканців од загибелі.

Про дідуся Мартина, який народився саме в цей час, я мало що можу сказати; хіба тільки те, що жив він, як поселенець, у лісах, одружився також з англійкою і мав кілька дітей, з яких Томаш, що народився в 1656 році, був моїм батьком. Коли батькові було вже років двадцять, неспокійні індійці з берегів річки Сусквеганни стали загрозою для білих поселенців. Тоді якийсь Бекон, піонер прикордонної віргінської зони, скликав проти них загони добровольців, які геть винищили індійців. Одним з перших добровольців став мій батько. Про Бекона йшла така слава, що прихильники з усієї Віргінії поспішали в його загони.

У ті часи Віргінією правили великі пани та багатії, яким належала майже вся земля та інші багатства. На чолі їх став присланий з Англії губернатор колонії, лорд Берклей, тиран і мучитель народу. Бачачи, що навколо Бекона згуртовуються дедалі більші маси незадоволених, лорд Берклей ударив своїм військом в тил прикордонних загонів саме в той час, коли вони все ще розправлялися з індійцями.

Але сила руху добровольців була непоборна. Загони Бекона повернулись тепер проти військ губернатора і проти власників маєтків. Спалахнула кривава громадянська війна, під час якої непереможні загони добровольців били ворога в кожній сутичці, аж доки не притиснули його до самого узбережжя.

І ось саме тоді Бекон загинув. Це був смертельний удар для руху повстанців. Берклей скористався з безладдя та переполоху в рядах добровольців і почав їх громити. Сила поселенців була зламана, вони зазнали поразки. Переможці скаженіли, караючи повстанців вогнем, мечем і шибеницею. У лютій злобі вони безжалісним чоботом розтоптали зародок незалежної Віргінії. Це був 1677 рік.

Мого батька, засудженого вже до страти через повішення, врятувала та обставина, що дід його прибув у країну як іноземець. Тому батька визнали теж за іноземця і тільки вислали з Америки. Він поїхав у Польщу, не знаючи в той час жодного польського слова.

Через кілька років він одружився в Кракові з освіченою дівчиною з ремісничої сім'ї. Хоч він і був щасливий у Польщі, а проте сумував за життям у віргінських лісах. Як тільки в Америці повіяли лагідніші політичні вітри й було оголошено загальну амністію, він повернувся з сім'єю до Аллеганських гір. Тут в останньому році XVII століття я й з'явився на світ. Незважаючи на те, що мати моя була полькою, я небагато запам'ятав польських слів, зате навчився від неї читати і писати по-англійськи.

І ось, на двадцять шостому році свого життя, мені довелось із зброєю в руках захищати батьківську долину і, не маючи змоги опиратися насильству, рятуватись, тікаючи в море.

— Хай тобі грець, який завзятий рід, — чмокнув задоволено Вільям. — Тільки бунти й бунти! Прадід бунтар, батько бунтар і син бунтар. Ти мов народився для нашого каперського корабля.

— Щоб займатися корсарством і розбійництвом?

— Ні. Щоб здобути славу і наповнити при цьому кишені.

— Дякую за таку славу…

Моє життя в глибоких лісах було сповнене різноманітних пригод. Але коли б мене хто запитав, які враження того часу найглибше схвилювали мою душу, я відповів би, що це були не мисливські враження — хоч першого в своєму житті ведмедя я вбив, коли мені було дванадцять років, — і не криваві події останнього повстання, ні, то були враження іншого, зовсім несподіваного характеру: книжка, прочитання однієї книжки. Два роки тому вона потрапила мені до рук, і коли я почав читати цю книжку, мені аж подих захопило, я був немов приголомшений. Доки читав, не міг одірватись від неї.

Вже сама назва цієї книжки говорила про те, яким захоплюючим має бути її зміст:

ЖИТТЯ

І ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ

РОБІНЗОНА КРУЗО,

МОРЯКА З ЙОРКА, ЯКИЙ ДВАДЦЯТЬ ВІСІМ РОКІВ ПРОЖИВ ОДИН

НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ

БІЛЯ БЕРЕГІВ АМЕРИКИ,

НЕДАЛЕКО ВІД ГИРЛА РІКИ ОРІНОКО,

КУДИ ВІН ПОТРАПИВ ПІСЛЯ АВАРІЇ КОРАБЛЯ,

ПІД ЧАС ЯКОЇ ВЕСЬ ЕКІПАЖ КОРАБЛЯ, КРІМ НЬОГО,

ЗАГИНУВ,

З ОПИСОМ

ЙОГО НЕСПОДІВАНОГО ВИЗВОЛЕННЯ

ПІРАТАМИ,

НАПИСАНІ НИМ САМИМ

LONDON

Printed for W. Taylor at the Ship

in Pater — Noster

MDCCXIX

Книжка, видана в Лондоні у 1719 році, була написана якимось Данієлем Дефо.

Ото книжка! Ото враження! Ніщо до того часу мене так не хвилювало, як розповідь про пригоди людини, що врятувалась після аварії на безлюдному острові. Дочитавши книжку до кінця, я почав читати її вдруге, потім втретє, вивчаючи напам'ять цілі розділи. Іноді мені здавалося, що то я сам потрапив на цей тропічний острів, годував кіз і рятував П'ятницю від людоїдів.

Тікаючи від панських посіпак, я взяв з собою дуже мало речей, але про книжку не забув. Мала стати мені товаришем у вигнанні. На кораблі я розповів про неї Вільямові, і мій товариш так захопився, що у вільні від заняття хвилини я мусив йому читати її, бо сам він був неписьменний.

— Ти, може, знаєш той острів Робінзона? — якось запитав я.

Вільям почухав голову, ніби виражаючи свою невпевненість.

— Таких островів біля узбережжя Південної Америки безліч. Все широке гирло річки Оріноко складається з сотень островів, але там немає пагорбів, як на острові Робінзона. Недалеко від суші є інший острів — гористий, зветься він Трінідад, але це, мабуть, надто великий клапоть землі.

— А Малі Антільські острови, які ми незабаром побачимо?

— Там теж немало різноманітних островів. Є великі її малі, гористі і вкриті лісом, заселені й безлюдні. Але ж острів Робінзона був недалеко від американського материка, а Малі Антільські острови тягнуться один за одним з півдня на північ далеко від материка.

Ми брали до серця кожне слово з книжки Робінзона, тому нас трохи непокоїло, що він не вказав ні назви, ні точного місця розташування свого острова.

— Стривай, Джонні! — вигукнув Вільям, збуджений новою думкою. — Щось мені прийшло в голову: Тобаго! В архіпелазі Малих Антільських островів це останній острів, який найбільш висунувся на південь. Тобаго! Звідти в погожі дні видно скелі Трінідаду, теж острова, але розташованого поблизу американського материка. То, може, Тобаго і є острів Робінзона? Він гористий, посеред нього росте ліс, усе нібито сходиться…

— А чи живуть там люди?

— Аякже, є там, здається, якісь англійські колоністи, але колись острів був незаселений, так мені казали…

— Усе сходиться. Значить, там, на Тобаго, жив Робінзон?

— О, Джонні, хіба ж я знаю! Може, так, а може, й ні…

Ми робили різні припущення, але насправді важко було сказати з певністю, в якому місці серед цієї безлічі островів і острівців розбилося судно Робінзона.