Бронзовий птах

Деякий час хлопці мовчки стояли па вершині скелі. Вітер то вщухав, то знову налітав, підвиваючи і висвистуючи.

Нарешті Мишко сказав:

— Ти, Славко, неправий. Я бачив карту. Початок Халзану значно далі. Мабуть, тут він дуже обмілів або тече під землею, а за скелею знову вибивається на поверхню…

Генка ухопився за цю думку:

— Правильно. Може, скарб закопано в землі десь поблизу.

— А як же курган? — спитав Славик.

— Це так… Я й забув про курган.

— Так от, — продовжував Мишко, — якщо ми пройдемо далі, то напевне знову натрапимо на Халзан. Але… але біда в тому, що тут, біля скелі, мабуть, кінчаються колишні графські володіння. Пам'ятаєте карту в музеї? Графська земля лежить між Утчею і Халзаном. Не тягнеться ж вона без кінця-краю. І зрозуміло, що граф закопав алмаз на своїй землі. А на його землі немає жодного кургана. Ось у чому біда. — І Мишко сумно додав: — Славик правий: далі йти немає рації.

Почуваючи себе винним перед друзями в тому, що він виявився правим, Славик висловив таке припущення:

— Може, граф мав на увазі не орла-курганника, а орла-могильника. Тоді треба тільки знайти могилу на Халзані.

Але з вершини скелі не було видно ні могили, ні кладовища.

Розділ шістдесят четвертий

Комуна

Невдача дуже засмутила хлопчиків. Невже вони помилились і з орлом? А вже кінчається вівторок. Завтра з'явиться чоловік у зеленому костюмі, а вони нічого не знайшли.

У таборі на них чекала новина: приїхав Борис Сергійович з розпорядженням із Москви про передачу садиби комуні. Разом з ним приїхали Коровін і ще два вихованці дитячого будинку, майбутні комунари.

Приголомшуюча новина! Все-таки відвоювали садибу! Мишко побіг розшукувати Бориса Сергійовича. Але він знайшов тільки Коровіна. Борис Сергійович пішов у сільраду.

Коровін і обидва вихованці дитбудинку обмірювали рулеткою сараї.

— Ну як, — привітав їх Мишко, — відвоювали-таки садибу?

Коровін засопів, потім відповів:

— А то ж як… Забрали, і все. Наркомос розпорядження дав.

— А будинок?

— І будинок. Тільки старуха попросила Бориса Сергійовича почекати до четверга.

— Чому?

— Хто ж її знає… Попросила, і все. Борис Сергійович згодився. Він їй і роботу в комуні запропонував. Нехай, каже, працює.

— А вона що ж?

— А нічого.

— Залишиться?

— Куди ж їй, старій, подітись…

— Чому ж вона все-таки попросила відкласти до четверга? — допитувався Мишко.

— А хто ж її знає, — знизав плечима Коровін. — Ну, хлопці, давай, тягни шнур… Нам сараї сьогодні закінчити треба, завтра землю обмірюватимемо.

І хлопці знову взялися за роботу.

Мишко добре розумів, чому старуха зволікає передачу будинку. Завтра має приїхати Карагаєв, от вона й хоче порадитись: а може, треба щось винести з будинку.

Але про свої догадки Мишко не сказав ні Коровіну, ні Борисові Сергійовичу. Коли Борис Сергійович прийшов із сільради, Мишко лише спитав у нього:

— Як же вам пощастило побороти Сєрова?

— Ну вже й Сєров! — Борис Сергійович похитав головою. — Шило!

— Яке шило?

— Те, що про вас замітки писало.

— Значить, він?

— Він самий… Звичайний хабарник. Куркулі не хотіли комуни. Розуміли, що доведеться землю віддати, яку вони незаконно захопили, от і підкупили Сєрова. За хабар він видав охоронну грамоту на садибу, хоч ніякої історичної цінності вона не має. Словом, Сєрова вже прогнали з губвно.

— Он воно що… — протягом сказав Мишко. — Виходить, це справа рук Єрофєєва. А я думав, що графині…

Борис Сергійович знизав плечима:

— Графиня… Вона теж була зацікавлена. Очевидно, хотіла зберегти садибу для старих господарів. Саме вона і звела Єрофєєва з Сєровим. Справа в тому, що дружина Сєрова — її рідна сестра.

Тільки зараз Мишко зрозумів, кого нагадувала йому дружина Сєрова. Ну звичайно ж, «графиню». Точно! Тільки ця стара, а та молодша…

Мишко подумав про те, як добре зробив він, що не піддався на вмовляння і погрози Сєрова. Адже коли б він його послухав і вивів звідси загін, то об'єктивно допоміг би куркулям і колишнім поміщикам. А він же одразу розгадав Сєрова, одразу відчув його нещирість і ворожість. Значить, у нього, Мишка, є політичне чуття. Адже і Єрофєєва він теж розгадав, одразу ж зрозумів, куди гнуть куркулі… Але, звичайно, все набагато складніше, ніж йому уявлялось. Тут ланцюг: Сєров, Єрофєєв, «графиня», човняр, Карагаєв… Можливо, що у кожного з них своя мета, але їх об'єднують спільні інтереси. І, звичайно, все це має відношення і до вбивства Кузьміна і до обвинувачення Миколи Рибаліна.

Розповісти Борисові Сергійовичу про Карагаєва чи не треба?

Звичайно, для Бориса Сергійовича важливо знати, що тут заявився колишній хазяїн садиби. А що як цей чоловік у зеленому зовсім не графський син, зовсім не Карагаєв? Хлопці вже стільки разів помилялись. Мишко боявся помилитися ще раз, боявся набазікати чогось зайвого. Краще завтра переконатись, що це справді граф, і тоді вже розповісти.

— Майте на увазі, — сказав він, — Єрофєєв і інші куркулі все одно шкодитимуть комуні.

Борис Сергійович розсміявся:

— А ми й не розраховуємо на їхні симпатії. І не потребуємо їх. Ми не боїмося куркулів. Це вони нас бояться. Вони чудово розуміють, що їм доведеться віддати те, що вони захопили при допомозі різних незаконних махінацій. І командувати тут, в селі, ми їм не дамо. Вони це добре розуміють і тому чинять опір і чинитимуть. Якщо хочеш, зможеш у цьому сьогодні переконатись.

— А що сьогодні буде?

— Сьогодні ввечері сходка. Приходь із своїми товаришами. Одержите наочний урок класової боротьби.

Розділ шістдесят п'ятий

Сходка

Загін прибув на сходку в повному складі. Всім було цікаво. До того ж сходка відбувалась у клубі, господарями якого діти до деякої міри почували себе: адже вони його побудували.

Звичайно на сходку збиралися лише чоловіки, а тепер з'явилось усе село: і чоловіки, і жінки, і діти. Було задушливо, але багато хто сидів у кожухах і валянках. Хмаринки сизого тютюнового диму пливли під дерев'яні крокви. Стелі не було. По суті, це був великий сарай.

На сцені стояв маленький стіл, накритий червоною матерією. За ним сиділи голова сільради Іван Васильович і Борис Сергійович. Голова підвівся, попросив, щоб було тихо і сказав:

— Громадяне! — Він завжди на сходках чомусь говорив не «громадяни», а «громадяне», мабуть, для урочистості. — Громадяне! Починаємо збори. Є постанова центральної влади. Значить, у колишній панській садибі організувати трудову комуну для дітей із числа колишніх безпритульних товаришів. Значить, слово для інформації має директор Борис Сергійович. І просьба, громадяне, не курити.

Але всі продовжували курити.

Борис Сергійович підійшов до рампи. Всі замовкли і втупилися в нього очима.

— Товариші, — сказав Борис Сергійович, — комуна організовується з числа колишніх вихованців дитячого будинку. Всі вони в минулому безпритульні, а деякі навіть і малолітні злочинці. Кажу вам проще відверто, щоб усі були в курсі справи…

Він замовк. У залі наростав глухий гомін. Спочатку це був тихий, стриманий говір багатьох людей у різних місцях клубу. Потім усі заговорили разом, загомоніли, захвилювались. І нарешті пролунав несамовитий жіночий крик:

— Вони й нас тут усіх пограбують і переріжуть…

Це вигукнула жінка з дитиною на руках, уся нібито обгорнута великою квітчастою хусткою.

— Так, товариші, деякі з них були малолітніми злочинцями, — продовжував Борис Сергійович, але це було колись. За декілька років, проведених у дитячому будинку, діти стали зовсім іншими. Вони оволоділи різними професіями, знають і люблять свою справу, навчилися поважати колектив. Коротше кажучи: я ручаюсь за кожного. І ось побачите: у вас з комунарами встановляться якнайкращі стосунки. Вони вас не скривдять, і я сподіваюся, що й комунарам не доведеться ображатись на вас.