Бронзовий птах

— Ближче до діла, — нагадав йому Мишко: Беччина передмова могла затягнутись на добрих півгодини.

— Так от, — продовжував Бечка, — коли ми полягали спати, то почали розмовлять. Це було після спектаклю «Смерть фашизму». Ігор і Сева сказали, що треба не спектаклі ставити, а фашистів громити, щоб вони не вбивали комуністів. Тоді Генка почав з нього сміятися: «їдьте, їдьте бити фашистів, а ми подивимося». Ігор розсердився і сказав: «Захочемо — і поїдемо». Тоді Генка говорить: «Захотіть, захотіть!» Така була розмова.

А вранці Генка прокинувся і питає: «Ви ще тут? А я думав, що ви втекли фашистів бити». І потім кожного ранку Генка як прокинеться, так і питає їх: «Ви скільки сьогодні фашистів вбили?» Так їх задражнив, що вони кінець кінцем і втекли. Ось як було. А брехати мені нема чого. Я ніколи не брешу.

— Генко, це правда? — спитав Мишко.

— Правда, правда! — закричали піонери з Генчиної ланки.

— Він весь час дражниться! — пробурчав Філя Китов, на прізвисько Кит. Як і раніше, він любив попоїсти, завжди щось жував і ще більше розтовстів.

— Генко, це правда?

Генка знизав плечима:

— Яке це має значення? Правда. Я їх трохи подражнив. Але для чого? Для того, щоб вони цю нісенітницю викинули з голови. А вони, дурні, взяли та й утекли. Пожартувати не можна! Смішно, слово честі!

— Ах, смішно! — закричав Мишко.

Не в силі стримати своє обурення, він раптом зірвав з голови кепку, кинув її на землю, обернувся навколо себе раз, потім вдруге і, завмерши на місці, втупився очима в Генку.

Вражений Генка очманіло витріщив очі. Всі діти, остовпівши, дивилися на Мишка.

Мишко згадав, що він тепер пожатий загону і повинен стримуватись. Він підняв кепку, надів її на голову,

— Гаразд! Ми їх спочатку знайдемо, а потім розберемося, хто винен. Швидко обідайте, і почнемо шукати.

Генка відразу пожвавішав:

— Правильно! Ми їх враз знайдемо. От побачиш, Мишко…

Під час обіду Мишко опитав чергових. Але вони клялися, що нічого не бачили. А тимчасом Ігор і Сева забрали всі свої речі, аж до кухлів і ложок. І ніхто цього не помітив.

Звичайно, вони могли поїхати додому. Але перш ніж їхати за ними в Москву, треба як слід пошукати тут.

Найімовірнішим місцем, де могли сховатися хлопчики, здавалася Мишкові садиба. Він піде туди сам разом з Коровіним. А решта дітей нехай прочеше ліс.

— Прочешете ліс, — сказав Мишко. — Генка з своєю ланкою — з боку села, ланка Славка — від річки, ланка Зіни — від парку, йдіть ланцюжком і весь час перегукуйтесь. О сьомій годині повертайтесь у табір.

Вишикувавши свої ланки, Генка, Славик і Зіна побігли до найближчого лісу, кожна ланка з свого боку.

Мишко і Коровін пішли в садибу.

У таборі залишився тільки Кит. Він завжди охоче чергував за інших на кухні. Облизавши губи, Кит почав готувати вечерю.

Розділ п'ятий

Поміщицька садиба та її мешканці

Щоб не потрапити на очі «графині», Мишко пішов не головною, а боковою алеєю.

— Подивимось спочатку, чи дома господарка, — сказав він Коровіну.

— А як ти дізнаєшся?

— А от побачиш, — загадково відповів Мишко. Продираючись крізь кущі, вони дійшли до центральної алеї і розсунули гілки дерев.

Старий будинок стояв прямо перед ними. Штукатурка на ньому в окремих місцях облупилася, звідти стирчали смуги дранки і пасма клоччя. Розбиті шибки у вікнах були замінені фанерою, яку обрізали простою пилкою. Фанера була з нерівними краями і прибита абияк. Деякі вікна були зовсім забиті дошками різного розміру і товщини.

— Дома, — з досадою прошепотів Мишко.

У відповідь на запитливий погляд Коровіна Мишко вказав йому очима на мезонін.

У ніші, широко розплатавши крила, стояв великий бронзовий птах з непомірно довгою шиєю і загнутим донизу хижим дзьобом. Гострими пазурами він чіплявся за товстий сук. Очі, величезні, округлі, під довгими, як у людини, бровами, надавали птахові дивного й жахливого виразу.

— Бачив?

— Бачив, — прошепотів Коровін, приголомшеним зловісним виглядом бронзового ідола.

— Орел.

Коровін непевно хитнув головою:

— Який же це орел? Бачив я на Волзі орлів.

— Орли бувають різні, — зашепотів Мишко, — на Волзі одні, тут інші. Але не в цьому справа. Подивись уважно. Бачиш, за птахом віконниці? Вони відчинені, бачиш?

— Бачу.

— Так от, якщо віконниці відчинені — значить, графиня дома. Як тільки вона їде в місто, то зачиняє віконниці, а повернеться — відчиняє. Зрозумів? Тільки май на увазі: це секрет, нікому не розповідай!

— А мені це ні до чого, — байдуже відповів Коровін, — все одно ми будинок одберемо. Чоловік двісті дітей можна розмістити, а вона одна живе. Хіба це правильно?

— Звичайно, неправильно, — згодився Мишко. — І забирайте садибу якнайскоріше… От що! Давай пошукаємо хлопців у сараях. Може, вони там заховалися. Сидять і насміхаються з нас.

Ховаючись поза кущами, хлопчики обійшли будинок, підійшли до задньої стіни конюшні і через малесеньке розбите віконечко залізли туди.

Затхлий запах трухлявих колод, гнилих дощок, застарілого гною вдарив їм у ніс. Перегородки між стійлами були розібрані; там, де лежали підпорні колоди, в землі чорніли ями. Хлопчики здригнулися: зграя горобців, яку вони спочатку не помітили, знялась і з галасом вилетіла з конюшні. Обережно ступаючи по розбитій дерев'яній підлозі, Мишко і Коровін перебралися з конюшні в сарай.

Тут було ще темніше. Вікон не було зовсім, а ворота, хоч і зняті з завіс, були прихилені до прорізу і не пропускали світла. Тхнуло мишами, прілою соломою, протухлим борошняним пилом.

Мишко вхопився за крокви, підтягнувся і видерся на сінник. Потім допоміг піднятись і незграбному Коровіну. Зогниле перекриття вгиналося під ногами. Дах зсередини був укритий грудочками осиних гнізд. Крізь дірки в даху синіло небо.

Друзі обійшли сінник, через слухове вікно перебралися в сусідній сарай. Тих, кого вони шукали, не було. А втім, шукав лише Мишко. Коровін визначав міцність колод. Він з жалем прицмокнув губами на знак того, що все тут дуже старе.

Тією ж дорогою хлопчики повернулися назад. Тепер їм треба було оглянути сарай, який називався машинним: раніше в ньому зберігався сільськогосподарський реманент. Він стояв на відшибі. Щоб потрапити в нього, треба було перебігти частину майданчика, на видноті перед будинком.

Мишко вже збирався вислизнути з сарая, як раптом відсахнувся назад, трохи не збивши Коровіна, який стояв за ним. Коровін хотів подивитися, що так схвилювало товариша. Але Мишко міцно стиснув йому руку і кивком голови вказав на будинок.

На верхній приступці сходів стояла висока, худа старуха в чорному платті і чорній хустці. її сива голова була схилена, обличчя порите довгими зморшками, гострий гачкуватий ніс загнутий донизу, як у птаха. Ця чорна, нерухома постать здавалася похмурою і зловісною в пустинній мовчанці занедбаної садиби,

Хлопчики стояли нерухомо.

Потім старуха повернулася, зробила кілька кроків, повільних, прямих, ніби йшла вона, не згинаючи колін, і зникла за дверима.

— Бачив? — прошепотів Мишко.

— Прямо в серці похололо, — важко віддихуючись, відповів Коровін.

Розділ шостий

Що робити далі?

Коли Мишко і Коровін повернулись у табір, всі вже зібралися. В лісі нікого не знайшли.

Засмучені невдачею, занепокоєні долею зниклих товаришів, стомлені і невеселі, сіли цього разу діти вечеряти. А тут ще Кит повідомив, що продуктів лишилося мало, ледве вистачить на завтрашній день.

— Не міряй на власний апетит, — зауважив Генка.

— Можете самі перевірити, — образився Кит. — Масла майже зовсім немає. Сухарів теж. Крупи…

— Не хвилюйся! — сказав Мишко. — Завтра Генка і Бечка поїдуть у Москву і привезуть продукти.