Бронзовий птах

— Навіть дуже просто, — підтвердив Мишко, виключно для підтримки Зіниного авторитету. В те, що старуха спалить садибу, він, звичайно, не вірив.

— Тільки подумати, — закричав Генка, — одна людина займає такий домище! Двісті дітей розмістити можна. Неподобство, слово честі!

— Неподобство, — згодився Славик. — Але яке це має відношення до Ігоря й Севи? Садиба, вбивство Кузьміна — при чому тут Ігор і Сева?

— А при тому, що точиться класова боротьба, — повчально промовив Мишко, — зрозумів? Даремно людей не вбивають. І графиня, мабуть, теж чекає, коли повернуться різні там поміщики та князі. От і береже для них садибу.

Славик з сумнівом похитав головою і сказав:

— Навряд чи є люди, які сподіваються на повернення старого режиму.

— Не хвилюйся, є, — запевнив його Мишко. Жердяй сказав:

— Куркулі в нас на селі кажуть… Потім лорд цей самий англійський…

— Лорд Керзон, — підказав Мишко.

— От-от… Керзон цей самий… Написав Леніну листа…

— Ультиматум.

— Так кажуть, тепер радянській владі кінець.

Усі розсміялися.

— Ех ти, Жердяйчик! — закричав Гонка. — Не діждуться ваші куркулі кінця радянської влади. І графиня теж не діждеться. І граф її, білоемігрант, теж не діждеться!

— Керзон поставив перед нами зухвалі вимоги, — сказав Мишко, — зовсім зарвався. Вимагає, щоб ми відкликали своїх представників з Ірану і Афганістану. Бачили таке? Англійські капіталісти бояться, що їх колонії не захочуть більше бути колоніями. Зрозуміло? Народи Сходу! Ану лиш, Славко, почитай газету, яку сьогодні Генка з Москви привіз.

Славик розгорнув газету. Зверху, ліворуч, було написано: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», а праворуч — «Бережіть газети, їх у нас мало!»

Славик голосно прочитав і про ультиматум Керзона, і про демонстрації проти ультиматуму під лозунгом: «Руки геть від Радянської Росії!»

— Чув? Нас підтримують робітники всього світу, — пояснив Мишко. — І ніякі капіталісти нам не страшні.

Жердяй замислено сказав:

— І ще кажуть, що Ленін зовсім хворий.

— Що ж з того, що хворий? Перевтомився, от і хворий. Слухай… — Мишко взяв у Славика газету і голосно прочитав: — «Резолюція робітників Держзнаку… Надати Володимирові Іллічу тримісячну відпустку і зажадати від нього точного виконання припису лікарів, щоб він міг відновити свої сили для блага трудящих». Зрозуміло? — сказав Мишко, згортаючи газету. — Ленін відпочине і видужає. Так що нехай ваші куркулі не радіють.

Несподівана думка прийшла йому в голову, і він сказав:

— Знаєте що, друзі? Зараз усі пишуть Леніну, давайте і ми напишемо.

Всі здивувалися. Про що вони можуть написати Леніну?

А Мишко вже захопився своєю ідеєю. Забувши, що він твердо вирішив бути таким же спокійним і незворушним, як директор дитячого будинку Борис Сергійович, він схопився і, розмахуючи руками, сказав:

— Напишемо, щоб він скоріше видужував.

— Правильно! — підтримав його Генка. — Всі пишуть.

Зіна Круглова сказала:

— Якщо навіть Ілліч не прочитає нашого листа, то йому про нього розкажуть. І Леніну буде приємно, що всі про нього пам'ятають, люблять його і бажають йому здоров'я.

І діти, галасуючи і перебиваючи одне одного, склали такого листа Володимирові Іллічу Леніну:

«Дорогий Іллічу! Ми, юні піонери і комсомольці, посилаємо тобі палкий пролетарський привіт. Ми хочемо, щоб ти скоріше видужав. Ми хочемо боротися за робітничу справу так само, як борешся ти все своє життя. Ми завжди готові захищати і зміцнювати Радянську Росію. Видужуй скоріше, дорогий наш Іллічу!»

ЧАСТИНА ДРУГА

ПОГОНЯ

Розділ п'ятнадцятий

Човнова станція

Мишко уперся погою в слизький від нічної роси берег, зштовхнув човен у воду, переліз через борт і видерся на ніс.

Поїхали!

Білястий туман оповивав річку. Береги ледь виднілися. Кущі верболозу сягали майже до середини річки. Товсті стовбури дерев лежали над самісінькою водою. Генка і Славик мало не зачіпали за них веслами. Але Жердяй, що сидів на кормі, майстерно правив човном по вузькій, звивистій річечці.

Мишко засік час. Якщо вони пересуватимуться з швидкістю вісім кілометрів на годину, то до вечора досягнуть гирла річки. Туди приблизно сімдесят чи вісімдесят кілометрів.

Міркуючи так, Мишко пильно позирав на всі боки. В цей передранковий час річка здавалась якоюсь зовсім незнайомою. Все раптом стало великим, глибоким, таємничим, химерним: несподівано високі дерева, верховіть яких не було видно, кущі, що здавалися непролазними… Чому вони ніяк не можуть обійти мисок, за яким має бути човнова станція? Може, в темряві він не помітив її?

Мишко підвівся. Саме в цю хвилину вони обігнули мис. Одразу посвітлішало. Мишко побачив маленьку будку човнової станції. І тут же помітив жінку, що наближалася до станції. Мишко впізнав її. Це була «графиня». Чого вона прийшла сюди так рано? Мишко квапливо прошепотів:

— Тихо! Не веслуйте!

Генка й Славик підняли весла. Човен одразу ж уповільнив хід. Схопившись рукою за гілку, Мишко підтягнув човен під кущ ліщини. Звідси було добре видно човнову станцію.

Туман ще не розсіявся. Люди біля будки здавалися невиразними тінями. За будкою виднівся нерухомий силует коня, запряженого у віз. І тому, що будка була дуже маленькою, і кінь і віз здавалися величезними.

На березі стояли «графиня» і куркуль Єрофєєв, Сеньчин батько, маленький, кособокий стариган у чорному картузі і окулярах в залізній оправі.

Човняр Дмитро Петрович порпався у човні, потім випростався і зійшов на берег. Це був чоловік років тридцяти, середній на зріст, спритний і сильний. Мишко не те що побоювався його, а почував себе при ньому незручно: якось нещиро і хитро посміхався завжди човняр. Ходив він босоніж, у сатиновій сорочці без пояса. Але обличчя в нього було чисте, випещене, з маленькими гострими вусиками, зовсім не селянське.

Єрофєєв і човняр підійшли до воза. З нього хтось зіскочив. Хлоп'ята придивилися — це був Сенько. Єрофєєв зняв з воза рогожу. Потім вони втрьох перетягли в човен два великих мішки.

Дмитро Петрович стрибнув у човен. Єрофєєв відштовхнув його. Човен хитнувся, відплив од берега і, підхоплений течією, повернувся на середині річки. Табанячи одним веслом, Дмитро Петрович спрямував його вниз за течією.

Всі дивилися вслід човну: хлопчики — з своєї схованки, старуха і Єрофєєв — з берега, Сенько — з підводи.

Човен зник за поворотом. Єрофєєв сказав щось «графині» і пішов до воза. Вже тримаючи в руках віжки, він знову щось сказав. Старуха мовчки хитнула головою.

Прибережною дорогою віз рушив до села. Старуха степовою стежкою попрямувала до садиби. У високій пшениці промайнула її чорна хустка. Раз, вдруге… Потім вона зовсім зникла з очей…

Розділ шістнадцятий

На річці

Першим порушив мовчанку Генка.

— Цікаво, що вони повезли в човні? — промовив він, підводячись і вдивляючись у далечінь річки, хоча ні човна, ні човняра вже не було видно. — Недарма ця нікчемна човнова станція завжди здавалася мені підозрілою. Я ще вчора Славці казав. Правда, Славко, говорив я тобі, що станція дуже підозріла, говорив?

— Не вчора, а позавчора, — відповів точний Славик, — і нічого підозрілого я в цьому не вбачаю. Мало що людям треба перевезти на човні.