Страница 56 из 74
Жовтий Бім, зовсім понурий, насилу підвівся, як хворий, і поплентався до басейну. За хвилину почулось його жадібне хлептання.
— Яка воно температура?
— Ти не йди! Прогляньмо показники. І я тобі покажу нові прилади. Знаєш, ми цими днями зробили дещо нове.
Алкад і Ніна вийшли на майданчик метеорологічної станції. Гаряче повітря струменіло перед очима, переливалось, як поверхня води. В його струмках скриньки з приладами гойдались, мов баржі на воді.
Діти зійшли нагору. Човники анемометрів бігли теж ліниво, наче й вітер приспала мертва спека. Він ніби й не курів пісками, пустеля лежала жовта, спокійна, непорушна. Яскравими барвами зелені, квітів, будинків мерехтіло на сонці зелене селище. Закинута високо-високо, спокійно висіла в повітрі ВВЕС, невтомно працюючи швидкохідними крилами. Недалеко від неї літали дві крилаті комашки: то Ялинка привчала Гордія Семеновича до роботи на стрибунах.
Засмаглий юнак, співробітник метеорологічної станції, порався біля тільки що поставленої, але ще необладнаної антени. Вона була чудна, незвичайна, ця антена. Такої і Нінці бачити не доводилось. Це був ніби великий вітряк з чотирма лопатями, що обертався на вертикальній осі. Лопаті були з дротів, схожі на арфи з срібними струнами. Нижче стояла якась чотирикутна скринька.
— Що то таке? — так і підскочила Ніна. Кожен механізм, всякий невідомий їй прилад завжди викликав непереможне бажання помацати його, оглянути кожну частинку.
— Це спеціальний радіокомпас, — сказав. Алкад. — Наша новина: смерчограф. Це прилад, який реєструє найменші зміни в електростатичному полі нашої атмосфери. А вже давно виявлено тісний зв'язок між цими змінами і різними атмосферними явищами: бурями, повенями, зливами і, нарешті, смерчами.
Юнак надів на руки й ноги гаки і поліз нагору до «арф» антени.
— Ага, — сказала Ніна, — розумію! Ви хочете по цих електричних сигналах дізнатись про наближення всяких приємних, а найбільше — неприємних гостей. Давно пора, а то називаються «метеорологи», а не вміють точно встановити, коли може з'явитись «відьма пустелі»!
— Ну, от! — розвів руками Алкад. — «Не вміють»! Та тут наші вчені просто мало працювали над цим! Станція ваша здебільшого працює на висоті 1500–2000 метрів, саме там, куди «відьми» не залітають. Для цієї висоти наші метеорологи виміряли більше — найточніші дані про швидкості вітрів… про їхні зміни. Ми тут вимірюємо все найточніше. Ми рахуємо дощові краплі, «міряємо» сонячне сяйво. Навіть тепло, яке вночі випромінює земля. Ми простежуємо шляхи хмар, ми вивчаємо космічне проміння. Ми…
— «Ми! Ми!» Ну і що там такого! — недбало урвала Ніна Алкадову тираду. — Перевіряти ви перевіряєте, а от вперед не заглядаєте далі свого носа…
— Ти чудно дивишся на речі, — нарешті розсердився «тихенький» Алкад. — Коли б ми не перевіряли і не завбачали наперед швидкостей вітрів, ваша ВВЕС не змогла б працювати.
— Подумаєш, що такого, а появи смерчів не можете точно визначити!
— Та ти ж тільки-що чула. Я казав…
— Ви будете колись отак рахувати краплі, а якась стихія цюкне вас по голові!
— Що? Хіба ти не знаєш? Я ж казав, ми…
— Знову — «ми»?
Алкад сердитий, розчервонілий, нарешті замовк. Він зрозумів, що потрапив у «пастку», що Ніна просто дратує його. Адже неприхований глум ховався в її іронічно звужених карих очах, задерикуватий ніс зморщився від усмішки. А він іще сперечався, махав руками, запаленів… Але досить! Годі вже бути об'єктом для глузувань оцього дівчиська! Алкад круто відступив:
— Доволі! Я зрозумів. Ти завжди глумишся з мене!
— Що з тобою? — раптом зніяковіла Ніна. — Я…
— Доволі! Я не такий дурненький, як ти думаєш! У твоїх очах я — завжди торохтійка, нюня, баба…
— Ти збожеволів, Алкад! — закричала Ніна. — На тебе, як і на Біма, впливає спека!
Ніби у відповідь, почулось тужливе виття Біма, що, приплентавшись за Алкадом, стояв тепер на сходах башти.
Ніна заливчасто засміялась, але раптом глянула на Алкада і змовкла.
Почувши виття собаки, Алкад побіг до краю башти і розширеними очима дивився кудись, на піщаний обрій.
— Дивись… Курить. Він!
Ніна глянула туди і побачила, що безтурботний сонячний пейзаж раптом змінився.
Піщані горби пустелі задиміли, закуріли, немов кратери вулкана. За хвилину неначе все ожило й закрутилось у жовтувато-сірому вихрі. Зловісний свист, ледве чутний, але загрозливий, як сичання гадюки, долинав з розбурханих пісків. Човники анемометрів стривожено заметушились. А втім, найважливіше було не те…
На обрії зі сходу сунула нестримна буро-чорна хмара. І з нею, пританцьовуючи, лійкою до землі, нісся бурий стовп.
— Що це? — тільки встигла прошепотіти Ніна.
— Смерч! — скоріше вгадала, ніж почула вона відповідь Алкада.
Стовп летів з шаленою швидкістю. Гудіння вітру знялось, як гомін юрби. Раптом засвистіли і знялись угору піски. Обнявши їх, замітаючи «хвостом» землю, хмара зрушилась на зелене селище.
І тоді заціпеніла Ніна побачила, як усе набігло на полігон і закрутилося в скаженому вирі.
— А-а!.. — закричала вона.
Все це сталося блискавично швидко, за якусь хвилину. Вуха ловили тривожні звуки. Зойк сирени, брязкіт чашечок анемометрів. Якесь тріщання. Гавкання Біма. І, нарешті, дикий крик юнака — на антені. Потім скажений посвист приглушив усе інше. У рот, у ніс набилося піску.
Рука Алкада, що стала міцною, немов залізо, потягла Ніну в глиб башти.
ПОРАНЕННЯ ВВЕС
Все це сталося за якісь три хвилини.
Коли інженер зайшов до радіобудки полігона перевірити останні показання ВВЕС, на старенькому «заслуженому» годиннику Анатолія Сергійовича, з яким він пройшов усі фронти, було рівно пів на другу.
Після безсонної ночі і неясних тривог, а може, від п'янкого запаху квітів (дівчата понаставляли над ліжком цілий квітник!) у Анатолія Сергійовича боліла голова, була важка, сонна, млява… Чи, може, впливала спека?
Скрекотіло радіо. Моторні руки молодого радиста, якого кілька днів тому прислали з Сірчаного міста, записували в щоденник шифровані покази радіоприладів ВВЕС.
Станція плавала на висоті 1000 метрів, але її покірні радіоавтомати невтомно слали свої рапорти.
Електромагнітні хвилі пересилали вниз точні покази температури, тиску, вологості повітря, сили вітру. Все було нормально, спокійно, як і всі ці останні дні.
І раптом все ожило від якоїсь тривоги. Немов від протягу, задзвеніло скло відчиненого вікна. Хтось крикнув щось біля лебідки, що саме — Анатолій Сергійович не розчув, але інстинктивно кинувся до вікна.
Одного погляду на небо було досить, щоб зрозуміти все.
З величезною швидкістю над пустелею неслась жовто-бура хмара. З її центра звисав жадібний язик. Колихався, скручувався гадюкою, намагаючись злизати все, що зустріне на своєму шляху. Ось він торкнувся землі і з гулом, свистом, виттям затупцював на ній, сунучи на полігон.
— Ялинко! — крикнув у розпачі Анатолій Сергійович.
Адже вони з Гордієм тільки що тренувались на орнітостатах у повітрі. Тепер у хмарі пороху він побачив самітну кулю Ялинчиного стрибуна, що крутилась безпорадно, захоплена близьким смерчем.
— Що це? Анатолію Сергійовичу, гляньте!
Радист ще не бачив смерчу, але кликав начальника, занепокоєний, здивований.
Він записував нову висоту ВВЕС — вона знижувалась. Швидко падали на тій висоті барометричний тиск, температура. Різко знижувалась вологість повітря. Проте зростала швидкість вітру, наче там, угорі, казково хутко налетів ураган… Щодалі дужче натягався трос, що сполучав станцію з лебідкою.
— Це смерч! — прошепотів Анатолій Сергійович.
У розпачливій потребі щось робити, якось відвернути небезпеку він вискочив з будки. Пісок і порох набивались у ніздрі, в рот… Від страшного виття тремтіло повітря.
Людський зойк розлігся над землею. Звідкись загуркотіла, покотилась, як жива, залізна діжка. Але в гамі тривоги Катинського найбільше вразив звук, що немов розкраяв йому серце. Адже це кликала його занепокоєна ВВЕС. Це плакали, різко дзвонячи, її троси, сигналізуючи, що натяг дійшов крайніх меж.