Страница 52 из 74
Дядя Толя та Гордій Семенович поїхали на залізницю, щоб перевезти наземну частину ВВЕС — її лебідку. Вона вже прибула з Херсона. Обіцяли бути завтра, бо Гордій Семенович похвалявся, піби знайде від залізниці найкоротший шлях.
Ну, я сплю…
А в Алкада є якась «таємниця». Я її обов'язково розкрию.
На добраніч!
5 квітня.
Ур-ра!
Сьогодні я склала Ялинці свою тижневу роботу на відмінно, все до крапельки. Навіть ненависні черепні кістки!
Я розкриваю очі вранці і, коли згадую, що я в дяді Толі, то аж стрибаю в ліжку, як маленька.
Мені тут дуже добре. Толя мені найрідніший на світі, і всі його друзі для мене рідні. І наша «пустеля» стає рідною…
Я вже дуже люблю її — і це гаряче сонце, і ці пишні ковилі, і своєрідні «пустельні» квіти… І навіть цей самий вредний пісок мені починає подобатись! Придивіться тільки до нього, який він дрібненький і ніжний — це ж справді золоті порошинки!
Коли б я була поетом, я б неодмінно про це написала вірші.
Я б написала таке:
… В пустелю прийшли люди, більшовики. Спочатку, взувши свої машини в надійні всюдиходи, вони пройшли скрізь. Потім вони вирішили зробити з мертвої пустелі квітучий сад. А води не було, шляхів не було, рослин не було, електрики не було, нічого не було. Більшовик сказав: усе буде. Розкрийте ширше очі, це не пустеля, це ж багатюща країна!..
В землі є багаті мінерали, у субтропічному кліматі можуть рости чудові рослини, плоди, під пісками є добрий грунт. Розкрийте ваші очі, погляньте, які багаті йдуть отари, дихніть — понюхайте, як пахнуть квіти й трави. Багато дечого є в пустелі!
Людина випростала могутні плечі і почала працювати.
Спочатку просвердлила землю і витягла звідти воду. Тоді в небо закинула могутні крила і примусила вітер працювати, щоб дати світло й рух машинам. Далі посіяла на землі цінні трави і наказала їм тримати непосиди-піски та переробляти їх у родючі грунти.
Машини, повні чудесної енергії, пішли в наступ на пустелю.
І от виріс, як у казці, чудесний край. У затінку дерев, біля синіх каналів, налилися повні, солодкі плоди, побігли в зелені трав тонкорунні вівці. Виросли фабрики мінералів. Пахучий чай і сніг бавовни засипали склади. Пісок став справді золотим.
Розписалась!.. З мене, звичайно, поета не вийде. От, мені здається, мій новий друг, Алкад, написав би про це краще. Я таки якось звернула увагу, що він пише всі роботи красивими словами. Навіть сказала про це. А він дуже почервонів.
Він взагалі чуднуватий, цей Алкад.
Я з ним приятелюю, бо з ним не буває нудно і легко вчитися з ним. Тільки ще не доберу як слід, що це за хлопець. Він ніяк не подібний на Сашка, з яким ми сварилися, дражнили один одного і колись навіть побилися… Я його перемогла японським прийомом.
Чи згадує мене Сашко хоч трохи? Цікаво.
Він мені сказав якось:
— Я тебе найбільше поважаю за те, що ти не похожа на дівчину.
А от Алкад зовсім інший. З ним не збоксуєш! Певно, він про бокс і уявлення не має. Мені якраз не подобається, що він саме… подібний до дівчини.
По-перше, він страшенно балакучий. Коли ми з ним познайомились, я просто очманіла від торохтіння, поки він показував метеорологічну станцію, хоч було дуже цікаво. Була колись у мене сусідка по парті — Льолька, вона могла випускати три тисячі слів на хвилину. Отакий і цей! А я люблю мовчати.
По-друге, він… надто ніжний, як дівчина! Любить квіти, грає на скрипці і списує всякі вірші. Сьогодні він мені подарував букетик якихось білих дуже пахучих квіточок, що виростив у горщику. Звичайно, ми друзі і по-дружньому красиво — подарувати квіти. Але я б такого не додумалась зробити.
По-третє, Алкад надто дбає про свій туалет. Ходить у прасованих комірчиках, розчісує волосся, нігті чистить, як кішка… Брр…
На мою голову, Ялиночка ставить мені його за приклад, вона мене мучить, Ялиночка! Хоче запевнити, що зовсім не шкодить дбати про свою зовнішність, викладає мені волосся, примушує сто разів чистити нігті! Жах!
Алкад має якусь таємницю. Він каже, що в нього є щось найдорожче в світі, це «щось» — його радість, його «пристрасть». Цікаво, що ж воно таке?
Дядя Толя і Гордій Семенович привезли лебідку нашої ВВЕС. Зараз усе кипить, усе готується до пуску першої станції. Тільки Толя чомусь нервує. Чому?
8 квітня.
Стільки вражень, подій, що в мене слів не вистачило б, рука заболіла б, коли б усе написати!
Перша ВВЕС працює! Електрична лампочка сяє над моїм зошитом.
А надворі світить місяць, як удень.
І таємниця Алкада «при електричному світлі» вже перестала бути таємницею.
Розповім усе по порядку.
Сьогодні смерком відбулось урочисте свято — пустили ВВЕС. На майданчику зібралися співробітники нашого Зеленого селища та гості, що прибули до нас на літаках. Засурмили труби комсомольського оркестру. «Командир» — Гордій Семенович по-військовому віддав наказ…
А тоді Ялиночка на орнітостаті підлетіла до ВВЕС, що висіла зовсім низько, прикріплена до електролебідки. Це був останній огляд станції головним механіком. Звичайно, ВВЕС оглядали, мабуть, сотні разів, але такий уже був церемоніал.
Червоногруда ВВЕС коливалася в повітрі, як велетенський човен, готовий до відплиття. На носі майорів червоний прапор. Ялинка облетіла навкруги ВВЕС, оглянула деякі деталі і спустилася вниз.
Гордій Семенович сказав слово і включив моторчик електролебідки. Почали розмотуватись трос і кабель.
Ми побачили, як важко ворухнувся звільнений «корабель», ВВЕС здригнулася і потім так легенько-легенько (ну, й повірити б не могла!) знялася вгору. Заграла музика, всі у захваті закричали: ур-ра!..
Затамувавши подих, ми дивились у присмеркове небо, куди полинув наш крилатий дирижабль. І от на певній висоті зеленою та червоною зірками спалахнули на ньому яскраві ліхтарі. Це на певній швидкості вітру, який, до речі, внизу був зовсім слабкий, автоматично закрутились крила вітряків. Вітер розпочав роботу. І тоді і внизу, у нас, всюди спалахнула електрика. У синіх сутінках загорівся святковий парад огнів. А коли в широкий головний арик з шумом полилась вода, піднята вже електричними насосами, тоді іі розповісти не можна, яке це справило враження.
Я ніколи не забуду, як на заквітчану естраду серед полігона вийшов старий туркмен. Виявилось, що це Алкадів родич, колгоспник, який приїхав до нас на свято. Бронзовий, кремезний, з великою білою бородою.
Він простяг руку до пустелі і з запалом заговорив. А Ялиночка потім мені переклала (ця навіжена дівчина вже мало не все розуміє по-туркменському!) Він сказав, цей старий, що п'ятдесят років ганяв отари серед пустель і таки дожив, побачив, як здійснилася стара легенда.
Діди казали йому, що прилетить колись у пустелю вогняноокий птах, накаже піскам забратись геть і оголити сховану воду. Тоді під виноградом нахиляться додолу кущі, а води потечуть золотим піском.
Тим часом, — поки дід виголошував промову, я почула палку суперечку. Ялинка тягла під руку на естраду Алкада, всього червоного, з якимсь папірцем у руці. Вистрибнула попереду на естраду і закричала:
— Наш юний поет Алкад прочитає свої вірші, свої власні вірші, присвячені освоєнню пустелі.
Я так і підскочила: Алкад — поет!.. Я приготувалася почути щось кисло-солодке. Але… ви пошились у дурні, шановна товаришко Еолихо!
Вірші вийшли хороші, таки просто гарні, більше навіть — дуже гарні… І у віршах було якраз те, про що я вчора й сама писала: про більшовика, який завоював пустелю. Тільки в нього це було… як у справжнього поета.
От тобі і Алкад з «таємницею»!
У відповідь Алкадові ще палкіше залунали слова вітань.
Пізніше, увечері, от тільки з годину тому, Алкад утер мені носа ще більше.
Він запропонував мені покататись на літаку. Я вже казала, що у них на метеорологічній станції є літачок — «Небесний жук». Це така собі «лялечка», але якби я могла літати на такому «жучку», я була б дуже задоволена.