Загнуздані хмари

Галинка скрикнула: їй здалося, що Мак полетів разом з кулею і вона лишилась сама. Але зараз же вона почула його голос десь ніби зовсім близько.

— Звільнися від ременів і стрибай униз. Не бійся, твоя куля пже прив'язана і не втече, як моя, а ти над поверхнею містка.

Ніби уві сні, заспокоєна голосом Мака, Галинка виконала його наказ. Куля гойдалась над містком зовсім низько. Знявши ремені, притримуючись за лавочку, Галинка випростала заклякле тіло і стрибнула вниз.

І ось вона вже на містку. Галинка подивилася навколо засліпленими від близької лампочки очима. Мак, блідий, посміхнувся їй. Тільки тепер вій відчув усю рискованість такого спуску.

— Ти подібна до майського жука, що злетів на лампу, — спробував він пожартувати, щоб підбадьорити Галинку. — А знаєш, нам приготували і вхід — віконечко на горищі розбите. Лізьмо туди. Тільки — тихо!

ЮНІ РОЗВІДНИКИ

На горищі було майже темно, і Галинка, пролізши туди услід за Маком, схопилась за його руку. Їй спало на думку, що, може, десь тут вони відразу наскочать на невидимку. Їй чомусь здавалося, що невидимка липкий і тягучий, як тісто, і в ньому можна загрузнути, як в клейстері… Брр… як гидко і страшно. А тут іще Мак зашепотів:

— Тихше, давай присядемо і послухаємо, може він десь тут блукає.

Галинка так і присіла в куточку поруч з Маком. Вухо намагалося вловити кроки, скрип. Та все було тихо. Тільки гучно калатало її власне серце.

«От морока, — подумала вона. — Добре б мати такий прилад: натиснув і спинив серце, щоб ноно собі даремно не тіпалося».

Ця думка розсмішила її, і вона поворухнулась.

— Ти рухаєшся, як слон!.. — сердито прошепотів Мак.

Галинці стало й справді смішно. Нервове напруження, в якому вона весь час перебувала, давало себе відчути, їй дуже хотілося сміятись.

Мак непорушно дослухався. Аж ось у протилежному кутку щось виразно зашаруділо. Хтось до них наближався.

— Це він! Він! — зашепотів Мак. Хлопчик став у войовничу позу, приготувавшись ловити невидимку. Що б там не було, а він схопить його, помацає. Хай знає, капосник, що про його існування відомо. Він не буде Маком, коли не здере з нього невидимий плащ і не побачить його хоч трошечки. Л може, він весь невидимий, і під плащем буде порожнеча?..

Галинка причаїлась, як миша, за спиною Мака, мовчки вирішивши йому допомагати. Але замість кроків почулося якесь лопотіння. У півтемряві до них котилась якась біла куля, немов кинута звідкись подушка.

— Марго! — скрикнула Галинка.

Так, це була професорова кицька, яка, очевидно, зраділа появі дітей. Галинка погладила її, і Марго привітно замуркотіла.

— Гм!.. — пробурмотів Мак. — По-моєму, і «він» тут десь близько!

Раптом у хлопчика майнула якась думка, він схопив кішку і поніс її до вікна.

— Знаєш! — на весь голос заявив він. — Я її викину зараз у вікно, оцю мерзенну кішку, щоб вона не докучала моїй Мусі.

— Ой, закричала Галинка. — Не треба!.. Не треба! Така хороша киця!

Вона побігла за Маком і вчепилась йому в руку. Але Мак стиснув її долоню і зашепотів:

— Чудна! Я ж навмисне… Розумієш, коли він тут є…

Тут тільки Галинка зрозуміла маневр хлопчика, що хотів виявити присутність невидимки, і зразу змінила тон:

— Проте, коли ти хочеш, можеш її викидати. Муху я люблю більше.

Але горище мовчало. Ніхто не виявляв ознак життя. І діти, взявши з собою Марго, пішли далі. Щоб пройти до електрички, треба було відчинити герметичні дверці до транспортерної, а звідти спуститись автоматичною драбиною.

Мак, добре обізнаний з усіма механізмами станції, легко відчинив дверцята в стіні з ізоліту. Електричне сяйво вдарило в очі. Хтось був тут, очевидно, недавно… може, зараз.

Діти обережно увійшли до транспортерної. Мак спустив з рук Марго, і вона весело побігла попереду, між транспортерами. Як велетенські змії, вони виблискували своїми пасами, гублячись у височині. Мак скосив на них очі і мимоволі здригнувся, він уявив, як «топ» знизу може привести ці змії в рух. Тоді вони переноситимуть скажені заряди, і найменший дотик загрожуватиме смертю…

Але діти вже були в центрі зали. З хвилюванням Мак натиснув кнопку, і перед ним відкрився люк.

— Ми його можемо злякати своєю появою, — сказав Мак, — але ми, на жаль, не зможемо пройти невидимими.

Вмить він збіг униз по драбині. За ним Галинка і Марго.

Вони побачили Раю, що мирно сиділа собі на стільці.

— Раю! — голосно сказав Мак, підбігаючи до неї. — Нам загрожують неприємності!

Аж тут він зупинився здивований, остовпілий: Рая, якій татко доручив станцію, солодко спала, поклавши під голову на спинку стільця руку.

— Раю! — покликав Мак голосніше. — Раю!

Вона не озивалась. Обурений Мак торкнув її за плече, зняв з бильця її руку. Стурбований, придивився до її обличчя. Але Рая спокійно спала, і свіжий рум'янець заливав її обличчя.

— Знаєш, — зашепотів Галинці Мак, — її усипили. Вона завжди спить надзвичайно чуйно. Це, певно, зробив «він»!

Галинка злякано озирнулась навколо, ніби могла «його» побачити. Але ззаду нікого не було, крім Марго, яка спокійно вмивалася.

— Давай побігаємо тут з тобою, — сказав тихенько Мак, — щоб зігнати «його» з місця. Може, «він» десь спіткнеться, а ми й почуємо.

Він побіг до трансформаторів, а потім назад, широко розкинувши в повітрі руки. Галинка теж…

Так вона бігала по полю назустріч вітру… Це зовсім не було страшно. Гірше було стояти, бо здавалося, що «він» націляється на тебе.

Так вони перевіряли, чи немає в цій частині корабля невидимки. Потім зупинились, дослухаючись. Коли це почулось звідкись гавкання Мухи.

— Які ми дурні! — сказала Макові Галинка. — Та Муха краще нам розповість, чи «він» тут, чи «його» нема.

— Правда, — зрадів Мак. — Тільки спочатку треба сховати кицьку.

Він вмить схопив її, виніс у коридор і відразу ж повернувся з Мухою.

Муха вискочила, з його рук, потім заклопотано почала бігати, обнюхуючи речі, шукаючи чогось і гарчанням виявляючи свої підозріння. Але, очевидно, «його» не було, бо вона знову кинулася до дверей.

— Муха, звичайно, шукає Марго, — сказав Мак. — «його» тут немає, інакше вона поводилася б не так. Тоді…

— Що ж тепер робити? — запитала Галинка.

— Я побіжу до Гандіна, — сказав Мак, — і попрошу його дати наказ про негайне приземлення корабля, а головне, треба телеграфувати таткові. Боюся, що й радист заснув. Ти ж отут десь заховайся і стеж за всім, що робиться. В разі чого, сигналізуй — сигнал ось тут, біля дверей. Муху я заберу з собою, щоб виявити, де «він».

І Мак вийшов з електрички, залишивши Галинку саму. Вона швиденько заховалася за горбате тіло трансформатора, але так, щоб їй було видно двері. У тихій кімнаті, де мертвим сном спала Рая, їй стало знову неприємно, боязко.

Проте все було спокійно, і в Галинки почали злипатись очі: вона ж сьогодні стільки пережила! Дівчинка позіхала.

Раптом сон утік від неї. Дівчинці здалося, що відчинилися і зачинилися двері, ніби «щось» увійшло в кімнату і стало під стінкою. Це сталося так швидко, що видалося Галинці сном. Але «щось» таки стояло під стіною і це «щось» було собі звичайнісіньким віником. Невже у двері увійшов віник? Не може бути!

Раптом вона відчула якийсь рух. Здавалося, хтось наближався до неї. Страх обійняв Галинку. Вона виразно побачила в повітрі велику блискучу крапку. Крапка наближалася до її зляканих очей, і не було сили їх одвести…

І Галинка побачила, що це був звичайний собі великий павук. Він плив у повітрі, виблискуючи своїм черевом, зовсім близько. І повітря навколо нього неначе тремтіло, струмувало, як вода. У Галинки чомусь відлягло віл, серця. Павук?.. Це ж не невидимка. Чи, може, це витівки невидимки, щоб її злякати? Так вона ж тепер анітрохи не боїться павуків. Подумаєш, який жах!

І вона вилізла з-за трансформатора. — Стривай же, я тебе впіймаю!.. Тебе, я вже не боюся!