Страница 35 из 43
— Всі будете в безпеці, якщо здастеся одразу, — переклав Голубий Птах, та ще від себе додав: — Вам нічого не станеться. — Так і йому колись, під час купання в річці, говорила Малія.
Що вплинуло на англійців — чи дзвінкий голос хлопчика, чи, може, його світле і таке рідне волосся, що розвіяло сумніви? Англійці погодились, і гарнізон залишив будинок.
Індійці дотримали слова. Полонених повели на берег озера, де було чимало човнів: їх хотіли переправити в табір Понтіака на західному березі озера Ері, до Детройта.
Залишені будинки пограбували і підпалили, а саме індійське військо розійшлося.
Голубий Птах разом з дядьком пішли знов у напрямку Бобрової Річки. Хлопець ще довго бачив, як над лісом пливла темна хмара диму. Наче велике траурне знамено, повисла вона над землею. Так, траурне. Не тому, що дядько й надалі мусив носити воронячі пера (не було ж скальпів), а тому, що вирішальний наступ проти Детройта, головної фортеці англійців, провалився. Там командував Понтіак, і йому не вдалося застукати ворога зненацька. Всі інші торгові пункти здалися індійцям, а цей тримався. Нічого не дала й облога, що тривала довгі місяці. Ще до початку зими Понтіак змушений був сховати бойову сокиру.
Вийшло так, як казав батько: кров червоних племен пролилася марно, а англійці залишилися. Червоні мундири справді набагато просунулися вперед.
Ліс знову одягнувся в літні шати. Совиний Струмок, стомлений довгим шляхом, що пролягав через ліси і луки, повільно ніс свої води до Бобрової Річки. На полях, під палючим сонцем, він перетворивсь у вузеньку канавку; лише на заворотах під вербами і кущами ліщини виблискували глибокі затоки, де гралися і купалися діти Довгої Хати.
Голубий Птах з задоволенням розтягнувся у чистій зеленуватій воді. Він лежав у прохолодній волозі і дивився на листяну покрівлю, на якій витанцьовували сонячні іскри.
Поміж гілочок ліщини хлопець позирав на луки. В старих дуплах дерев жили сови, які весняними ночами то реготали, то стогнали. Але зараз ясний літній день. Сови сплять, і їх зовсім не чутно. Під прохолодну листяну покрівлю теплою хвилею війнув вітер. Хлопець вдихнув на повні груди запах м'яти та білої кашки, що доносився з луків.
Від села почулося протяжне:
— Голубий Птаху! Голубий Птаху! — гукав батько.
Хлопець швиденько вибравсь із своєї схованки, змахнув краплі води і помчав через прибережні луки прямо до хати Черепахи.
Під великим буком біля південних дверей стояло п'ятеро в'ючних коней; між корінням лежали сідла і вантаж.
Батько стояв поруч; у руці він тримав голубе покривало і розглядав його червону підкладку.
Хлопець аж затремтів од радості: у нього буде таке ж саме покривало, як у посланця Понтіака; може, в'ючні коні належать яким-небудь купцям, може, купці везуть з собою нові покривала, а може… Голубий Птах біг ще швидше.
Так воно й було. Двоє англійців зупинилися в селі перепочити і проміняли вождеві за 12 бобрових шкур червоно-голубе покривало. Зараз купці лежали в приміщенні для гостей.
Хлопець накинув обновку на плечі і метнувся в хату, щоб показати матері і Малії свій скарб.
Надвечір купці виспалися, гучне хропіння стихло, було чутно, як вони голосно позіхали, відкашлювалися, спльовували. Потім шумні гості з'явились біля вогню.
Вперше після облоги форту Преск Іль Голубий Птах побачив білі обличчя. Купці виглядали ненабагато краще від напівобгорілих солдатів; розкуйовджене волосся і брудні шкіряні куртки відштовхували хлопця.
Не сказавши ні слова, чужинці навалилися на їжу. Мати неабияк старалася. Вона розподілила боброве і оленяче м'ясо, намазала теплий маїсовий хліб жиром і подала свіжий цукровий пудинг. Гостям смакувало; вони заздалегідь пожирали кожну страву очима, і Загодаквус мав повне право тут поживитися. Навіть не сказавши «спасибі», купці почали набивати люльки.
Хлопець допитливо дивився в обличчя людей, які сиділи довкола. Мати була, як і завжди, привітна, обличчя батька зовсім нічого не виражало, але Голубому Птахові здалося, наче за цим спокоєм ховалась іронічна посмішка. Та хіба по Малому Ведмедеві коли що взнаєш!
Купці помітили Голубого Птаха і почали жваво перешіптуватись. Хлопець зрозумів лише окремі уривки, йому стало не по собі, і він потихеньку вийшов до коней, де було чимало хлопців, які, наче справжні знавці, обмінювалися думками.
Сонце наближалося вже до дерев, коли один з купців, менший, вийшов перевірити, чи не розпуталися коні. Уздрівши Голубого Птаха, він поманив його до себе. Хлопець, вагаючись, підійшов, зграйка його друзів подалася за ним.
— Ти ж не індієць, правда? Звідки ти?
— З Рейстауна.
— Хочеш — поїдемо з нами, далі від цих індійських собак.
Хлопець позадкував:
— Ні! — видавив із себе і, обернувшись, пішов геть. Але все ж таки він почув кинуті йому навздогін слова купця:
— Полковник Буке все одно тебе коли-небудь забере!
Вночі хлопець ворочався на своєму ліжку. Лайливі слова, якими назвали купці індійців, мучили його. Перед очима невідступно стояли обидва молодчики, що пожирали їхню їжу, навіть не подякувавши за гостинність, з якою приймали чужинця в кожній індійській хаті. А вони після всього обзивають такими словами. А що воно за полковник Буке? Це ім'я йому зовсім невідоме: він знає дещо про генерала Браддока і ще про капітана Крісті, який минулого літа захищав Преск Іль. Що ж це за Буке, який має його забрати? Довго йому доведеться шукати хлопця. Біля глибоких вимоїн Совиного Струмка, під густим гіллям ліщини, нікому його не знайти. Цю схованку знають хіба що тільки сичі.
Наступного дня купці поїхали далі, але Голубому Птахові здавалося, ніби вони залишили якусь хмару, що, мов та загроза, нависла над його життям.
Літо розцвітало, темні грозові хмари зникали одразу ж, як тільки переставав дощ, віддаючи поля на волю блакитного неба…
Хлопець довго не наважувався запитати батьків, але питання якось само зірвалося у нього з вуст.
Це було якраз під час збирання маїсу. Жниці довгою шеренгою поволі просувалися серед стебел, що хвилями лягали вперед. Ламаючи качани, вони кидали їх у корзини за плечима. Коли корзини наповнювалися, старші хлопці відносили їх до межі, де вже височіли купи золотистих качанів.
Голубий Птах узяв від матері кошик; він стежив, щоб вона не дуже багато накладала. А в проміжках виривав стебла маїсу, обвиті квасолею. Малія разом з іншими дівчатками носила гарбузи. Легенький голубий димок здіймався над полем — діти всюди смажили свіжі качани.
Чоло хлопця вкрилося крапельками поту. Мати на мить припинила роботу і подивилася на сина. Вона відчувала, що зовсім не спека викликає у Голубого Птаха пригнічений настрій.
— Моєму синові щось погане снилось?
Хлопець глянув на неї — від Сяючого Полуденного Сонця не заховаєшся. Він, як дитина, що шукає захисту, схопив її руку і просто запитав:
— Моя мама чула що-небудь про полковника Буке?
— Ні, цього імені я зовсім не знаю. Хто ж це?
— Оті купці, які недавно були в пас, казали, що Буке забере мене. А тепер я все думаю, чи це бува не який-небудь із тих у червоних мундирах, що перейшли гори і сидять тепер у фортеці біля Огайо. Невже вони й до нас дійдуть? Невже примусять мене покинути вас?
Мати помітила невпевнений, запитливий погляд хлопця.
— Ти наш син, ми усиновили тебе, а тому ти нашої плоті і нашої крові. Тебе ніхто не забере. Поглянь, — смуглява рука вказала на горб з якоюсь дивною вершиною, що був по той бік кладовища, — з тої гори колись прийшли наші предки. З тих пір люди Довгої Хати живуть біля Бобрової Річки, не так, як ленапи. Вони завжди кочували: від землі Черепахи до землі Червоної Ялини, від землі Червоної Ялини до землі Зміїв, а звідти на береги Східного моря, звідки їх потім прогнали білі. Зате у нас завжди була тільки оця земля, і, — м'який голос понизився, ніби розкривав таємницю, — ми не зможемо жити більш ніде. Ми помремо, якщо залишимо ліси, що оточують гору. І ти належиш до людей Великої Гори. Ні, тебе ніхто не може забрати.