Страница 17 из 43
— Ти тільки спробуй, вийде.
І справді вийшло, бо ноги самі рухалися в такт бубонам. Голубий Птах танцював серед останніх, між старшими дітьми. Раптом його увагу привернув хлопець, що танцював попереду нього. Той рухався якось дивно, трохи похитуючись на кривих ногах. Наче зачарований, дивився Голубий Птах на його скуйовджену голову: та це ж ніхто інший як Косоокий Лис! Голубий Птах вийшов із ряду і потяг за собою Козулю.
— Скажи, з яких пір оцей тут?
— Прибув восени з своїми батьками. Він живе в одному з вігвамів ленапів біля кладовища. Ти його знаєш?
— Я знаю його ще з річки Оленяче Око, він убив мого Шнапа.
— Убив твого Шнапа? Він же живий!
— Та я не про цього Шнапа, а про старого, у того були точнісінько такі ж білі плями над очима. За це я тоді добре відлупцював лобуряку. Він завжди дражнив мене, навіть мого «внука» під час плавання топив.
— Ну, тут він цього не робитиме. Як щось помітиш, я тобі допоможу.
Голубий Птах стояв зовсім збентежений. Хто б міг подумати, що так закінчиться Новий рік? Солом'яна вірьовка од масок повинна ж була принести щастя, а тут десь узявся Косоокий Лис… Спогад про перші тяжкі тижні на Прибережних Луках прокинувся знову. Здавалося, що ніякий Новий рік не починався, що все лишилось, як і раніш.
Великі дерев'яні маски, загорнуті у червоні хустки, знову лежали на горищі. Це темне приміщення над комірчиною було сповнене таємниць.
З порога кімнати Голубий Птах кінчиками пальців діставав стелю, але вилізти туди сам не міг. Коли треба було що-небудь звідти дістати, батько піднімав хлопця на руках.
Чим далі в глиб горища, тим нижче опускалася покрівля, і, нарешті, над комірчиною зовсім змикалася з стелею. Спереду, по краю горища, стояли дерев'яні мисочки. Звідти мати діставала перед їдою ложки. Ще далі, де Голубий Птах міг пересуватися тільки навколішки, була всяка всячина: поламані стріли, луки, ості для полювання на риб, мотики і товкачі. А за всім цим спочивали великі дерев'яні маски. Їх діставали тільки на Новий рік.
Між масками лежить також довгий шкіряний мішечок з зміями-сніговиками. Цей мішечок на Новий рік частенько турбують, бо суха й холодна погода якраз сприяє грі у змія-сніговика.
Змії — це тонкі дерев'яні палиці завдовжки з людський зріст, під час гри їх кидають по довгому рівчаку. Чим гладші стінки рівчака, тим швидше мчать по ньому, головешками вниз, сніговики. Той, чия палиця сковзне найдалі, виграє очко.
Здебільшого грали роди двоюрідних братів один проти одного, бо «змій-сніговик» — це розвага ірокезів. «Ленапи в цьому нічого не розуміють», твердив батько. Серед старших двоюрідних братів Малий Ведмідь без сумніву вважався найкращим гравцем, він оволодів усіма прийомами і ніколи не хвилювався.
Увечері Голубого Птаха послали на горище, щоб він підтяг мішечок із зміями-сніговиками на край стелі і повільно опустив його прямо в руки батькові, що стояв унизу.
Потім біля вогнища мішечок розв'язали. Зсередини в ньому були кишені, а в кожній з них по три палиці. Малий Ведмідь приділяв їм немало уваги.
— Бачиш, — пояснював він хлопцеві, — палиці треба насамперед добре змастити жиром, — І почав старанно змащувати їх розтопленим ведмежим жиром, починаючи з товстого кінця й поступово переходячи вниз до тоненького. — Для цього вживають різні жири. Коли сніг пухкий, найкраще змащувати ведмежим жиром, а якщо твердий — качиним, коли сніг мокрий — змащують соняшниковою олією.
Голубому Птахові дозволили допомагати батькові при змащуванні.
Потім він складав «змії» у мішечок, дбайливо розбираючи їх по сортах дерева.
— Ясенові змії найкраще ковзаються по пухкому снігу, а дубові придатніші для мокрого, — пояснював батько.
Наступного ранку згодилися ясенові палиці. Хлопці тягли товсту важку колоду по м'якому снігу, борознячи навскоси до берега довгий пологий рівчак. У тому місці, де щойно проритий жолоб виходив на замерзлу Боброву Річку, Голубий Птах і Козуля утрамбували площадку в 10 квадратних кроків; тут мали затримуватись змії-сніговики, знесилені мандрівкою по довгому жолобу. Там, де палиці зупинятимуться, суддя робитиме позначку.
Знову і знову тягали хлопці вузьким ровом дерев'яну колоду, — аж поки стіни в ньому стали твердими і гладенькими. За кожним разом все більше збиралося гравців, які давали добрі поради.
— Глядіть же, старанно поліруйте жолоб, а то змії напівдорозі повистрибують з нього! Найменший уламок льоду або горб — і палиці вилетять геть.
Косоокий Лис теж прийшов і запропонував свої послуги. Голубий Птах кидав на нього люті погляди, але ленапський хлопець поводився так чемно й скромно, наче забув про все зле.
Та ось жолоб, здається, вигладжений достатньо. Голубий Птах з Козулею прожогом кидаються вгору, де вже нетерпеливо чекають учасники гри.
Нарешті батько починає гру. Він вийняв із шкіряного мішечка ясенову палицю, змащену жиром, великим і вказівним пальцями лівої руки обхопив її посередині, а кінець палиці обпер на зігнутий вказівний палець правої. Невеличкий, кроків на три, розбіг, кидок, і — палиця засичала по канавці. Вона мчала, б'ючись об стінки жолоба. Іноді передній товстий кінець підводився з канавки, наче зміїна голова, що видивлялася жертву. Голубому Птахові справді здавалося, що він бачить гадюку.
Хлопці побігли знову в кінець рівчака, де суддя на утрамбованому снігу рисочками відмічав зупинку кожної палиці. Ще здалеку Голубий Птах побачив Косоокого Лиса, що стояв біля площадки.
— Пишається мерзотник, — буркнув Голубий Птах. Козуля посміхнувся:
— З-під нього мати ніколи не прибирала, як він лежав у колисці.
— Що-що? Тобі хто-небудь розповідав?
— Де там! Хіба не бачиш по його ногах? Він у колисці завжди гадив, тому вони й розкарячились…
Голубий Птах розсміявся. От якби він раніше про це знав!
З рівчака донеслося тихе сичання змія. Раптом щось затріщало, палиця вилетіла з рівчака у пухкий сніг. Косоокий Лис послужливо подався за нею, схопив і хотів було понести до судді, як усі зарепетували:
— Він отруює змія! Він отруює змія!
Лис злякано випустив палицю. Він же хотів якнайкраще і зовсім не розумів, що саме так схвилювало всіх, Але Голубий Птах вмить усе збагнув. Батько застерігав його — ніколи не торкатися змія-сніговика. «На це мають право лише гравці та судді, — говорив Малий Ведмідь, — інакше змій вважається, так би мовити, «отруєним».
Цього ленап, звичайно, не знав, та й взагалі ленапи нічого не розуміли в цій грі.
Ревучи, погналися хлопці за оторопілим Лисом, що рятувався втечею.
— Він отруїв змія! Він отруїв змія! — Голубий Птах напружував усі свої сили, щоб наздогнати втікача, але той біг, як заєць. Лише Шнап, гавкаючи, кружляв навколо Косоокого Лиса. Нарешті собака облишив погоню і повернувся до свого господаря.
Голубий Птах зупинився.
— З-під тебе твоя мати ніколи не прибирала! — закричав він на все горло.
Ленапський хлопець підняв, погрожуючи, кулаки і на досить безпечній відстані почав лаятись. Голубий Птах майже не розібрав лайки, та й поглядів, сповнених страшенної ненависті, він теж не бачив.
Після гри у змія Голубий Птах більше не зустрічав свого старого противника аж до того часу, поки Малий Ведмідь не взяв Косоокого Лиса з собою на полювання.
Протягом кількох днів світило сонце і розтоплювало сніговий покрив. Нічний мороз сковував талу поверхню льодовою корою, яка на кожному кроці з тріском провалювалася. Новий, пухкий сніг вкривав наст знову, але не настільки, щоб можна було просуватися безшумно.
— Нічого не поробиш, — якось увечері похмуро зауважив Малий Ведмідь. — Дичина почує нас ще здалеку! Треба вертатися додому.
Вождь крокував попереду. Голубий Птах ішов останнім, перед ним — Косоокий Лис. Вони якраз проходили через дубовий лісок з густим підліском, коли раптом Голубий Птах побачив на землі кілька букових горішків. Яскраво-червоні, завбільшки з вишню, вони визирали з-під снігу. Хлопець пильніше придивився: поруч з плодами був слід. Та це ж, мабуть, лапа єнота? Звичайно, такі зведені докупи кігті бувають тільки у єнота. От якби спіймати цього звіра!