Страница 14 из 43
Голубий Птах заперечив:
— Дурниці, відьом не буває. Ти, мабуть, бачила світлячків.
Малія завагалася, проте хлопець відтоді неохоче ходив до Совиного Струмка, йому приємніше було бігати по дрова на узлісся. Там, ген-ген аж у кінці поля, були садочки, які кожна жінка обробляла для себе, коли закінчувалися спільні польові роботи.
Був і в матері маленький клаптик землі. Вже здалеку видно було стовп, який там стирчав. На його верхівці прикріплений шматочок кори з намальованим променястим колом і черепахою. Цей малюнок означав, що поле належало Полуденному Сонцю з роду Черепахи, та це й так кожен розумів одразу, бо тільки сяюче сонце так добре пасувало до його матері. Пошматована осінньою бурею дощечка потріскалась, і наступної весни її, мабуть, ніхто не пізнає.
Якось Голубий Птах з дровами проходив повз стовп, і йому спало на думку розмалювати нову дощечку і подарувати її матері на різдво. Ця вигадка навіть розхвилювала його. В Рейстауні на різдво завжди щось дарували: жменю горіхів або нові полотняні штани. І дивно, що вдома він ніколи не додумувався, щоб самому щось подарувати. Але спогади зникли так само швидко, як і з'явилися; нова дощечка цілком заполонила його.
Козуля взявся допомагати. Великий сухий шматок березової кори і червону фарбу знайшли швидко. Потім у кімнаті тітки Білий Дуб почалось пробне малювання. Здавалося, що це так просто, але перші дві спроби не вдалися. І лише коли Чорна Ступня, старший брат Козулі, вирізав тонку паличку для нанесення фарби, малюнок вийшов.
Сяючи від радості, Голубий Птах розглядав свій витвір, але раптом у нього опустилися руки: чи тут взагалі буває різдво? Він запитав Козулю, проте двоюрідний брат нічого не зрозумів з його старанних пояснень і зрештою зробив заперечливий рух рукою:
— Такого ми не знаємо.
Пригнічений Голубий Птах повернувся у свою комірчину, заховав дощечку під ведмеже хутро і замислився. У Довгій Хаті не буває різдва. О, тут багато дечого не так, як у Рейстауні.
Через безкраї ліси і пасма гір повіяло на хлопця теплим подихом спогадів Він бачить маленькі жовті свічки, що горять на столі, чує, як батько читає із товстої книжки, а брат і сестри співають пісень. Хвиля туги за батьківщиною огорнула самотню дитину.
— Чи, бува, не закралось якесь горе в серце мого сипа? — почувся раптом м'який голос матері. Хлопець глянув на неї, схопив темнокоричньову руку і покірно пішов до вогнища. Поки мати чистила казан, Голубий Птах ламав хмиз.
— Чи моя мама коли-небудь чула щось про різдво?
— Ні. А що воно таке?
Хлопець знову спробував пояснити. Як усе ж таки важко буває з'ясувати такі звичайні речі. Але мати випередили його думку.
— Мій син має на увазі новий рік. Так, ми теж його святкуємо, у Довгому Місяці, коли Волосожар стоїть примо над димоходом. Тоді дядьки запрошують всіх у будинок сходок, і ми танцюємо танець з перами на честь Великого Духа Ованійо. Ми дякуємо йому за те, що живемо, що зустрічаємо Новий рік і що маїс, гарбузи га квасоля знову ростимуть.
— А що це за дядьки, які запрошують у будинок сходок?
— Це не справжні дядьки; їх тільки так називають, коли вони з довгими ціпками ходять по селу.
— А вони вам що-небудь дарують? У нас діти завжди одержують хоч який-небудь подарунок.
— Тут теж, хоч, правда, не від дядьків. Діти, переодягнені в жебраків, бігають від хати до хати і просять кленового цукру, горіхів і тістечок.
— У вас на Новий рік теж співають? Співи — це майже найголовніше і найкраще в цьому святі.
— Твоя правда. Без пісень не буває справжнього Нового року. Спочатку співають заспівувачі, а потім подяку Ованійо співають усі разом. Знаєш, Новий рік, власне кажучи, ми святкуємо тому, що Отеронгтонгнія народжується знову.
— Хто ж це такий? Я ще ніколи не чув цього імені.
— Охоче вірю. Білі люди нічого не знають про Авенгай.
Хлопець допитливо глянув на матір, що говорила такі дивні слова. Через димохід зазирало морозне зимове небо, але ось воно зникло за хмарою диму від великого оберемка хмизу, який підкинули у вогнище. Червоні вогники підстрибували, перебиралися з гілки на гілку і зрештою злилися в тріскуче полум'я, яке своїм гарячим диханням віяло сірій холодній зимі прямо в обличчя.
Мати вилила із двох тиков воду в казан і повісила його над полум'ям. Хлопець з насолодою потягнувся у теплі. Полуденне Сонце сіла на високому порозі кімнати і почала лущити кукурудзу. Золоте зерно з-під сильних рук пострибало у кошик. Мати знову заговорила.
— Авенгай — наша прародителька. Коли вона прийшла у наш світ, у неї не було ні хатини, ні вогню, навіть нічого було їсти. Незабаром у неї знайшлося двоє дітей, хлопчиків-близнят, але вона була настільки бідна, що не мала навіть шкури, щоб загорнути малят. Тоді ще не було Сонця, а Земля була холодна і темна. Бідолашній матері допомогли звірі, збудували маленьку хатку, запалили вогнище і наварили маїсової каші. Один із близнят був добрий Отеронгтонгнія — Маленький Кленочок, який дав людям Сонце і озеленив землю. Він кожної зими народжується знову, якраз тоді, коли ми святкуємо Новий рік.
Хлопець дивився на матір широко розкритими очима: це ж йому все відоме, він часто чув про це, тільки з іншими іменами. А в батьковій товстій книжці був навіть малюнок, на якому зображено убогий хлів з худобою і немовлятко у яслах. Він поспішно перебив матір:
— Чи не було у Авенгай в'ючного коня з собою?
Полуденне Сонце посміхнулася.
— Про це я нічого не знаю; знаю тільки, що вона була дуже бідна і самотня прийшла з своїми дітьми у наш світ.
— А вона не з чужої країни прийшла?
— Ні. Вона впала з верхнього світу на нашу Землю. Там, угорі, є велетенське дерево, білі квіти якого випромінюють світло, таке яскраве, як сонце. Біля цього дерева жили онгве — первісні істоти, до яких належала і Авенгай. Одного разу вождь первісних істот примусив їх викопати дерево з корінням і заглянути в яму. Авенгай занадто перехилилась, її штовхнули, і вона впала на нашу Землю. Відтоді вона у нас, і поки зеленіють луки, поки дерева вкриваються листям, доти її син Маленький Кленочок кожного разу народжуватиметься знову. Така воля творця Ованійо.
Голубий Птах прислухався до тихого голосу. Історія різдва тут, під Довгим Дахом, була зовсім іншою, ніж у дерев'яному будиночку в Рейстауні, але все ж таки вона вабила, як рідна мелодія, що хоч трохи втішала серце хлопчика.
«Може, я недаремно розмалював дощечку», подумав він.
Після цієї розмови з матір'ю дні линули швидше. «Місяці, маленького морозу» минав, і наближався «Короткий місяць», за яким ішов жаданий «Довгий місяць». Діти хвилювалися, вони мріяли лише про Новий рік і всюди торохтіли тріскачками з дубової кори, наповненими вишневими кісточками. У Малії та Козулі тільки й мови було про це. Обоє набридали матері, щоб вона зробила їм маски жебраків — звичайні чотирикутні голубі або червоні клаптики з прорізом для очей, і вони завжди починали з тих родичів, які минулого року були найщедрішими. Малія розповідала названому братові, що батькова рідня найщедріше обдаровує дітей.
— Я від батькових сестер у хаті Соколів одержувала завжди найбільше, останнього разу навіть такий великий шматок кленового цукру, як моя долоня. І цього року підемо спершу туди.
Кінець кінцем і Голубий Птах уже ніяк не міг дочекатися цього дня. Без угаву туркотіли діти матері у вуха:
— Завтра прийдуть дядьки?
А Малія частіше нагадувала братові:
— Добре тримай свого Шнапа! Коли собака кусає дядьків, це означає нещастя. Таких собак убивають, а свято відкладають надалі.
«Довгий місяць» почався тріскучими морозами. Вогнища горіли тепер усю ніч; коли хто-небудь прокидався, то підкладав кілька полін. Отвір для диму затулили, залишивши тільки вузеньку щілину. Навіть мисливці не пішли на полювання, бо завірюхи замітали сліди всякої дичини.
Якось вранці, коли діти, сидячи біля вогнища, доїдали хліб, почувся гучний спів.
— Дядьки! — вигукнула Малія і схопилася. Навіть Шнап підстрибнув і збирався кинутись до дверей, та Голубий Птах вчасно затримав його і заспокоїв.