Страница 12 из 43
— Дякую тобі, сину мій, — повторив він кілька разів, коли з'їв м'ясо, і запалив люльку. Він ще додав, що зібрався в Бухту Диких Птахів на північний захід, і пішов.
Після обіду Георг розказав про цю зустріч, і Малий Ведмідь похвалив його:
— Це ти добре зробив. Звичайно, ти дав йому кленового цукру і ведмежого жиру на дорогу?
— Ні, бо цукру залишилась однісінька торбинка і смалець теж треба берегти.
— Ти поводишся як білий! Хіба ти не помітив, що, коли мандрівники переступають наш поріг, ми віддаємо їм усе найкраще?
Звичайно, хлопець не раз бачив, з якою щедрістю Кругла Хмара приймала відвідувачів, але тільки тепер він збагнув, що за тітчиною добродушністю стояв ще й закон. Він похнюпився,
— Так, я це помітив.
— Отже вчись поводитись як людина, а не як блідолиций.
Приємні години дарувало вечірнє вогнище під час привалу між лугом і лісом. На косо ввіткнутих у землю жердинах сичала і потріскувала смаженина, над полум'ям витанцьовували всілякі комахи, а з чорнильної темряви по той бік вогнища було чутно, як щипають траву і форкають коні на лузі.
Вже згасали останні жарини, а Георг іще не спав. Незвична широчінь мерехтливих зірок ніби насувалася на мандрівників. Рукою він шукав сплячого Шнапа. Земля, здавалося, присіла під велетенським небозводом, ніби збиралась утікати. Але потім опам'яталась і подала свій голос: спочатку зашумів нічний вітер, потім затрубив олень і нарешті з темного лісу долинуло завивання вовків.
Тільки розміреного гуркоту барабана, який нагонив жах під час утечі, хлопець більше не чув. Про нього він якось питав вождя. Малий Ведмідь одразу догадався, що той мав на увазі.
— Невидимий барабан чути лише на пагорках Сходу. Це літаври із країни духів, якими тішаться душі мертвих. Там усе навпаки: коли тут сяє сонце, там — ніч. Тому нам чутно вдень, якщо духи танцюють вночі.
На обличчі хлопця застигло здивування. Він нічого не сказав, але щось моторошне залишилось нез'ясованим. Ні Малий Ведмідь, ні Голубий Птах навіть не підозрівали, що то в долинах східних лісів стикались теплі й холодні течії повітря і утворювали дивні звуки, які лякали людей.
Чим далі просувалися вони на північ, тим одноманітнішим ставав краєвид. Пагориста місцевість від річки Оленяче Око змінилася широкою, плоскою рівниною з багатьма болотами й степами, вкритими травою.
— Завтра ми будемо біля Блакитної Води, — запевняла Малія. Звідки вона про це знала, — невідомо, бо ніщо не нагадувало про зміну ландшафту.
Але опівдні наступного дня вони раптом вийшли з лісу на відкрите узбережжя. Бурхливий вітер валив з ніг мандрівників. Хлопець, затаївши подих, не відривав очей від хвиль, що, високо здійнявшись, з шумом розбивалися об берег. Він, звичайно, вже чув про великі озера на півночі країни, проте ось тут, — це ж справжній океан! Георг, дивуючись, дивився, як від обрію котилися, переганяючи один одного, білі пінисті гребені і, танучи, зникали на піску. Він слухав, як кричали чайки під осяяними сонцем хмарами, такими ж безмежними, як і масиви гнаних вітром білих гребенів хвиль.
Переночувати зупинились у прибережному лісі. Па ранок вітер ущух, неозора гладінь виблискувала небесною блакиттю, смуги туману, наче береги островів, лягли на обрії, а над берегом ширяли велетенські птахи.
— Це орли, — констатував Георг. — А що вони тут роблять?
Милий Ведмідь засміявся:
— Сам побачиш.
У калюжах на березі борсалася сила-силенна риби, винесеної штормом, і птахи живилися нею. Малія схопила дві великі сьомги і обгорнула їх зеленим листям. Увечері цю смачну рибу з'їли.
Кілька днів невеличка колона повільно посувалася понад озером Ері. Згодом воно вивело в глиб країни до річечки, що протікала між лісистими пагорками на південь, Цілий гай солодких каштанів манив Георга до себе, але Малія примусила поспішати. Тепер і Голубий Птах зрозумів, чому вона почала квапитися: за лісочком, під буками, стояли поодинокі хати, такі ж довгі, як житло роду Черепахи біля річки Оленяче Око. Між скошеними полями й оголеними садами перед мандрівниками розкинулося село Родюча Земля, батьківщина Милії.
Теплий подих півтемної хати огорнув прибулих. Широкий коридор, голубуватий дим від дров, утопаючі в сутінках комірчини — все таке саме, як і в тітки Хмари. Хлопець бачив, як Малія повисла на руках ставної жінки, потім відчув запах свіжого маїсового хліба, і низький м'який голос зашепотів ніжні слова.
Малий Ведмідь, здавалось, нічого цього не помічав. Він стояв нерухомо біля вогню і лише зауважив:
— Я повернувся.
На це йому лагідний голос відповів:
— Я рада, що ти повернувся.
Поки прибулі сідали на порозі та на ослоні (Георг був ще трохи пригнічений старим і в той же час зовсім новим оточенням), жінка великою ложкою виловлювала в казані маленькі пачечки листя, знімала з них обгортки й поливала соняшниковою олією.
— Гм, листяні пиріжки, — вигукнула Малія задоволено. — Ти нас бачила?
— Дух сну повідомив мене про ваше прибуття, — сказала мати, посміхаючись. Її великі сильні руки працювали спокійно, зовсім інакше, ніж коротенькі тремтячі пальці тітки Хмари. Довгі рукава жовтої сорочки щільно прилягали до суглобів і не звисали своїми широкими розрізами в миску, як у Круглої Хмари. Мати у всьому була повною протилежністю тітки. Її волосся не тріпалося, а було стягнене у тугий вузол на маківці; ні на голубій спідниці, ні на мокасинах чи гамашах — ніде не видно жодної плями, ніби пил і бруд обминали її.
Із звичайним «дякую» вождь підвівся і вийшов покурити. Нарешті до казана підсунулися діти. Жуючи листяні пиріжки, хлопець відчув, що у них є давно жадана приправа, а вже коли їв дику картоплю з ведмежим жиром, він зрозумів, чого йому весь час так бракувало: солі.
Кругла Хмара приправляла все кленовим цукром, навіть м'ясо, а в Маліїної матері, напевне, є сіль. Йому пригадалось, яким рідкісним товаром у Рейстауні були білі зернятка солі; їх доставляли в'ючними кіньми з низовини. А як потрапила така дорогоцінність сюди?
Хлопець жадібно поглянув на казан, але, надто сором'язливий, щоб осмілитись попросити ще, він примусив себе в тон Малії ввічливо подякувати. Однак хазяйка затрималась із своїм «на здоров'я», а замість того взяла мисочку і поклала ще картоплі, м'яса і жиру.
Георг здивовано підвів очі. Тітка Хмара тлумачила, що це погано, коли хтось багато їсть або напихається по саму зав'язку, і при її принципах виховання у нього досить часто бурчало в животі. А тут виходило все інакше; мати прямо-таки вгадала його думки. В ньому зростало почуття теплої вдячності, а сором'язливість потроху зникала. Вперше за весь час він відчув щось більше, ніж просто піклування; його любили любов'ю, яка буває тільки в серці матері, Малія засміялася:
— Тебе схопить Загодаквус.
Так називали чудовисько, яке, за словами тітки Хмари, викрадає серед дітей кожного ненажеру. Але веселість Малії була одразу ж вгамована.
— Моя дочка помовчить, поки її брат голодний. Нехай вона краще подбає про мокасини мого сина.
Георг подивився на свої шкіряні пантофлі; вони й справді мали поганий вигляд. Сестра від ніяковості почервоніла. Хлопець співчував їй, і йому хотілося хоч чим-небудь її виправдати. «Вона так багато розтопила для мене смальцю».
Малія випурхнула з кімнати, щоб принести пузир дикобраза з смальцем.
Як тільки вона вийшла, мати почала:
— Я пошию тобі нові мокасини і одяг, бо ти будеш мені за сина. Минулої весни, коли повінь була така висока, що ми мусили залишити свої житла, він утопився, виловлюючи плавучий ліс. Це була хороша дитина, і ти теж мусиш бути хорошим. Ти мій син, а я твоя мати.
Великі очі жінки затуманились; хлопець відчув її хвилювання і пригорнувся до неї.
— Можна моєму Шнапові спати біля мене?
— Ну звичайно. Ми виймемо з-під ослона дрова, і мій зможе туди залізти.
Вийшло чудове лігво, і Георг був щасливий, що вночі зовсім близько чутиме сопіння свого чотириногого друга. От якби старий Шнап дожив до цього!