Вітряк

Славчо Чернишев

ВІТРЯК

Художник В. В. ВАСИЛЕНКО

НЕСПОДІВАНА ВТРАТА

Старий капітан барба [1] Тодорій умер перед заходом сонця. Вмер на березі моря, на піску, за старою моряцькою звичкою, спрямувавши погляд у далечінь. Небо над затокою було світложовте й глибоке, і Максим подумав, що це дуже безглуздо — вмирати в такий чудовий день, на початку літа, яке ще тільки розгорялося на повну силу.

І все-таки барба Тодорій помер.

Хлопці стояли біля старого капітана сумні й приголомшені, не знаючи, що їм робити. Несподівана смерть капітана збентежила їх, перелякала. Лише півгодини тому барба Тодорій сидів за кермом, вітер роздував прямокутний парус, і стара барка міряла вздовж і впоперек величезну синю затоку. Кволий рибалка ледве тримався на ногах, але палка любов до морських просторів і солоного вітру, до цих дужих смуглявих хлопців, яким він подарував свого благенького човна і які так уміло його полагодили, надавала йому сил, і капітан почував себе майже щасливим. Чи багато треба старому морякові!

О, ця дзвінка солона вода, цей свіжий ласкавий вітер, це південне сонце і ці хлоп'ята! Вони нагадували йому далеку молодість. Барба Тодорій на мить віддався мріям.

Назавтра він збирався поїхати з хлопцями в рибальське містечко Н., побачитися з давніми товаришами по морю й по боротьбі, а потім уже повернутись й лягти умирати. Але передумав. Навіщо їхати так далеко? Він і без того почував себе погано. Така подорож могла остаточно погубити його — хворі легені не витримали б.

Краще сидіти на березі рідної затоки, дивитись на море й сумувати за ним. В цьому є щось приємне й заспокійливе. А хлопці впораються й без старого капітана. Не вперше їм вирушати у відкрите море. Бач які міцні та дужі. Справжні моряки! А самим ще й п'ятнадцяти не минуло… Оцей ось, не по літах високий, засмаглий від морського сонця й вітрів, дужий і мужній Максим, будь-що доведе старе корито до Н., хоч би оскаженіле море здіймало й стометрові хвилі. Упріє, а доведе. Він добре керує парусом, знає море, наперед відчуває зміну вітру, та й розумний, чортяка, а гребе — мов той єгипетський раб. Наполегливий хлопець — весь у батька пішов. Колись буде капітаном і пройде всі моря вздовж і впоперек. А оцей юнак із красивими задумливими очима й душею мандрівника, захоплений водною стихією й далекими південними морями, перечитав усі книжки про море. Він напевно побуває на південних островах і сам напише про них хороші книжки. Вже й зараз він уміє гарно розповідати, та й спостережливий дуже — від його ока нічого не втече, не сховається. Пильне око! Правда, частенько він захоплюється, а інколи й збрехне, але це без поганого наміру. Не випадково ж хлопець сам себе назвав Сашо Африканське сонце. На цього легковажного мрійника багато розраховувати у відкритому морі не можна. А все ж хлопець він непоганий.

А ось Андрій — серйозний, мов професор, дуже начитаний хлопець. Він добре розбирається в морській справі, знає силуети всіх кораблів і човнів, вивчив краще за якогось там досвідченого моряка флажкову сигналізацію і всі морські вузли, розсудливий і взагалі освічений хлопець. Цей, певно, буде суднобудівником. Весь час придумує різні моделі крейсерів, яхт, баркасів і парусників. Він син інженера, й наука у нього в крові. А який математик! Неначе в його голові не мозок, а справжня лічильна машинка.

А оце чорне, мов циганча, хлоп'я Колка — бідолашний сирота. Добре, що влада тепер наша, не жебракуватиме, сіромаха. А з нього вийде військовий моряк. Аякже, справжній син моря! Ще й героєм стане. Коли розстріляли його батька, а Гіну, матір, прогнали з фабрики, він сам заробляв на хліб і собі й своїм меншим братам. Змалечку ходив на промисел з батьковими товаришами. Людина, яка пройшла через такі незгоди, в лиху годину не підведе. Сама умре, а тебе виручить. Так і його батько загинув, але інших не видав. Коли б усі такі, — були б живі тепер сини барби Тодорія і гуляли б його внуки по морю в старому кориті. Тепер ці хлопці йому за внуків. Добрі молодці. Є на кого залишити море й рідний берег. Вони не тільки в Н., а в самий Стамбул за одну ніч доберуться!

Барба Тодорій замріяно повернувся до берега. З моря велике портове місто нагадувало мальовничу панораму. Порт з кораблями й високими кранами, старенькі будинки з обідраною штукатуркою, модні вілли з плоскими цементовими дахами, величезні куби громадських будинків, білі кам'яні церкви з позеленілими від часу банями, довгі й тонкі заводські труби, що декоративно вимальовувались на фоні надвечірнього неба, густа темна зелень, гуркіт великого морського міста — все це було дороге серцю й хвилювало старого моряка. Це південне місто зростало у нього на очах, весь час наступаючи на сушу. А скільки ще чудових кораблів під різними прапорами приставатимуть до його причалів! І він більше не зустрічатиме їх. Так, людина — дуже недосконале створіння. І наскільки це було мудро, настільки ж нагонило й жах. Барбі Тодорію не раз за свої сімдесят вісім років доводилось умирати. І на морі, й на суші, і в поліції, і у в'язниці. Він звик дивитися смерті прямо в очі, був старий і недужий, — і все-таки йому не хотілось умирати. А проте він вирушив у свою останню подорож…

Прибій ліниво плескався об жовтий берег, а в червоних відблисках вечірньої зорі шугали білі чайки. Вони сумно скиглили. Крила їх горіли в останніх променях сонця. Лиховісні чайки-гларуси гидко й неприємно реготали. Жахливий регіт! Сумний плач гларусів! Червоне небо відбивалось у гладенькому морі, і лише одна невеличка хмарка, вузенька, мов чорна, траурна стрічка, висіла над лівим краєм сліпучо-яскравого заходу. Пахло йодом і водоростями.

Коли всі рибальські човни повернулись до затоки, люди дізналися, що барба Тодорій вирушив до інших берегів. Простоволосі, змоклі рибалки стояли біля свого старшого товариша, похмурі й мовчазні, не ймучи віри, що того, хто довгі роки повільно вмирав, підточений хворобою, нарешті не стало серед живих. «Щасливий, — думали вони, — не дома на постелі закрив свої очі, а на морському березі, під шум хвиль і вітру».

Збентежені незвичайним натовпом на березі, з пристані прибігли з галасом люди, яким навіть на думку не спало, що тут хтось помер. Побачивши, що трапилось, вони, ще задихані, познімали кашкети, посхиляли голови й притихли. Серед них був і Максимів батько, робітник портових майстерень, бойовий товариш барби Тодорія та його синів, яких повісили фашисти. Похмурий і суворий, він протиснувся крізь натовп, ставши перед тим, хто першим навчив його червоної правди, якось невміло, мов соромлячись своєї скорботи, підняв кулак до почервонілих очей. Максим схлипнув і ще нижче похилив голову. Колка нестримно розридався, мабуть, згадав свого розстріляного батька. Андрієві було тоскно і хотілося втекти, але якась невідома сила утримувала хлопця біля покійного. Тільки Сашові й не хотілося дивитись на мерця, і водночас було важко одвести від нього очі. Він стежив за обличчям барби Тодорія, що з кожною хвилиною змінювалось і все менше ставало схожим на те сухе й любе старече лице, яке він знав до найменшої рисочки, бо мав на диво сильну зорову пам'ять. Сашо дивився, як образ старого капітана втрачає свої риси, і його гнітило відчуття, що немає вже ніякого барби Тодорія, а є тільки відлітаюча матерія.

1

Барба — капітан.