Бумеранг не повертається

— Очевидно, Едмонсон, — мирне змагання соціалізму і капіталізму буде темою вашої першої статті для «Марсонвіль Стар», — іронічно зауважив Роггльс, потягуючи маленькими ковтками шампанське.

Слова співрозмовника повернули Едмонсона до дійсності. Він мовчки пригубив бокал і, трохи помовчавши, сказав:

— Ще років з двісті тому Томас Пейн, американський публіцист-демократ, говорив: «Ми переживаємо іспит для людських сердець!».

— Уявляю собі, Едмонсон, як ви впораєтеся з іспитом, що випав у даному разі на долю вашого серця.

— Наприклад? — різко спитав Едмонсон, і погляд його маленьких світлих очей, непомірно збільшених сильними окулярами, став злим і колючим.

— Ви, як і більшість ваших попередників, побіжите на кухню прес-аташе посольства і перепишете дослівно чергову смердючу провокаційну стряпню…

— Сан оф ейбіч! — соковито вилаявся Едмонсон і широким жестом вихлюпнув шампанське в обличчя Роггльса.

Роггльс був молодший і сильніший, сутичка була б не на користь Едмонсона. До того ж Роггльс був тверезий. До болю стиснувши кулаки, так що нігті вп’ялися в долоні, він стримав себе, посміхнувся, вийняв хустку, спокійно обтер обличчя, борти піджака і вибачився перед тими, що стояли поруч.

— Вибачте, це необережність, — сказав він, потягнувши Едмонсона з буфету.

Третю дію «джентльменові пера» так і не вдалося подивитись. У фойє до них підійшов чоловік і, запросивши їх до кімнати першого поверху, зручно обставленої м’якими меблями, звернувся добірною англійською мовою:

— Ви кореспонденти газет?

— Я спеціальний кореспондент «Марсонвіль Стар», Уільям Едмонсон, — назвав себе «джентльмен пера» і пред’явив кореспондентське посвідчення.

— Дуже приємно. Я — Лавров Іван Леонідович, — відрекомендувався адміністратор і, повертаючи Едмонсону посвідчення, запитав:

— До приїзду в Радянський Союз ви, мабуть, довгий час жили в Західній Європі?

— Звідки це вам відомо? — здивувався Едмонсон.

— У нашій країні не заведено вихлюпувати вино в обличчя свого співрозмовника.

— Дозвольте закурити? — замість відповіді запитав Едмонсон, дістаючи пачку сигарет. — Куріть, це «Фатум», чудові сигарети.

— Дякую, я не курю, — відмовився Лавров.

Едмонсон сів у крісло і закурив: він був схвильований.

— У вас дуже дивне уявлення про Радянську країну, містер Едмонсон. У нас не можна безкарно ображати людину. Я викликав чергового секретаря посольства і прошу вас, коли прийде машина, залишити Великий театр.

— Сподіваюсь, ви не позбавите мене задоволення подивитися третю дію балету? — чемно нагадав Роггльс.

— Прошу вас, антракт уже скінчився, — сказав Лавров і провів Роггльса до дверей партеру.

Дівчата були свідками інциденту в буфеті. Почувши звертання Едмонсона до Роггльса, вони впізнали в ньому автора відомої у нас книги «Зрадники нації». Крім того, надрукована в сьогоднішніх газетах велика стаття «Прогресивний журналіст перед судом реакції» знову нагадала про Патріка Роггльса. В цій статті розповідалося про виступ у сенаті Моріса Поджа і про відречення матері Роггльса від свого сина.

Прогресивний журналіст, як мужня і сильна людина, викликав до себе почуття симпатії і дружньої поваги.

Коли Роггльс зайняв своє місце в партері, Люба не досить впевненою англійською мовою співчутливо спитала його:

— За що він вас образив?

— Бачите, не знаю, щиро чи пі, Едмонсон, кореспондент «Марсонвіль Стар», висловив у буфеті кілька красивих гуманних думок, але одна справа кучеряві фрази за бокалом вина, інша — мужня заява в пресі. Я добре знаю цих джентльменів пера: в кулуарах громадських установ — думки з слідами завитків перманенту, а на сторінках газети — статті, що підозріло тхнуть посольською кухнею. Едмонсону я сказав правду, але правда пришилась йому не до смаку, — відповів Роггльс чистою російською мовою.

— Тихше! — в благородному гніві прошипіла бабуся, що сиділа поруч.

Почалася третя дія балету.

— Дай мені, Красуле, програму, — пошепки попросила Люба і заглибилася в читання.

Машенька не була вродливою, але дев’ятнадцять років — такий вік, коли дівоча свіжість принадніша за зрілу красу. Радість життя, нетерпляче чекання цього незвичайного вечора, без уважної опіки батька, робили її особливо жвавою і привабливою. На ній була нова крепова сукня бузкового кольору з маленьким декольте. Букетик барвистих штучних квітів, приколотий до корсажа, вигідно підкреслював її свіжість. А материн золотий медальйон на бархатці і тоненький перстень з бірюзою свідчили, що вона переступила поріг своєї юності, і життя розкриває перед нею якісь нові, ще незнані далі.

У Великому театрі Маша бувала і раніше, але кожного разу тут усе знову і знову вражало її своєю грандіозністю і пишністю. «Лебедине озеро» вона вперше бачила ще дівчинкою, другокласницею. Тепер вона дивилася балет начебто вперше. Тема романтичного кохання Одетти і Зігфріда хвилювала її. Тривога за їх світле і чисте почуття викликала у Маші сльози. Впіймавши на собі уважний погляд Роггльса, вона зніяковіла й одвернулася.

В антракті між третьою і четвертою діями вони вийшли разом у фойє. Роггльс запропонував зайти до буфету, але дівчата відмовились. Люба без упину цокотіла за обох. Машенька, все ще перебуваючи під впливом третьої дії, мовчала і прислухалась до розмови Люби та Роггльса.

— Пробачте, — підійшов до Роггльса Лавров, — ваш колега забув на столі сигарети. Чи не змогли б ви передати йому цю пачку?

— Дуже жаль, але навряд чи я його побачу найближчим часом, — ввічливо відповів Роггльс і попрямував далі, взявши дівчат попід руки, чим остаточно збентежив їх.

— Скажіть, — запитала Люба, — вашому колезі за цей вчинок у буфеті щось буде?

— Черговий секретар посольства прочитає йому нудну лекцію про шкоду пияцтва і відправить на своїй машині в готель, — посміхаючись відповів Роггльс.

— Правда, що у вас неприємності? Коли ви повернетесь додому, в Марсонвіль, вони вас… ну… я… — так і не договоривши, Машенька знітилася і почервоніла.

— А що вам відомо про мої неприємності?

— Все. Я читала в газеті. Вони примусили матір зректися вас? За що? За правду?

— У нас в Альтаїрі говорять: «Леді Трабл приходить до вас додому, приймайте її всерйоз і надовго». Трабл, по-російськи, біда.

— Я знаю. Ми вчимося в інституті іноземних мов, на англійському.

— На якому курсі?

— На третьому.

— А ви залишайтесь у нас, в Радянському Союзі, — сказала Люба.

— Якщо всі ми будемо кидати батьківщину, хто ж боротиметься з середньовічним варварством панів морісів поджів?

Після закінчення вистави вони вийшли разом. Люба жила поблизу, в Брюсовському провулку. Вона попрощалася з ними і пішла сама. Машенька жила в новому висотному будинку на Котельничеській набережній. Роггльс запропонував дівчині відвезти її в таксі, але Машенька відмовилась, і вони попрямували пішки через Красну площу.

Вітер вщух. Ішов лапатий сніг. На металевому каркасі майбутнього будинку в Зарядді спалахували сліпучі вогні електрозварки.

Вони йшли по набережній мовчки. Поруч з Роггльсом, високим і сильним, Машенька здавалася маленькою і тендітною. Дівчина відчували, як тепло його руки проникає крізь рукав шубки, викликаючи в ній якесь нове, ще незнане, хвилююче почуття.

8

ПОРТФЕЛЬ З МОНОГРАМОЮ

У Целендорфі, південно-західному районі Берліна, на Клейалеї, вулиці особняків і вілл, зрештою, як і всюди на Заході, реклама «Кока-кола» настирливо лізла в очі, настирливо кричала про себе з дахів автобусів, із стін будинків, з рупорів гучномовців, з екранів телевізорів і кінотеатрів.

З того, як Адам Кноль розглядав розкішний плакат «найкращого в світі напою», можна було зробити висновок, що «надихаючий», «збуджуючий», «джерело всіх радощів життя» напій «Кока-кола» був вершиною його бажань.

Зранку Адамові Кнолю не вдалося промочити горло, кухоль баварського пива був для нього недосяжною мрією. І все-таки його цікавив не «напій радості». Розглядаючи плакат, Кноль уважно стежив за людиною, яка чекала машину. В руці цієї людини, одягненої в костюм яскравозеленого кольору і пісочне пальто, був шкіряний портфель із срібною монограмою.