Бумеранг не повертається

Простягши руку, Роггльс взяв з прилавка кіоска книжку «Підмосков’я». Перегортаючи сторінки, він прочитав: «Істра. Архітектурні пам’ятники. Місця історичних боїв. Здравниці трудящих…»

Заклавши сторінку, він заплатив за книжку, засунув її в кишеню і став енергійно пробиватися до стоянки таксі.

Вже сидячи в машині, він знову відкрив книжку на закладеній сторінці й заглибився у вивчення Істринського будинку відпочинку.

«Якщо Кенор правий, — думав він, — дівчисько стає небезпечним. Вона знає більше, ніж треба…»

Відпустивши таксі біля кінотеатру «Ударник», Роггльс перейшов на протилежний бік і зупинився біля входу у сквер. Підліток, що весь час стежив за ним збоку, перейшов через площу і наблизився до Роггльса. Це був меткий хлопчак, на вигляд років чотирнадцяти, у чоботях з низько спущеними халявами, у матроському тільнику і теплій тужурці, розхристаній на грудях. З під його хутряної шапки вибивалося кучеряве світле пасмо волосся, а з-під задертої верхньої губи блиснула золота коронка.

— Відійдемо вбік! «Кінь» кукси відморозив, чекаючи! — трохи заїкаючись, сказав підліток і пройшов уперед.

— «Кінь» тут? — спитав Роггльс.

Не відповідаючи на запитання, чубатий хлопчина зник за рогом скверу і незабаром виринув знову. Як за лоцманом, дрібною в’юнкою рибчиною, йде акула великий хижак, так і за ним показався «Кінь». Він ішов, широко розставивши ноги, дрібним кроком, наче на ключках. У льотній шкіряній тужурці на блискавці і ушанці, приземкуватий, він пройшов мимо, кинувши:

— «Фіксо», візьми фари в руки!

Чубатий хлопчина, виконуючи наказ, зупинився біля входу, спостерігаючи за вулицею, а Роггльс пішов слідом за «Конем» у глибину скверу.

27

ВТЕЧА

Користуючись ключем, залишеним, як завжди, в умовленому місці (Машенька точно вказала це місце), Нікітін з Гаєвим ретельно оглянули дачу і всю ділянку. На зовнішньому наличнику вікна, в купі сміття, мабуть, викинутого з кватирки невеликої кімнати, що виходила вікнами в ліс, вони знайшли кілька недокурків сигарет «Фатум». Роггльс не курив. Можна було припустити, що так званий Мехія Гонзалес деякий час жив у цій кімнатці, про існування якої Машенька навіть не підозрівала. У грубі в цій же кімнаті, серед вугілля й попелу, знайшли обгорілі гудзики, певно, від білизни Ладигіна. Мабуть, тут, на дачі, і переодягнувся Ладигін у теплу єгерську білизну.

В глибині садиби, в сараї, виявлено сліди «Олімпії», кілька плям автолу на підлозі і відбитки ніг двох чоловік, взутих у мисливські чоботи.

Склавши у присутності коменданта дачного селища протокол, Нікітін і Гаєв виїхали в Москву.

Полковника Каширіна вони застали роздратованим. Причиною було те, що спостерігач, простеживши зустріч у Томіліно, загубив Роггльса на вокзалі.

Черговий доповів Нікітіну: недавно дзвонили з домоуправління і повідомили про повернення з рейсу Анікіної. Тому, не затримуючись в Управлінні, Нікітін поїхав на Троїцький провулок.

Анікіна була повновида, ще молода, привітна жінка.

— Три тижні я не була вдома, безладдя в мене, ну, та ви вже мені вибачте… — сказала вона і запросила Нікітіна до кімнати. — У нас, знаєте, букса почала підводити, вагон у Чкалові одчепили. Ми на три дні в Москву запізнилися, — пояснила вона. — Сідайте.

Нікітін сів на запропонований йому стілець і оглядівся. В кутку стояв чемодан, від якого апетитно пахло яблуками (велика спокуса побувати в Середній Азії і не захопити фруктів). Анікіна зачинила двері і сіла навпроти Нікітіна.

— Знаєте, дорогий товаришу, — сказала вона, вислухавши майора, — допомогти вам я — всією душею, тільки сусід у мене мовчазний, тихий, мов бабусина скриня. Та й сама я по півроку на рік удома не буваю, все на колесах, усе в дорозі.

— Скажіть, вас Клавдією Петрівною звати?

— Просто — Клавдія!

— Так, Клавдіє Петрівно, може, ви знаєте, з ким Ладигін дружив. Хто бував у нього?

— Бував у нього один чоловік, собою інтересний, видний такий, словом, для нашої статі кавалер привабливий, — сказала Анікіна і розсміялася.

— Цей кавалер? — запитав Нікітін, показуючи фотографію Роггльса.

— Він! Га-арний! — не приховуючи своєї симпатії, сказала вона.

— Ви знаєте його ім’я, прізвище? Де він живе? Чим займається?

— Григорій Іванович казав, що він у газетах пише, а звуть його Петро Рогов.

— Крім цього журналіста, у Ладигіна ніхто не бував?

— Як же не бував, бував, тільки рідко, товариш його, Саша, прізвища його не знаю. Григорій Іванович учився з ним разом.

— А який він собою, цей Саша? — зацікавився Нікітін.

— Ну, як би сказати, який… молодий, випити мастак, веселий… високий такий, в окулярах…

— А чи не знаєте ви, Клавдіє Петрівно, де Ладигін з цим Роговим познайомився?

— Знаю. З ним, із сусідом моїм, одного разу конфуз вийшов. Затягнув його Саша в ресторан, свято було, а от яке — не пригадую, випили вони. Ну, знаєте, як чоловіки, їм завжди мало, замовили ще, а коли довелося розраховуватись, у них сотні, чи то й двох не вистачало. Пили, їли — веселились, а до грошей — засмутились! Офіціант міліціонера покликав, скандал. Тут підійшов до них цей товариш Рогов та й каже: «Не можу дивитись, як пристойних людей у міліцію ведуть. Нате, — каже, — вам гроші, потім розрахуємось». А Саша — той науковий працівник, йому й зовсім незручно в міліції ночувати. Ну, взяли вони гроші, розплатилися. Рогов за містом живе, так він ту ніч у Григорія Івановича ночував.

— А скажіть, Клавдіє Петрівно, у Ладигіна була на лівій руці татуїровка? «Таня» друкованими буквами…

— Аякже, була, — ствердила Анікіна.

— Він вам ніколи не розповідав про цю Таню? Де вона тепер? Чого він ім’я її на руці виколов?

— Що ви, товаришу Нікітін, він усе в собі тримав і мовчав. Бабусиною скринею я його прозвала.

— Ви можете описати мені обстановку його кімнати? Може, у нього на стіні висіли фотографії рідних чи знайомих?

— Можу! Та у мене від його кімнати ключ є. Я у Григорія Івановича прибирала, ну, він мені й замовив другий ключ. Якщо хочете, самі подивіться, я вам відчиню, — запропонувала Анікіна.

— Добре, — згодився Нікітін, — тільки ви сходіть двірника покличте.

У кімнаті Ладигіна був суворий порядок, але по деяких деталях Нікітін зрозумів, що тут до нього було вже зроблено ретельний обшук. Кольорові репродукції в рамочках, що висіли на стіні, раніше з лівого боку були обклеєні смужками паперу; хтось зірвав ці смужки і, мабуть, виймав нижні картонки. Матрац на ліжку в кількох місцях був прорізаний. Книги на полиці стояли не по відділах, чого, напевне, у Ладигіна не було. Анікіна підтвердила ці припущення.

В думках розбивши кімнату на квадрати, Нікітін, стримуючи своє нетерпіння, методично повторював зроблений до нього обшук. Намагаючись ні до чого не доторкуватись, він оглянув меблі, стіни, навіть підлогу. Його уважний, гострий погляд проникав скрізь.

У марних шуканнях минуло хвилин сорок. Глянувши на годинник, Нікітін заквапився. Він мусив устигнути сьогодні ж побувати в училищі імені Баумана, щоб з’ясувати, хто такий цей Саша, з яким учився Ладигін.

Тим часом Роггльс безцільно блукав по вулицях. Обставини змушували його діяти, а стан розгубленості не проходив. Невідомість не давала йому спокою.

Коли, взявши себе в руки, Роггльс оглянувся, він упізнав Самотечну площу. Чого він опинився в цьому районі? Нещодавно Роггльс був тут бажаним гостем, тепер…

Бажання ще раз побачиш цей будинок і переконатися, що тут усе благополучно, було непереборне. Він перетнув площу, пройшов трохи вперед і, звернувши в Перший Троїцький провулок, став повільно підніматися по крутому і слизькому тротуару.

За поворотом, на фоні старої, наполовину зруйнованої церкви Троїцького подвір’я стояв будинок, де жив Ладигін. Роггльс зупинився і повернув було назад, але бажання, сильніше за нього, примусило зробити ще кілька кроків уперед, де провулок круто повертав ліворуч.

Коли перед Роггльсом постала знайома картина, він здивовано зупинився, потім швидко перейшов на лівий бік і, пройшовши через прохідний двір, опинився прямо навпроти будинку.