Вулиця Без світання

Торкун прислухався, розмірено постукав два рази. Потім ще три — швидко.

Чекати довелося довго. Павлюк уже почав нервувати, коли на вічку піднялася заслонка і хтось пильно став оглядати прибулих.

— Це я, Анелю, відчини, — сказав Торкун.

Загримів засув, скрипнув замок, дзвякнув ланцюжок.

Двері трохи відхилилися.

— Нічого, нічого, — знову заговорив Торкун. — Зі мною гість.

Двері відчинилися зовсім. Хоч як було темно на площадці сходів, у передпокої здавалося ще темніше. Спершу Павлюк нічого не бачив. Коли очі трохи звикли, почав роздивлятися.

— Здавалося, в маленький передпокій позносили з усіх кімнат меблі і звалили абияк. Попід стінами, лишаючи вузький прохід, через який ледве могла протиснутись людина, стояли три шафи. На одній з них лежав догори ніжками ломберний стіл з пожолобленою від вологи лакіровкою. На другій було кілька чемоданів. Дві тьмянозолоті рами без картин криво висіли з обох боків дверей. Усе запорошене, старе, занедбане.

Оглянувши передпокій, Павлюк перевів погляд на господиню. Це була висока, худа жінка років сорока п'яти. Вона трималася рівно і гордовито. Гострі риси обличчя, дрібні зуби, довгий хрящуватий ніс робили її схожою на хижого птаха.

— Познайомся, Анелю, — сказав Торкун. — Це пан Павлюк. Приїхав з Волині і поживе трохи у нас.

Анеля кинула на Павлюка непривітний погляд і, недбало кивнувши головою, пішла в кухню.

— Колишня пані Свідзінська не з люб'язних, — промовив Павлюк, знизавши плечем.

Торкун встиг помітити, що це його звичний жест.

— Час тепер, знаєте, який, — вибачливим тоном сказав Торкун. — Кожного доводиться боятись. До того ж, вона не знає, хто ви.

— До речі, як вас повідомили, що я приїду?

— Ще в день евакуації міста до мене прийшов чоловік і наказав кожного п'ятнадцятого числа протягом чотирьох років бути в двадцять хвилин на п'яту на вулиці Лева, під ліхтарем. Він мені і паролі дав.

— Протягом чотирьох років? Як бачите, я не примусив вас чекати так довго…

— Ходімо в їдальню, — запросив Торкун.

Їдальня була досить світла і простора, але здавалася такою ж тісною, як і передпокій, через велику кількість меблів. У центрі стояв накритий мереживною скатеркою овальний обідній стіл з черепашкою-попільницею ї полинялим оксамитним альбомом для фотографій. Мало не половину кімнати займав шкіряний диван. Оббивка на ньому подерлася, з спинки стирчав волос і клоччя.

Праворуч від дверей, біля покритої килимком кушетки з безліччю вишитих гарусом подушечок, стояв круглий столик, обставлений кріслами.

Гість втомлено опустився на диван.

Торкун сів у крісло і застиг, витягши довгу спину ї поклавши худі руки на коліща.

Павлюк дістав сигарету, закурив. Сині кільця диму потяглися до стелі, чіпляючись за брязкальця великої незграбної, як і все у кімнаті, люстри.

— Насамперед давайте поговоримо, де ви мене влаштуєте, — сказав Павлюк. — Я люблю комфорт.

— Ми відведемо вам суміжну з цією кімнату.

— Там один вихід чи два?

— Два, два! Прямо з вітальні можна потрапити в кухню, а звідти парадним ходом на вулицю або чорним — на подвір'я. Поряд з нашим подвір'ям лежать руїни будинку, розбитого під час бомбардування. Там легко сховатися.

— Це добре.

— Наша квартира була раніше частиною ресторану. Сюди піднімалися мої найближчі клієнти з дівчатками.

— Серед ваших постійних клієнтів був ротенфюрер Вайц?

Ім'я Вайца мимоволі викликало в пам'яті Торкуна спогади про фашистську окупацію — щасливу пору для трьохсотрічного шинку та його господаря. Посилаючись на свого предка Фрідріха, вихідця з Прусії, Торкун добився, що його арійське походження було, нарешті, встановлене і, головне, офіціально засвідчене. Але найбільше піднесла репутацію Торкуна серед фашистських властей його діяльна участь у розгромі синагоги, що містилася недалеко від його будинку. Трьохсотрічний шинок часто відвідували гестапівські офіцери, бандити із загонів українських націоналістів, які співробітничали з гітлерівцями; різні ділки з «райху», що, мов сарана, ринули на багату українську землю. В старовинному будинку до світанку не вгавали пісні, чулися п'яні вигуки, нерідко стрілянина — п'яні есесівці часто розв'язували суперечку з компаньйонами по чарці найбільш звичним для себе способом.

Коли радянські війська підійшли до міста, Торкун вирішив тікати з окупантами. Але обер-лейтенанти і майори, які за пляшкою вермута прихильно вислуховували його розповіді про предка Фрідріха, тепер не звертали ніякісінької уваги на Торкуна, що плазував біля їхніх ніг, благаючи дати місце в ешелоні. А ротенфюрер Вайц навіть пообіцяв повісити невдаху-шинкаря, коли той ще хоч раз насмілиться потурбувати офіцера СС своїми настирливими просьбами. І Торкун відчепився од нього, дуже добре знаючи, що такі обіцянки гер ротенфюрер виконує ретельно… Але зараз, у тумані ліричних спогадів про минуле, ротенфюрер здавався Торкунові зовсім іншим, ніж був насправді, і на запитання Павлюка про гестапівця, шинкар відповів:

— Авжеж, звичайно, гер ротенфюрер не раз удостоював мене своїми відвідинами. Між іншим, — сказав Торкун після короткої паузи, — мені здається, я тоді й вас бачив у себе.

Павлюк знизав плечем, хвалькувато відповів:

— Таких людей, як я, не бачить ніхто… Зате вони бачать усіх.

— Можливо, можливо, — швидко промовив Торкун, збентежений тоном співрозмовника. — Мабуть, я помилився… Пробачте, я мушу вас залишити на кілька хвилин — піду на кухню, узнаю, що там з обідом.

Павлюк кивнув головою, якнайзручніше вмостився на дивані, намагався ні про що по думати — відпочивав. Узяв із стола альбом у плюшовій оправі, ліниво почав перегортати його. За хвилину знизав плечем, стиха вилаявся.

— Послухайте-но, — сердито сказав Павлюк хазяїнові, що саме увійшов. — Навіщо ви тримаєте, та ще й на видноті, картонки, де ви сфотографовані разом із шпиками? Для чого вберігати такі пам'ятки?

— А хіба це шпики? Я й не знав, — наївно спитав Торкун і тривожно додав: — А ви гдаєте, що сюди можуть прийти з обшуком?

«Еге, та він не з хоробрих», подумав Павлюк, а вголос сказав:

— Я нічого не думаю, а треба бути готовим до всього.

— Авжеж, звичайно, карточки я знищу, все це були мої добрі знайомі, я навіть і не підозрював, що вони шпики.

З кухні прийшла Анеля. З погано прихованим роздратуванням ставила на стіл прибори, хліб.

— А де ваші сини? — запитав Павлюк.

— Відправив на село до родичів, — коротко відповів Торкун.

Їли мовчки, зрідка перекидаючись незначними фразами. Торкун скоса поглядав на дружину — вона сиділа похмура, не підводячи голови від тарілки. Павлюк розумів: його присутність не радує господарів, але не надавав цьому значення. Хочуть вони чи не хочуть, терпіти гостя доведеться.

Уже стемніло, коли закінчили обідати. Торкун провів Павлюка в його кімнату, передбачливо опустивши щільні штори на вікнах.

— Ніхто з сусідів не помітить вас увечері крізь вікно, — пояснив він свою обережність.

Ця кімната своїм виглядом не відрізнялась од інших — та сама тіснота, нагромадження різностильних, незграбних меблів. Тільки диван був ширший і новіший, ніж в їдальні.

Насамперед Павлюк оглянув вузькі, давно не фарбовані двері. У замках стирчали ключі — кімнату можна було замкнути як зовні, так і зсередини. Павлюк перевірив засуви. Вони теж здавалися надійними. Потім погасив світло і, обережно піднявши край штори, визирнув у вікно.

Двір — маленький, зарослий бур'яном. Самотнє дерево розкинуло над бур’яном своє гілля.

По той бік двору виднілися руїни — частина зрізаної, мов ножем, стіни, купа битої цегли, покарлючені пожежею листи дахового заліза. В разі небезпеки досить перебігти двір, щоб зникнути в хаосі руїн.

Павлюк знизав плечем, на цей раз жест виражав задоволення. Опустив штору і знову засвітив світло.

— Квартирою я задоволений, — сказав він Торкунові, який мовчки стояв за його спиною. — Тепер поговоримо про справи. Вони нескладні. Ваш обов'язок — давати мені притулок, їжу і не патякати, що у вас є пожилець. От і все. Коли ще в чомусь виникне потреба, я скажу. Зрозуміли? — він суворо глянув на шинкаря.