Вулиця Без світання

— Інших станцій чи полустанків, крім Долбуново, поблизу немає?

— В один бік на двадцять п'ять кілометрів, у другий — на всі п'ятдесят з гаком. Це по залізниці, а по шосе ближче як за сорок кілометрів од Долбуново не знайдеш житла.

— Тоді — на станцію, — запропонував Воробйов. — Поїдемо машиною. Все одно сліди вже давно змив дощ.

— Їдьмо, — погодився полковник.

Грицай і Воробйов прибули в Долбуново трохи пізніше, ніж той, за ким вони гналися. Ще перед світанком на заставах доріг стали чекісти, готові затримати ворога. На вокзалі сидів Воробйов, непомітно, але пильно оглядаючи всіх, хто заходив і виходив. Під наглядом був увесь перон.

Коли Куть опритомнів, за вікном уже зовсім розвиднілося. Художник трохи підвів голову — гострий біль пронизав мозок і, здавалося, пройшов по всьому тілу. Поволі, намагаючись не робити різких рухів, Куть дотягся до телефонної трубки, що так і повисла на проводі, кинута під час сутички.

— Алло! Станція! Алло!.. Пришліть швидку допомогу, — попросив він, коли телефоністка відповіла.

У лікарні Куть остаточно прийшов до пам'яті. Рана, як виявилося, була неглибока — рукоятка пістолета ковзнула по кості, не зачепивши її. Куть викликав просто в палату міліціонера і все розповів йому. Про випадок з художником негайно повідомили Грицая. Все це ще раз підтвердило, що погоня на правильному шляху.

XVIII. МОЛИТОВНИЙ ДІМ

На околиці Енська стоїть одноповерховий будинок, обгороджений суцільним, пофарбованим у зелений колір високим парканом. Над хвірткою паркана дошка з грубо вирізаним з дерева зображенням сонячного диска, від якого на всі боки розходяться сім круглих, схожих на макарони променів. Це молитовний дім «слуг сьомого дня».

Майже цілий тиждень хвіртка щільно зачинена.

В суботу, надвечір, вона гостинно розчиняється, і потрапити за зелений паркан може кожний, хто захоче. Більше того, високий на зріст, сивобородий воротар зустріне відвідувача привітним: «Просимо заходити».

Ввійшовши у хвіртку, відвідувач побачить посеред широкого двору, трохи навскоси до інших будинків вулиці, молитовний дім — невелику, у формі правильного чотирикутника будівлю без вікон. Над дверима її прикріплено те саме зображення сонця з сімома макаронними променями. З двору відвідувач потрапляє просто в довгий зал, на стелі якого знову повторено зображення семипроменевого сонця. Стіни залу обшиті дошками. Природне освітлення замінюють сім світильників, кожен з яких пофарбовано в один з кольорів райдуги.

Одні з дверей молитовного дому звернені на схід, другі — на захід. Через східні заходять рядові члени «корабля» і випадкові гості. У димному полум'ї світильників сектанти стають обличчям до західного входу — чоловіки праворуч, жінки ліворуч — і співають духовний гімн.

Потім із західних дверей виходить» «керманич». Він звертається до «слуг» з довгою проповіддю на різні духовні теми. Після проповіді знову починають співати. Іноді буває, що на когось із присутніх, найчастіше на жінок, «находить святий дух» — сердешна починає кликушествувати.

Пізно ввечері, пожертвувавши хто скільки може на «корабель», «слуги сьомого дня» розходяться до наступної суботи.

… Одного суботнього вечора до хвіртки підійшов якийсь незнайомий чоловік, оглянувся. Воротар зустрів його, як і всіх, хто заходив у молитовний дім, люб'язним: «Просимо». Незнайомець кивнув йому і пройшов у молитовний дім.

У залі було задушно, тхнуло горілою оливою і потом.

Світильники чаділи — вгору тяглися тонкі струминки диму.

Співали гімн. Нестройні чоловічі й жіночі голоси тужливо виводили: «Тих, хто серцем не лука-а-вить…»

— Як гряде господь у день сьомий! — пролунав голос, і із західних дверей вийшов «керманич». Незнайомий чоловік здивовано вп'явся в нього очима.

— А Силаєв де? — тихо спитав він, нахилившись до сусіда, волосатого чоловіка, який, склавши руки на животі і розтуливши неохайного рота, тупо дивився на «керманича».

Волосатий незадоволено поглянув на незнайомця, пробубонів:

— Де йому місце, там і є — за гратами.

— А Капров?

— Вони один без одного жити не можуть.

— Брати та сестри! Улюблені чада корабля нашого!.. — почав проповідь наступник Силаєва.

Грубо розштовхуючи «слуг сьомого дня», випадковий відвідувач вийшов з молитовного дому. Більше йому тут нічого було робити.

Читач, звичайно, вже впізнав у незнайомцеві Павлюка. Досвідченість і обережність допомогли йому уникнути переслідування. Проїхавши робочим поїздом два перегони, він вийшов на одній із станцій, пересидів тут добу, пропустив експрес Київ — Енськ. Він знав, що у цьому поїзді його шукають. Чатують його і на вокзалі в Енську.

Прямим поїздом Павлюк взагалі не скористався, їхав з пересадками робочим. Зійшов на останній пригородній платформі перед Енськом, до міста дістався автобусом.

Прибувши в Енськ, Павлюк відразу пішов до будинку Силаєва. Довго стежив за ним. Оселя «керманича» здавалася нежилою — ніхто не заходив туди і не виходив звідти. Це збудило підозру, Павлюк зачув щось недобре. Вирішив спочатку піти в молитовний дім і там про все довідатися.

Арешт Капрова і Силаєва стривожив його. У Силаєва Павлюк сподівався знайти притулок. Тепер треба було швидко перебудовувати плани. Довелося звернутися до людини, з якою він мав зустрітись тільки перед від'їздом з Енська.

Цією людиною був рахівник автобази Тимошков, скромний, непомітний, непоказний на вигляд, але енергійний і наполегливий чоловік. Ще під час гітлерівської окупації Енська він збив «корабель» і умовив стати його «керманичем» Силаєва, якого фашисти випустили з в'язниці разом з іншими карними злочинцями. Тимошков на перших порах забезпечував секту грішми, без його допомоги вона не проіснувала б і місяця.

Саме за порадою Тимошкова, Капров у свій час почав скуповувати в іноземних моряків закордонні товари і спекулювати ними. Але це становило лише частину добре обміркованого плану. Одного разу Капров виявив у кишенях купленої у американського матроса пари штанів релігійні брошури антирадянського змісту. Прочитав їх, дав почитати Силаєву, а той — «надійним» людям. Потім з'явився і Павлюк — Блеквуд, який міцно тримав керівників секти у своїх руках. Сектантський «корабель» поступово перетворився на гніздо іноземних резидентів.

Тимошков і був тим невідомим спільником Павлюка, про існування якого підозрівали Грицай з Воробйовим. Коли Павлюк сидів у ямі, Тимошков уночі потай від Силаєва прокрався у флігель і забрав його великий чемодан. У чемодані були сховані два акваланги — апарати для підводного плавання. Павлюк і Тимошков мали намір використати їх під час втечі з Радянського Союзу.

Злочинці умовились зустрітися тільки перед втечею, щоб не наражати один одного на небезпеку. Але тепер, після арешту Силаєва, Павлюк змушений був звернутися до Тимошкова.

Відразу після того як Павлюк побував у молитовному домі, на міській дошці для оголошень з'явилася об'ява, в якій повідомлялося, що пропав собака породи тер'єр на кличку Цезар. Того, хто знайде собаку, просять привести його за пристойну винагороду, і вказувалася адреса.

Провисіло це оголошення недовге — чиясь рука наліпила на нього нове: «Шукаю кімнату для одинака. Плата за згодою. Звертатися: Головпоштамт, до запитання. Чумакову».

Так був установлений зв'язок між Павлюком і Тимошковим. Лист Павлюка до Тимошкова складався всього з двох слів: «Субота, двадцять». Про місце зустрічі вони домовилися ще перед від'їздом Павлюка у Кленів.

Сховавшись у натовпі, Павлюк чекав біля кінотеатру. Наближався початок сеансу, і людей біля входу ставало дедалі менше. Тимошкова все не було.

Нарешті, в яскравих вогнях кінореклами Павлюк побачив миршавого чоловічка середніх літ у благенькому пальті і зсунутій на потилицю кепці.

Не привітавшись, не промовивши жодного слова, Тимошков пройшов повз Павлюка. Дійшовши до рогу, озирнувся і, переконавшись, що Павлюк іде слідом, задріботів далі.