По багряному сліду

Стаття називалась дещо претензійно: «Книга життя». В ній говорилось про те, як багато може узнати спостережлива людина, точно й систематично аналізуючи все, з чим вона стикається повсякденно. Мене вразила в статті дивовижна суміш проникливості й абсурдності. Міркування були логічні і переконливі, але висновки здалися мені надто далекосяжними і перебільшеними. Автор твердив, що за життєвим виразом обличчя людини, посмикуванням м'яза або поглядом очей можна відгадати найглибші її думки. Якщо вірити йому, неможливо обдурити людину, що має досвід у спостереженні і аналізі. Його висновки здавались непогрішимими, як теореми Евкліда. Необізнаних результати його спостережень настільки вражають, що вони можуть запідозрити автора їх у чаклунстві, поки не дізнаються, яким шляхом він дійшов своїх висновків.

Із спостережень над краплиною води, говорилось у статті, логічно мислячий суб'єкт може зробити висновок про можливість існування Атлантичного океану або Ніагари, не бачивши і не чувши про них. Усе життя — це великий ланцюг, природу якого можна пізнати з окремої його ланки. Як і всі інші мистецтва, науку умовиводу і аналізу можна освоїти, лише довго і наполегливо вивчаючи її, а життя надто коротке, щоб звичайний смертний зміг досягти в ній межі досконалості.

Тому, перш ніж звернутися до складних моральних і розумових проблем, дослідникові треба починати з оволодіння елементарними проблемами. Хай навчиться він, зустрівши якусь людину, з одного погляду визначати її минуле, заняття або професію. Якими б дитячими не здавалися такі вправи, вони загострюють спостережливість і вчать, як треба дивитися і на що дивитися. По нігтях на пальцях рук, по рукавах костюма, по черевику, по колінах штанів, по мозолях на вказівному і великому пальцях, по виразу обличчя, по манжетах сорочки — по кожній з цих дрібниць можна визначити професію людини. Майже неймовірно, щоб усе це разом взяте, не дало кмітливому дослідникові ключа до розгадки в будь-якому випадку.

— Несусвітні теревені! — вигукнув я, ляснувши газетою по столу. — Ніколи в житті не читав такої нісенітниці.

— Про що ви говорите? — спитав Шерлок Холмс.

— Про цю статтю, — вказав я на газету ложечкою і взявся до сніданку. — Я бачу, ви вже прочитали її, бо відмітили олівцем. Не заперечую, — дотепно написано. Але мене вона дратує. Це, мабуть, теорія якогось відірваного від світу нероби, який вигадує всі ці милі парадоксики в тиші свого кабінету. Все це далеке від життя. Хотів би я побачити автора втиснутим у вагон третього класу в метро; хай би він там назвав професії супутників. Я поставив би тисячу проти одного, що в нього нічого б не вийшло.

— Плакали б ваші грошики, — спокійно зауважив Холмс. — А щодо статті, то це я написав її.

— Ви?

— Так, я маю нахил до спостереження і умовиводу. Теорії, які я виклав там ї які здаються вам такими химерними, в дійсності надзвичайно життєві, такі життєві, що від них залежить мій хліб насущний.

— Як це? — спитав я мимохіть.

— Це моє ремесло. Думаю, що я єдиний на весь світ детектив-консультант, якщо ви розумієте, що це таке. У Лондоні багато державних і приватних детективів. Коли ці добродії не можуть справитись, вони приходять до мене, і мені вдається направити їх на вірний слід. Вони викладають переді мною всі факти, і звичайно я, знаючи історію злочинів, виводжу їх із труднощів. Між злочинами існує велика видова подібність, і якщо ви знаєте як свої п'ять пальців подробиці тисячі злочинів, то буде дивно, коли ви не розгадаєте тисяча першого. Лестрейд — відомий детектив. Та недавно в одній справі з підробкою він теж зайшов у тупик і звернувся до мене.

— А інші ваші клієнти?

— Їх звичайно посилають до мене приватні агенти розшуку. Це все люди, які потрапили в біду і яким потрібна допомога. Я вислухую їхню розповідь, вони слухають мої поради, і я кладу в кишеню гонорар.

— Чи не хочете ви сказати, що, не залишаючи своєї кімнати, можете розплутати вузол, з яким не справились люди, що мали всі факти?

— Саме так. Я маю на це певну інтуїцію. Час від часу трапляються й складніші випадки. Тоді мені доводиться повозитись і ознайомитись з обставинами справи самому. Як бачите, я маю багато спеціальних знань, які я застосовую до запропонованої мені справи, і це надзвичайно полегшує роботу. Правила умовиводу, викладені в статті, що викликала ваше презирство, неоціненні для мене в практичній роботі. Спостережливість стала моєю другою натурою. Ви здивувалися, коли при першій же нашій зустрічі я сказав, що ви прибули з Афганістану.

— Безперечно, про це вам сказали.

— Нічого подібного. Я зміркував, що ви прибули з Афганістану. Моя думка внаслідок довгого тренування працює так швидко, що я прийшов до висновку, не усвідомлюючи проміжних ланок. А проте ці ланки були. Хід міркування був такий: «Ось джентльмен типу медика, але з виправкою військового. Отже, ясно — військовий лікар. Він щойно прибув з тропіків, бо його обличчя засмагле, але це не його природний колір, бо шкіра на зап'ястях біла. Він зазнав нещастя і хворів, про що свідчить його змучений вигляд. Ліва рука в нього покалічена. Він тримає її в неприродному положенні. Де в тропіках міг англійський військовий лікар зазнати стільки труднощів і бути пораненим у руку? Ясно, що в Афганістані. Весь цей хід думок не зайняв і секунди. Я зауважив тоді, що ви прибули з Афганістану, і здивував вас.

— Це досить просто, коли ви пояснюєте, — посміхнувся я. — Ви мені нагадуєте сищика Дюпена — героя творів Едгара Аллана По. Ніколи не думав, що такі люди існують в житті.

Шерлок Холмс підвівся і запалив люльку.

— Ви, мабуть, думаєте, що мені приємне ваше порівняння з Дюпеном, — зауважив він. — Ну, а я не дуже високої думки про Дюпена. Ця його манера вламуватися в думки приятелів із «слушним» зауваженням після чвертьгодинної мовчанки насправді дуже показна і поверхова. Він, безперечно, мав певний хист до аналізу, але зовсім не був таким феноменом, як, здається, уявляв собі По.

— Ви читали твори Габоріо? — спитав я. — Чи відповідає Лекок вашому поняттю про детектива?

Шерлок Холмс зневажливо засміявся.

— Лекок був нікчемний партач, — сказав він сердито. — Єдине, що в нього було позитивного, це — енергія. Від цієї книжки мене просто нудить. Завдання полягало в тому, щоб упізнати невідомого в'язня. Я зробив би це за одну добу. Лекоку потрібно було шість місяців чи десь близько того. З цієї книги можна було б зробити підручник для детективів, щоб навчати їх, чого їм слід уникати.

Мене просто-таки обурило те, що з двома героями, якими я захоплювався, поводилися так зневажливо. Я відійшов до вікна і стояв, дивлячись на гомінку вулицю. «Цей тип, можливо, й дуже мудрий, — сказав я собі, — але надто високої думки про себе».

— В наші дні немає ні злочинів, ні злочинців, — говорив він роздратовано. — Яка користь мати голову на плечах у нашій професії? Я добре знаю, в мені є щось таке, що може прославити моє ім'я. Не було й нема людини, яка б внесла стільки, як я, дослідницького елемента і природного хисту у викриття злочинів. А які наслідки? Нема чого викривати, є тільки дрібні підлоти з таким прозорим мотивом, що навіть чиновники з Скотленд-Ярду бачать їх наскрізь.

Я був усе ще роздратований його зухвалим тоном. Краще було змінити тему.

— Цікаво, що він там шукає? — спитав я, вказуючи на кремезного, просто одягненого чоловіка, який ішов по той бік вулиці, уважно розглядаючи номери будинків. У руці чоловік тримав великий голубий конверт — очевидно, він був посланий з якимось дорученням.

— Ви маєте на увазі відставного сержанта морської піхоти? — спитав Шерлок Холмс.

«Хвалько й вискочка! — подумав я. — Він знає, що я не можу перевірити його здогаду».

Ледве промайнула в мене ця думка, як чоловік, за яким ми стежили, розгледів номер наших дверей і швидко перебіг через дорогу. Почувся голосний дзвінок, низький голос і важкі кроки вгору по сходах.

— Пакет для містера Шерлока Холмса, — сказав він, заходячи до кімнати і подаючи моєму приятелеві листа.