По багряному сліду

— То не я вбив її батька! — скрикнув він.

— Але ти розбив її невинне серце, — одрубав я і подав йому пілюлі. — Хай нас розсудить Всевишній. Вибери одну і з'їж. В одній — смерть, у другій — життя. Я візьму ту, що залишиться. Побачимо, чи є на світі справедливість, чи нами править сліпа доля.

Він відсахнувся з диким криком і благав пощади, але я витяг ножа і наставив йому до горла, поки він не скорився. Тоді я проковтнув другу пілюлю, і ми якусь хвилину стояли мовчки один проти одного, не знаючи, кому з нас жити, а кому вмерти. Повік не забуду його обличчя, коли перші ознаки гострого болю дали йому знати, що він прийняв отруту. Я зареготав і підніс йому до очей шлюбний перстень Люсі. Все це сталося в одну мить, бо алкалоїд діє швидко. Судорога болю спотворила йому обличчя, він простяг руки вперед, захитався і з хрипким риком звалився на підлогу. Я перевернув його ногою і приклав руку до серця. Воно не билося. Дреббер був мертвий!

Кров текла у мене з носа, але мені було байдуже. Не знаю, чому мені спало на думку зробити напис на стіні. Можливо, то була пустотлива думка навести поліцію на хибний слід, бо я почував себе безтурботно й весело. Я згадав про одного німця, якого знайшли мертвим у Нью-Йорку і над головою якого було написане слово Rache. В газетах писалося, що вбивство вчинене якимсь таємним товариством. Мені здавалося, що так, як збили з пантелику нью-йоркців, можна заморочити і лондонців. Я вмочив палець у свою власну кров і залишив напис на стіні. Потім повернувся до свого кеба і переконався, що нікого поблизу немає. Ніч була все така ж буряна. Проїхавши трохи, я засунув руку в кишеню, де звичайно тримав перстень Люсі, і не знайшов його. Мене аж в жар кинуло, бо це була єдина згадка про неї. Я подумав, що міг впустити перстень, коли схилився над тілом Дреббера, і поїхав назад. Лишивши кеб на бічній вулиці, я сміливо пішов до будинку, готовий на все, аби тільки знайти перстень. Біля хвіртки я наскочив на полісмена. Щоб він мене не запідозрив у чомусь лихому, я прикинувся п'яним як хлющ.

Так прийшов кінець Енохові Дребберу. Тепер мені лишалось розправитися з Стенгерсоном, щоб відплатити за Джона Фер'є. Я знав, що він спинився в готелі Хеллідея, і виглядав його там цілий день, але він ні разу не вийшов. Мабуть, запідозрив щось, після того як Дреббер не з'явився в умовлену годину. Він був дуже хитрий, цей Стенгерсон, і завжди обережний. Але дуже помилявся, коли думав урятуватись, відсиджуючись у кімнатах. Я дізнався, яке вікно веде в його спальню, і на другий день вдосвіта, скориставшись драбиною, що лежала за готелем, проліз у його кімнату. Я розбудив його і сказав, що настав час розплати за обірване ним колись життя. Розповівши все про смерть Дреббер а, я дав і йому пілюлі. Замість того, щоб скористатися з цього шансу на порятунок, він схопився з ліжка й кинувся до мого горла. Захищаючись, я вдарив його ножем у серце. Так чи інакше, йому належало вмерти, бо провидіння не допустило б, щоб його злочинна рука вибрала неотруєну пілюлю.

Мені лишилося сказати небагато. Та й добре, бо почуваю, що вже видихався. Я працював візником ще день чи два, не думаючи кидати роботу, поки не зберу грошей на проїзд назад до Америки. Я стояв у дворі контори, коли якийсь обірваний хлопчисько спитав, чи немає тут візника Джефферсона Гоупа, і сказав, що один джентльмен викликає його кеб на Бейкер-Стріт, 221-Б. Я поїхав, не підозріваючи нічого лихого. Але там ось цей молодий чоловік так спритно надів мені наручники, як мені ніколи ще не доводилось бачити. Оце і вся моя історія, джентльмени. Ви можете вважати мене за вбивцю, але я думаю, що я такий самий слуга правосуддя, як і ви.

Оповідання Гоупа і сам його тон так зворушили нас, що ми сиділи мовчки, поринувши в свої думки. Навіть детективи-професіонали, яких нелегко було здивувати всякими кримінальними страхіттями, вислухали цю історію з великим інтересом. Мертву тишу порушував тільки скрип олівця Лестрейда, який закінчував свої записи.

— Є тільки один момент, який мені хотілося б з'ясувати, — сказав нарешті Шерлок Холмс. — Хто був ваш спільник, що приходив по перстень після нашого оголошення?

Арештований лукаво підморгнув моєму другові.

— Я можу відкривати свої таємниці, — сказав він, — але не хочу накликати біду на інших людей. Я прочитав ваше оголошення і подумав, що це могло бути пасткою, а могло бути й правдою, і я матиму перстень. Мій друг згодився піти і подивитись. Думаю, ви підтвердите, що він зробив це майстерно.

— Безперечно, — цілком щиро сказав Холмс.

— Ну, джентльмени, — поважно закінчив інспектор. — Закон велить нам зробити все по формі. В четвер арештований стане перед судом, потрібна буде і ваша присутність. А до того часу відповідальним за нього буду я.

Він подзвонив, і Джефферсона Гоупа забрали двоє тюремників, а ми з приятелем вийшли з поліції і поїхали кебом назад на Бейкер-стріт.

Розділ VII

ЗАКІНЧЕННЯ

У четвер ми повинні були з'явитись на суд. Та ще до четверга наші свідчення виявились непотрібними. Всевишній суддя взяв справу до своїх рук, і Джефферсон Гоуп став перед небесним трибуналом, що ухвалить йому справедливий вирок. Тієї ж ночі у нього прорвалась аорта, і вранці його знайшли вже мертвим. Він лежав, розпростершись на підлозі, з лагідною усмішкою на обличчі. Здавалось, в останні хвилини він оглянувся на своє немарно прожите життя, і це дало йому втіху.

— Грегсон і Лестрейд сказяться від злості, як дізнаються про його смерть, — зауважив Холмс, коли ми заговорили про це наступного вечора. — Що станеться з їх грандіозною рекламою?

— Я не бачу, щоб вони багато зробили для спіймання злочинця, — сказав я.

— На цьому світі мало важить, що ви зробили, — з гіркістю промовив мій приятель. — Важливо тільки, що вам приписують. Та байдуже, — сказав він після паузи вже веселішим тоном. — Я б нізащо не хотів пропустити цю справу. За моєї пам'яті не було цікавішого випадку. Який би він не був простий, але в ньому дещо дуже повчальне.

— Простий! — вигукнув я.

— А хіба не так? — посміхнувся Шерлок Холмс з мого здивування. — Доказом його внутрішньої простоти є те, що я з допомогою кількох звичайних логічних висновків зміг за три дні спіймати злочинця.

— Це правда, — згодився я.

— Я вам уже поянював, що надзвичайне скоріше допомагає, ніж перешкоджає. При розв'язанні таких проблем багато значить уміння міркувати в зворотному напрямі. Це дуже корисна здатність і дуже легко дається, але люди нею нехтують, бо в нашому щоденному житті вигідніше буває міркувати наперед, а не назад. На п'ятдесят тих, що вміють міркувати синтетично, припадає один, що вміє міркувати аналітично.

— Сказати правду, — зауважив я, — не зовсім вас розумію.

— Я й не сподівався, що ви так легко все це зрозумієте. Спробую викласти ясніше. Більшість людей, коли ви їм опишете ряд подій, скажуть, який буде їх результат. Вони можуть зіставити їх в думці і зробити з них висновок про те, що має статися потім. Але ж мало знайдеться людей, які на основі результату зможуть дійти до тих причин і фактів, що його викликали. Ця здатність і є тим, що я називаю вмінням міркувати в зворотному напрямі, або аналітично.

— Розумію, — сказав я.

— Ось і в даному випадку був результат, а все інше треба було знайти самому. Спробую показати вам ланки в моїх міркуваннях. Почнемо з початку. Я наблизився до будинку, як ви знаєте, пішки. Мій мозок ще був збуджений якимось враженням. Природно, що я почав з огляду дороги. На ній, як уже згадував, я помітив сліди коліс від кеба. Розпитавши, я дізнався, що кеб побував там уночі. Що це був саме кеб, а не приватний екіпаж, свідчила мала ширина колії. Звичайний лондонський чотириколісний кеб значно вужчий, ніж карета джентльмена.