Сяйво

А зараз світить сонце. Тут усе справжнє. Окрім Тоні, який тільки цяткою видніється на розі за шість будинків звідси, лунає його голос — слабенький, високий, ніжний: «Будь обережним, доку…»

А наступної ж миті Тоні зник, зате з-за рогу вигулькнув пошарпаний татів червоний «жучок» і заторохтів по вулиці, пердячи ззаду синім димом. Денні враз підхопився з бровки, почав махати, стрибати з ноги на ногу, кричати: «Тато! Агов, татусю! Привіт! Привіт!»

Тато завернув «фольксваген» до бровки, вимкнув двигун і відчинив дверцята. Денні притьмом кинувся до нього та раптом застиг з вибалушеними очима. Серце скинулося йому в горло і там немов вмерзло. Поряд із татом, на сусідньому передньому сидінні був молоток з коротким держаком, головка його була в крові, з прилиплим волоссям.

Блим, і там лише пакет з купленими татом харчами.

— Денні… доку, з тобою все гаразд?

— Йо. Я в порядку.

Він підійшов і зарився обличчям в татову джинсову куртку зі смушковим підбоєм, і обняв тата міцно-міцно-міцно. Джек обійняв сина навзаєм, дещо збитий з пантелику.

— Агось, не варто отак сидіти на сонці, доку. Ти весь упрів.

— Здається, я трішечки був задрімав. Я люблю тебе, тату. Я так тебе чекав.

— Я теж люблю тебе, Дене. Я дещо нам привіз. Гадаю, ти вже достатньо великий, щоб занести це нагору?

— Звісно, авжеж!

— Док Торренс, найдужчий чоловік у світі, — промовив Джек, куйовдячи сину волосся. — Який має хобі засинати на вуличних перехрестях.

Потім вони рушили до дверей, а мама спустилася на ґанок їх зустріти і Денні зупинився на другій сходинці, дивлячись, як вони цілуються. Їм було радісно бачити одне одного. Коханням променіло від них так само, як від тих хлопця з дівчиною, що були ішли вулицею, тримаючись за руки. Денні радів.

Пакет з покупками — всього лиш пакет з харчами — потріскував у нього в руках. Усе було добре. Тато вдома. Мама його кохає. Нічого поганого нема. І не все з того, що йому показував Тоні, завжди траплялося.

Але страх засів у нього біля серця, глибокий, огидний, він угніздився довкола його серця й того непіддатного розумінню слова, яке він побачив у дзеркалі своєї душі.

Розділ п’ятий Телефонна будка

Джек зупинив «фольксваген» перед аптекою «Рексолл» у Тейбл Месі й дозволив двигуну самому заглухнути[36]. Йому вкотре подумалося, чи не варто було б зважитись на заміну бензонасоса, і вкотре він запевнив себе, що той їм зараз не по грошах. Якщо цей маленький автомобільчик спроможеться добігати до листопада, він усе одно потім піде на цілком заслужений відпочинок. У листопаді снігу там, у горах, навалить вище за дах цього «жука»… можливо, вище навіть за три «жуки», поставлені один на одного.

— Хочу, щоб ти посидів у машині, доку. Я тобі принесу шоколадний батончик.

— А чому мені не можна піти?

— Мені треба зателефонувати. Це приватна справа.

— Це тому ти не подзвонив з дому?

— Рахунок.

Венді, попри їхні непевні фінанси, наполягла на домашньому телефоні. Аргументуючи це тим, що з малою дитиною — особливо такою, як Денні, у котрого іноді трапляються напади непритомності, — вони не можуть собі дозволити залишитися без зв’язку. Тому Джек розпрощався з тридцятьма доларами за установку, вже погано, а ще дев’яносто заплатив як гарантійний внесок, що було дійсно вразливим. І відтоді той телефон мовчав, окрім двох помилкових дзвінків до них.

— Тату, а можна мені «Бейбі Рут»[37]?

— Так. А ти сидітимеш тут спокійно, не гратимешся з важелем перемикання передач, гаразд?

— Гаразд. Я буду дивитися мапи.

— От і добре.

Джек виліз, а Денні відкрив бардачок «жука» і витяг п’ять потертих мап, що їх безплатно дарували на автозаправках: Колорадо, Небраска, Юта, Вайомінг, Нью-Мексико[38]. Він любив дорожні мапи, любив простежити пальцем, куди ведуть дороги. На його переконання, дорожні мапи були найкращим, що дав переїзд на Захід.

В аптеці Джек попрямував до прилавка, де купив батончик для Денні, а також газету і жовтневе число «Письменницького дайджесту»[39]. Подавши дівчині-продавчині п’ятірку, він попрохав її дати решту четвертаками. Зі сріблом у кулаці, він підійшов до телефонної будки, що стояла поряд з машинкою для копіювання ключів, і прослизнув усередину. Звідси крізь три скла він міг бачити Денні в «жуку». Хлопчик сидів, уважно схиливши голову над мапами. Джека накрило хвилею мало не розпачливої любові до сина. Це почуття відбилося на його обличчі виразом якоїсь безжальної жорстокості.

Він гадав, що міг би зробити цей обов’язковий дзвінок з висловленням подяки Елу і в себе з дому; звісно, він не збирався казати нічого такого, що могло би подратувати Венді. Та його гордість сказала на це «ні». Останнім часом він майже завжди дослухався до порад власної гордості, бо разом з дружиною і сином, шістьма сотнями доларів на поточному рахунку та пошарпаним «фольксвагеном» випуску тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого року в нього залишалася ще тільки гордість, та й край. Єдине, що належало йому. Навіть той банківський рахунок був спільним. Усього лиш рік тому він викладав мову й літературу в одній з найкращих приватних шкіл Нової Англії. Там були друзі — хоча й не зовсім такі, яких він мав до того, як зав’язав з випивкою, — бувало весело, колеги по факультету захоплювалися його віртуозністю під час уроків і його особистою відданістю літературній творчості. Усе було просто чудово шість місяців тому. Раптом наприкінці кожного двотижневого платіжного періоду почало залишатися достатньо грошей, щоб відкрити маленький ощадний рахунок. У його п’яницькі часи не залишалося й зайвого пенні, хоча виставлявся переважним чином Ел Шоклі. Вони з Венді почали потихеньку балакати про те, щоби їм пошукати якийсь будиночок і десь приблизно за рік внести перший кредитний платіж. Повне переустаткування якогось фермерського дому за містом забере років шість чи вісім, та що за чорт, вони були молодими, вони мали час.

А тоді він дав волю норову.

Джорж Гетфілд.

Запах надії обернувся запахом старої шкіри в кабінеті Кроммерта, мізансцена цілком ніби з його власної п’єси: на стінах старі естампи з зображеннями попередніх директорів Стовінгтону, гравюри школи, якою вона була тисяча вісімсот сімдесят дев’ятого року, коли її збудували, і тисяча вісімсот дев’яносто п’ятого, коли гроші Вандербільта уможливили побудову критого спортивного манежу, який і зараз стояв на західному кінці футбольного поля, присадкувате, обвите плющем громаддя. Квітневий плющ похрускував за стрілчастим вікном Кроммерта, дрімоту навівали звуки, які видавав радіатор парового опалення. Він пам’ятав, що тоді подумав — це не постановка. Це все насправді. Це моє життя. Як же він примудрився так його гидко просрати?

— Ситуація наразі серйозна, Джеку. Вельми серйозна. Рада попрохала мене довести до вашого відома її рішення.

Рада бажала, щоби Джек подав заяву на звільнення, і Джек її подав. За інших обставин, з ним би уже в червні підписали безстроковий контракт.

Те, що було після тієї бесіди в кабінеті Кроммерта, залишилося найтемнішим, найжахливішим вечором у його житті. Бажання, прагнення напитися ніколи не було таким нестерпним. У нього тремтіли руки. Він перекидав речі. І нестримно бажав зігнати свою злість на Венді й Денні. Його роздратування було мов лютий звір на ветхій прив’язі. Він пішов з дому, жахаючись, що може їх вдарити. Опинився біля якогось бару, і єдине, що утримувало його від того, щоб зайти всередину, було розуміння, що, якщо він це зробить, Венді його нарешті покине і забере Денні з собою. З того ж дня, як вони підуть, настане його погибель.

Замість того, щоб зайти в бар, де, куштуючи воду забуття, сиділи тьмяні тіні, він тоді вирушив до дому Ела Шоклі. Голоси членів Ради розподілилися шість проти одного. Той один належав Елу.

Зараз він набрав операторку і та сказала йому, що за долар вісімдесят п’ять його можуть на три хвилини з’єднати з Елом, який перебував за дві тисячі миль звідси. «Час — штука відносна, бейбі», — подумав він і вкинув вісім четвертаків. Йому невиразно чулося, як, тикаючись носом й електрично попискуючи, його виклик винюхує собі шлях на схід.