Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 27 из 42

Незабаром один із них привів трьох худих-прехудих селянських конячок, а другий припер бутлягу з червоним вином і мішок із закускою.

Розіславши плащ, конвоїри розсілися на землі і взялися пожирати коржики, бринзу з маслом і яйця. Голосно цямкаючи, гітлерівці по черзі прикладалися до бутля. Жодному з цих червонопиких прожер навіть на думку не спало, що руські дівчата голодні і треба їх чимось нагодувати.

Ніні довелося розв'язати торбину і поділитися своїми запасами, взятими з печери, із новими подругами. Дівчата через силу жували суху їжу. Їм хотілося пити, а конвоїри нікого не пускали до колодязя.

Захмелівши, конвоїри зробили з ременів щось на зразок нагайок і, повидряпувавшись на коней, з п'яним реготом погнали дівчат на дорогу.

Це був неймовірно важкий перехід. Очманілі гітлерівці стьобали як попало відсталих. Наїжджали кіньми, намагались поцілити в обличчя кованим носком чобота. Іноді доводилося не йти, а бігти.

До вечора Ніна так втомилася, що коли їх загнали в машинну повітку радгоспу, вона впала в кутку на прогнилі дошки і зразу ж заснула.

Під ранок вона відчула, що її штовхають. Коли підвелася, в повітці ще було темно. Не зразу вона розгледіла свою нову подругу Нату.

— Скоріше вставай, — шепотіла Ната. — Очкастий ногами б'ється. Зараз сюди підійде.

— Хай тільки торкне. Я його застрелю, негідника, — сказала Ніна і тут таки спохватилася: «Яка нестримана. Мене ж викриють… А чи витерплю я катування?»

Подолавши знемогу, вона встала. Голова наморочилася, ноги тремтіли від кволості. Вона бачила, як у другому кінці повітки гітлерівці стусанами гнали дівчат на вулицю.

— Ходім мерщій на двір, — квапила її Ната. — Я допоможу, ходім.

Вона підхопила Нінину торбу і потягла її до виходу.

Ранок був холодний, сирий. Біля повітки з'явилися широкі семитонні німецькі грузовики. На одному з них вже сиділо чоловік з тридцять якихось незнайомих дівчат.

— Звідки ви? — запитала Ніна.

Одна відповіла.

— З різних місць, учора пішки пригнали, а сьогодні наче в різницю везуть: і не повернешся, і ніг не простягнеш.

Ната допомогла Ніні вибратися на кузов передньої машини. За ними полізли й інші дівчата. Скоро їх набралося стільки, що не можна було сісти.

Машини одна за одною вирушили з двору. Холодний вітер, б'ючи в обличчя, освіжив трохи Ніну, але голова, як і раніш, наморочилася. «Хоч би не захворіти, не злягти в дорозі», твердила вона в думці і міцно трималася за подругу, що стояла поряд.

— Куди нас везуть? — нічого не могли зрозуміти дівчата, вглядаючись у шосе. — Вчора ж вели цією дорогою. Невже знов назад? Може, додому пустять?

— Якби ж то, — сказала Ната. — Просто мучать, спершу в один кінець женуть, а потім в другий.

«Цій дівчині можна звіритися, — подумала Ніна. — Розповім їй про пістолет і про все. Разом втечемо».

В полудень бранок привезли в портове селище за мисом. Грузовики звернули на шкільне подвір'я і зупинилися. Конвоїри наказали дівчатам всі свої речі скидати в одне місце. Потім їм видали відра з ганчірками, деркачі і повели в приміщення.

— Миті кряще! — сказав гітлерівець із санітарним значком. — Це є госпіталь.

— Бачиш, скільки чееми фашистів набили, — шепнула Ната. — У старому госпіталі вже місця нема. Школу беруть. Міну б їм підкласти.

Ніні після декількох годин, проведених на свіжому повітрі, стало краще. Вона разом з іншими роззулася і, закотивши рукава, взялася шкребти підлогу. Але Ната не давала їй стомитися. Ця міцнонога дівчина з кумедно кирпатим носиком так вправно орудувала деркачем і зливала водою підлогу, що Ніні нічого було робити. В пориві вдячності вона шепнула подрузі:

— Ми з тобою втечемо. В мене пістолет схований.

Після прибирання дівчат зігнали в підвал і веліли розташовуватися серед звалених на купу парт. Потім, вперше за добу, нагодували бурдою, звареною з кормових буряків. Дали по крихітному шматочку хліба.





Ніна з Натою примостилися в напівтемному закапелку серед поламаних шаф і дощок. Боячись, що гітлерівці намацають в рюкзаку пістолет, Ніна витягла його, загорнула в ганчірочку і запхнула в куток за дошку. Ната в цей час боязко поглядала на всі боки: чи не дивиться хто? Вона розчервонілася від хвилювання. А потім, як пересвідчилася, що Ніна все зробила непомітно, сказала:

— Я зразу відчула, — ти особлива. У партизанів, мабуть, жила?

— Н-ні… А втім… Гаразд, від тебе не буду критися: я з чеемами в одному місці була.

— Правду кажеш? — Ната не могла повірити. Допитливі очі її якось по-пташиному округлилися. — Чого ж ти розпитувала про них? — Але побачивши, що Ніна не виправдується, а уважно стежить за нею, зраділа: — Ну й хитра ж ти, Ніно!.. І смілива, як хлопці!..Тепер зв'язані спільною таємницею, дівчата намагалися не розлучатися. Почувши гудіння моторів за стінами, вони вибралися із свого закутка і підбігли до ґратчастих вікон. У подвір'я школи одна за одною в'їжджали то грузовики з койками, матрацами та білизною, то санітарні машини з пораненими.

Пізніше в підвал прийшли конвоїри, поставили дівчат в одну шеренгу, перелічили всіх, повісили кожній на шию номер-бляшку і повезли в закритих машинах у солдатську баню.

В роздягалці Ніна несподівано побачила одну з Катиних подруг — сміхотушку Мусю Кирикову. Вона з якоюсь літньою жінкою стояла біля дегазаційної камери і приймала одяг. Ще недавно ця дівчина любила закидати голову і, заливаючись сміхом, показувати свої блискучі білі і рівні, як ті зубці кукурудзи, зуби. А зараз рот її був по-баб'ячому запалий і в куточках уст з'явилися різкі рисочки.

«Чи наша тепер? — думала Ніна, придивляючись до Кирикової. — Як вона змінилася!» Муся нарешті відчула на собі її погляд і повернула голову. Але жодним мускулом, жодним порухом обличчя не дала вона зрозуміти, — що впізнає Ніну, лише в очах блиснув знайомий радісний вогник. «Наша», зрозуміла Ніна.

Вибравши момент, коли літня жінка пішла в камеру, Ніна підійшла до Кирикової і мовчки подала свій одяг. Та зі звичною байдужістю почала зачіплювати на металевий гак предмет за предметом і лише на мить встигла непомітно стиснути Ніні пальці і шепнути:

— Я твою одежу загублю… Прийдеш шукати в камеру.

І в цей момент Ніна помітила, що в Мусі бракує верхніх передніх зубів: рожевіли голі ясна. Від цього дівчині стало не по собі.

Після гарячого душу у дівчат взяли кров на аналіз, записали номер бляшки і дозволили одягнутися.

Ніна знайшла в роздягалці вільне місце і попросила в Кирикової свій одяг. Та пішла в камеру, пововтузилася там якийсь час і, вернувшись, із вдаваним роздратуванням заявила:

— Не можу я знайти ваших клятих ганчірок; якщо вам ніколи, то можете пошукати самі.

Змірявши приймальницю презирливим поглядом, Ніна пішла в камеру.

— Одній заборонено, — з невмолимим виглядом зупинила її Муся. І сама пройшла вслід за нею.

Зоставшись без сторонніх очей та вух, Муся відвела Ніну в найтемніший куток і запитала схвильовано:

— Як ти попала в цю партію?

— Випадково, вірніше по-дурному… в дорозі забрали.

— Отже, вони не здогадуються, хто ти?

— Ні. А де твої зуби?

— Про це потім, зараз не час. Коротше, після зникнення Каті мене допитували… Хтось доніс: мов, дружила з нею. Але жодних доказів. Вдалося довести, що я непричетна до зникнення Штейнгардта. Мене випустили і перевели на чорну роботу. І зараз усі стежать…

— А ти зможеш передати нашим про мене?

— Аякже! Тося поза підозрою. Ми щодня з нею бачимося. Вона тебе і в госпіталь влаштує. Зараз і росіянок беруть в санітарки, гітлерівці зовсім з ніг збились. Над санітарками за начальника чех. Він поклопоче.

— Не треба, — завертіла головою Ніна. — Я не зможу фашистський бруд прибирати.

— Як хочеш, Ніно. Боюсь, пожалієш. Тут позавчора пройшла така сама партія дівчат. Мили, прали, і від усіх, навіть у молодісіньких, по шістсот грамів крові для переливання взяли, а потім — кого в Німеччину, кого в солдатський дім. Це, я думаю, страшніше буде.