Страница 44 из 57
– Авжеж! Він же наш сусіда.
– А як ти з ним?
– Нормально! А що таке?
– Ну, буває, сусіди не розмовляють між собою, сваряться, ворогують.
– Ні! Ми не ворогуємо. Але він такий зайнятий, що йому ніколи розмовляти з сусідами. А чого він тебе цікавить?
– Та просто… Я ж кажу… Бультер'єр у нього класний…
Тут продзвенів дзвоник на урок, і розмова урвалася.
Стасик і Вася нетерпляче чекали Стьопиного звіту. Стьопа переказав друзям усю розмову слово в слово – «А я їй!», «А вона мені!»…
– По-моєму, він їй нічого не сказав, вона нічого не знає! – підбив підсумок Стьопа. – Ато б і Вовочка Таратута, і Боря Бородавко не мовчали б.
– Не мовчали б! – погодився Стасик. – Однозначно! – підтвердив Вася.
– Отже, хвилювалися даремно! – полегшено зітхнув Стьопа.
І хлопці знову викинули Ірочку з голови (тобто з голів). І вона знову перестала для них існувати.
Та за два дні Ірочка сама нагадала про себе.
– Слухайте, пацани! – раптом вигукнув Стьопа. – Дивіться, що я знайшов у себе в портфелі!
– Записка, – сказав Стасик, беручи у Стьопи аркушик паперу. – «Шановний, пане Юхимчук! Повідомляємо, що ви стали членом таємної організації «Бумеранг». Тю! Хто це тобі написав?
– Думаю, Ігнатючка. Пам'ятаєте, коли я казав про організації, вона спитала: «Таємні»?
– Ага! – підтакнув Вася.
– Ану ходімо спитаємо! – рішуче мовив Стасик. Слухай, Ігнатючко, це ти писала? – спитав він Ірочку, показуючи записку.
– Що? Ні! Нічого я не писала! – заперечно замотала головою Ірочка.
– А чого ти почервоніла?
– Нічого я не почервоніла! Одчепіться! Одчепіться од мене!
І скільки вони її не допитували, так вона й не призналася. Хоча було видно, що писала таки вона. Але написано було з нахилом у лівий бік, розібрати почерк важко.
– Дурниця якась! «Бумеранг»… Чому «Бумеранг»? – знизав плечима Стьопа.
– Дитячі забавки! – пхикнув Стасик.
– Однозначно! – сказав Вася.
Однозначно не однозначно, але Ірочка привернула до себе увагу. І хлопці раз у раз мимохіть позирали на неї. А вона таємничо усміхалась. І за два дні хлопці, тепер уже всі троє, знайшли на своїх місцях складені удвічі аркушики. Розгорнули – на всіх трьох аркушиках був один і той самий малюнок – дерево, а на гілці – чорна кицька.
– Тю! Чорна кицька! Знову дурниця якась! – зневажливо пхикнув Стасик. – Не дурниця! – трагічно вигукнув Стьопа. – Це не кицька! Це – чорна пантера!
– Однозначно! – вражено розтулив рота Вася.
– Це – вона! Вона таки все знає. Але чому тоді вона нікому нічого? – здвигнув плечима Стасик.
– Хтозна?… – почухав потилицю Стьопа. – Може, просто порядна, а може, тепер вона буде нас шантажувати.
– Однозначно! – сказав Вася.
– Що ж робити? – розпачливо мовив Стьопа.
– Для початку треба якось її задобрити, – сказав Стасик.
– Як? – спитав Стьопа.
– Ну… щось їй подарувати, – відповів Стасик.
– Квіти? Це ти їй подаруєш! – буркотнув Стьопа.
– Чого квіти? – усміхнувся лукаво Стасик. – Он у тебе є батончик шоколадний. Подаруй, пригости, поки, не з'їв.
– Гм… Мені не жаль… Але… Ні з того, ні з сього?
– Ну, треба знайти якусь причину, привід. У суботу, 30 вересня, – Віри, Надії, Любові… Далі – День учителя. І ще День людей похилого віку… – почав перебирати Стасик.
– Хіба вона вчителька? Чи людина похилого віку? І не Віра, не Надія, не Любов…
– Ай, Віра-Іра – яка різниця? Можна сказати, що переплутали, – махнув рукою Стасик. – Віра, Іра – дуже ж схожі імена.
– Однозначно! – сказав Вася.
– От ти й будеш їй дарувати! На! – простягнув Стьопа Стасику батончик.
– Як ви такі слабаки, можу і я! – схопив Стасик батончик.
Під час перерви Ірочка з класу не виходила, сиділа за партою, читала підручник. Повторювала.
Стоячи біля відчинених дверей класу, Стьопа і Вася бачили, як Стасик підійшов до Ірочки, поклав на парту шоколадний батончик, щось пробелькотів, а тоді стрімголов вискочив із класу.
– Хлопці, біда! – тільки й видихнув він.
– Що таке? – здивувалися Стьопа й Вася. – Вона нічого не сказала! – зітхнув Стасик.
– Як? І не взяла батончик? – спитав Стьопа.
– Батончик узяла, але «Дякую» не сказала, а написала! Розумієте, написала.
– Чого це раптом? – спитав Стьопа.
– Показала на горло і написала: «Дякую! Але говорити не можу, дуже захрипла».
– Ну і що? В чому ж біда? Тобі так її жаль, що вона захрипла? – усміхнувся Стьопа.
– Ти що, забув умови випробування «Чорна пантера»? Цілий день не говорити, не їсти і ночувати на дереві.
– Думаєш, вона й не їсть?
– Сам подивись! Батончик лежить, а вона на нього й не дивиться.
– Справді… Якби тобі подарували, ти б одразу – гам-гам!
– А ти б ні!
– Ви думаєте, вона сьогодні й на дереві ночуватиме? – з тривогою подивився Стьопа на хлопців.
– Однозначно, як каже Вася!.. Вона хоче втерти нам носа! – сказав Стасик.
Запала гнітюча мовчанка. Нарешті Стьопа зітхнув:
– Справді… Ви ж пам'ятаєте, у замітці було написано, що випробування «Чорна пантера» витримують лише третина учасників і переважно дівчатка!
– Тому вона, мабуть, поки що нікому й не розказала, – сказав Стасик.
– А от коли переночує на дереві, тоді всім і розкаже, що ми хотіли і не змогли, а вона, тихенька непомітна сіра мишка, на яку ніхто не звертав уваги, змогла. Вона, Ірочка Ігнатюк, йолі-палі, «чорна пантера»! А ми – «фрикадельки»!
– Однозначно! – сказав Вася.
– Нащо ми, дурні, їй батончик дарували?! – скреготнув зубами Стьопа. – Краще б самі з'їли!
– Може, забрати? – спитав Стасик.
– Ну, це вже…
– Жартую! – поспішив сказати Стасик.
– Але… Невже ми допустимо, щоб вона стала «чорною пантерою»?! – з відчаєм вигукнув Стьопа. – А що ми можемо зробити? – спитав Стасик.
– Треба якось зняти її з дистанції.
– Як?!
– Давайте думати! – мовив Стьопа.
– Може, залякати?… Так, як ти нас залякував – квартирними злодіями, збільшенням злочинності…
– Я не думаю, що вона ночуватиме зовсім сама, – висловив припущення Стьопа. – Думаю, старший брат, отой баскетболіст двометровий, студент факультету фізвиховання, її страхуватиме.
– Однозначно! – погодився Вася.
– Ну тоді я не знаю, – розвів руками Стасик. – А може, ми даремно хвилюємося?… Може, вона справді просто захрипла?… Треба за нею постежити.
До кінця уроків хлопці не зводили з Ірочки очей. Вона не вимовила жодного слова. І в буфет не ходила, не снідала. А Стьопиного батончика віддала своєму сусідові по парті Шурику Нечипоренку. І дивлячись, як смачно наминає Шурик його шоколадний батончик, Стьопа мало не плакав.
– У-у-у, крокодил!.. Дивіться, як цей дуремар гризе мій батончик! Якби знаття, я б із вами поділився, ми б самі з'їли!
– Я ж казав, що треба було одібрати! Такти ж аристократ, Євгеній Онєгін, не дозволив! – дорікнув Стьопі Стасик.
– Однозначно! – сказав Вася.
Ірочка Ігнатюк лукаво позирала на хлопців і тихенько хихикала в долоньку. Шурик, нічого не підозрюючи (він же не бачив, як Стасик дарував Ірочці батончик), облизувався, як кіт.
– Не переживай, Стьопо! – заспокоїв його Стасик. – Звичайно, жаль батончика, але тепер сумнівів уже нема – голодує, мовчить, ночуватиме сьогодні на дереві.
– Отож приходьте сьогодні ночувати до мене на балкон у спальних мішках знову, – сказав Стьопа. – Ми повинні самі усе бачити. А може, щось і зробимо…
– Що? – спитав Стасик.
– Буде видно! – таємничо усміхнувся Стьопа.
І знову хлопцям довелося відпрошуватися у батьків, щоб дозволили ночувати на Стьопиному балконі. Нагадую, що Стьопині батьки були завзятими туристами і завжди заохочували хлопців до всіляких «спартанських справ». А жив Стьопа, як ви пам'ятаєте, у бельетажі старого будинку і балкон їхній був метрів за півтора над землею. Хлопці іноді ночували там у спальних мішках.
І от хлопці вже на балконі, лежать, чекаючи терпляче, поки поснуть Стьопині батьки. Телескоп (ви, певне, пам'ятаєте, що у Стьопи є телескоп) спрямований не в небо, а на дерева у садку, де має з'явитися «чорна пантера» Ірочка.