Одиниця з обманом

Відчуваючи жар у грудях і тремтіння в усьому тілі, Льодик сів за листа.

«Добрий день, Гудруне! — бадьоро почав він.— Пише тобі Леонід з Києва. Не дивуйся, що я пишу. Просто наші дівчата листуються з вашими. І мені стало відомо, що ти посварився з Ерікою. Вона тепер переживає і не знає, як з тобою помиритися. А ти не переживай. Держи хвоста бубликом! Я певен, що то вона винна. У нас теж дівчата вредні, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна.

Давай будемо листуватися. Пиши мені, а я писатиму тобі.

З міжнародним привітом Леонід Монькін».

Льодик подумав-подумав і приписав:

«Я збираю марки. А ти?»

Він перечитав листа і лишився ним дуже задоволений. Здорово написано, по-чоловічому! Гудрун оцінить. Особливо оте «держи хвоста бубликом!». І приписка ловка. Нічого не просив, і водночас кожному дурневі ясно, що треба прислати марок.

Льодик пішов на пошту, купив спеціального за сімнадцять копійок міжнародного авіаконверта й одправив листа.

А того, Трав'янчиного, щоб вона ні про що не догадалася, дуже спритно підсунув їй у «Граматику» — хай думає, що сама туди поклала.

І став чекати відповідь.

День чекає, два, три... Тиждень чекає...

Щодня по кілька разів зазирає у поштову скриньку. Навіть наважився запитати листоношу. Та усміхнулася й весело сказала: «Пишуть».

За цей час Льодикові двічі вже снилися міжнародні сни.

Одного разу наснилося, що на його ім'я з закордону прибув цілий вагон марок. І він не знає, куди ті марки подіти. Залізничне начальство вимагає, щоб він негайно розвантажував свій вагон, а мама категорично заперечує, щоб він завалював усю квартиру марками.

Удруге йому наснилося, ніби його обирають президентом міжнародної антидівчачої асоціації «Бийбаб». Це чомусь відбувалося на вокзалі в залі для інтуристів. 1 обирали його не люди, а... чемодани. З кольоровими закордонними наклейками у вигляді поштових марок. І головував на тих дивних зборах Гудрун, який, до речі, теж був не людина, а чемодан. «Авжеж,— думав уві сні Льодик.— Тепер зрозуміло, чому в нього таке ім'я. «Гудрун», «чемодан»—навіть звучить однаково».

І Гудрун-чемодан, плямкаючи кришкою, наче ротом, говорив: «Чого ти дивуєшся? Я ж тобі писав у листі, що президентом «Бийбаба» будеш ти. Я ж тобі писав». «Авжеж,— думав уві сні Льодик.— Як це я забув. Він же мені писав. Я ж одержав від Гудруна листа. Чого ж я дивуюсь».

Так було уві сні. А наяву — ніяких листів не було.

Минув ще тиждень. І ще три дні.

Нічого.

Крім газет, журналу «Барвінок» та рахунків за міжміські телефонні переговори батьків — анічогісінько.

Льодик просто зненавидів поштову скриньку (у-у, теж жіночого роду, капосна!).

Нарешті, він махнув рукою:

«Та! Вже не прийде. Мабуть, той Гудрун не одержав мого листа. Прізвища ж я не написав. Ну й не треба! Не дуже й хотілося!»

І от коли він махнув рукою і перестав чекати, несподівано надійшов лист.

Повертаючись зі школи, Льодик зустрівся біля під'їзду з листоношею. Листоноша весело усміхнулась і сказала:

– А-а! Товариш Монькін?! Леонід?! Вам лист! — вона швидко перегорнула у сумці велику кипу листів, витягла одного й подала йому.

Занімілою рукою Льодик узяв довгастого конверта. І, розгубившись, навіть забув подякувати листоноші. Та, все ще усміхаючись, зайшла до під'їзду, а він лишився на вулиці.

З лівого боку конверта було наклеєно синеньку стрічечку, на якій білими літерами було написано іноземні слова, а з правого — аж сім різноколірних марок: на одній — дядечко в окулярах, на другій — будинки якісь, на третій — якийсь орнамент, а на чотирьох інших — по дві барвисті гарнющі пташки. У Льодика аж дух перехопило. Таких марок у нього ще не було.

«Молодець, Гудрун! Ух молодець! Не хлопець, а молоток!»

Тремтячими пальцями Льодик розірвав конверт.

На землю посипалися кольорові листівки із зображенням якогось старовинного замку на горі. І ще — зображенням донизу — впала якась менша лпстівоч-ка, на звороті якої був напис.

«Леоніду від Еріки та Гудрун.

На дружбу-фройндшафт»,— піднявши, прочитав Льодик. Перевернув і... серце в нього зупинилося. З кольорової фотографії, обнявшись, усміхалися йому... дві дівчинки...

Якби з неба просто на голову йому зараз упав марсіанин,— Льодик не був би такий вражений. Гудрун— дівчина!.. Це було неймовірно. Як це могло бути?! Еріка ж писала: «Мій друг Гудрун», «Той, що живе в сусідстві...» І раптом Льодик згадав: «Тільки один неприємність...» Та то ж вона просто... просто помилилась. Погано ще знає мову і плутається у родах і відмінках. А він, йолоп: «Держи хвоста бубликом!.. У нас теж дівчата вредні, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна...» От тобі й маєш — «один неприємність»!.. От уже сміялися, мабуть!..

З під'їзду вийшла усміхнена листоноша.

– Ну що — дочекався? Приємно одержувати листи, правда ж? О, та ще й од дівчат! — вона зиркнула на фотографію, яку він не встиг сховати, підморгнула йому й пішла.

Краще б вона вдарила його своєю сумкою по голові!

«Дочекався»! Справді, дочекався!

Ой! Що ж тепер буде!

Еріка й Гудрун, звичайно ж, написали Наді Трав'янко, а та рознесе по всій школі... І... «У нас теж дівчата вредні...» Ну дадуть йому тепер ці дівчата! Задражнять, засміють — жити не захочеш!.. Хоч на край світу тікай!

Наступного дня Льодик до школи не пішов.

Зранку заохав, застогнав і сказав мамі, що дуже болить голова й горло. Мама, звичайно, стурбовано обмацала його лоба і, хоч температури не виявила, сказала, щоб сидів дома.

До півдня Льодик пролежав па тахті, перебираючи і переглядаючи марки. Для нових семи марок він одвів окрему сторінку клясера. Що б там не було — не викидати ж їх!

Лежав, переглядав марки і думав.

А ті Еріка й Гудрун, видно, єхидні дівчата. Ні слова йому не написали, тільки підписали фотографію і — все. Мовляв, дивись, дурню, і начувайся. Догадуйся сам, у яку калюжу ти сів із своїм листом! Марок йому, бач, закортіло! Барахольщик! Так на тобі марки, клей їх собі хоч на носа! Але за ті марки ти ще заплатиш! Сльозами вмиєшся!

І так Льодикові стало кепсько, так кепсько, що йому здалося, наче він і справді захворів. І голова начебто заболіла, і горло... І температура ніби підвищилась.

А вдома нема нікого. Тато й мама на роботі, прийдуть тільки увечері.

Льодик відчув себе таким самотнім і нещасним, і так йому стало себе шкода, що він... заплакав.

І в цей час у двері подзвонили. Льодик стрепенувся: «Невже мама?!» Коли Льодик хворів, мама іноді відпрошувалася на роботі й приходила зразу після обіду.

Льодик швиденько витер сльози і побіг відчиняти.

Відчинив двері і... закляк.

На площадці з портфелями у руках стояли Таня Верба, Тося Рябошапка, Люба Присяжнюк і Надя Трав'янко.

– Ти що — захворів?

– Чого ти не був у школі?

– Ми принесли тобі уроки.

– І прийшли провідати, бо я одержала вчора листа від Еріки.

Льодик зіщулився, втягнув голову в плечі і позадкував.

– Ой, дівчата, він таки хворий! — вигукнула Тося Рябошапка.— Дивіться, який блідий!

– І... і заплаканий! Дивіться! — скрикнула Люба Присяжнюк.

– Ой, що тобі болить? — забідкалася Таня Верба.

– Йому треба негайно лягти! — вигукнула Надя Трав'янко.

І не встиг Льодик отямитися, як дівчатка підхопили його під руки, потягли до тахти і силоміць поклали.

«Ну, зараз почнеться!» — з відчаєм і безнадією подумав Льодик і заплющив очі — він не хотів бачити їхніх торжествуючих облич.

На якусь мить дівчата завмерли. А тоді...

– Ой,— прошепотіла Тося Рябошапка.— Дивіться, як йому погано!

– Здається, знепритомнів! — прошепотіла Таня Верба.