Пігмаліон

МАТИ. Як це не дістане?! Ми не можемо стояти тут до опів на дванадцяту! Яке неподобство!

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ. Ну, шо ж тут, пані, зробиш…

ДОЧКА. Коли б наш Фреді мав голову на плечах, то уже б давно взяв таксі під театром.

МАТИ. Не його провина, що вільних таксі немає.

ДОЧКА. Інші собі знаходять. Чому ж він не може?

ФРЕДІ, двадцятирічний юнак у вечірньому костюмі, дуже змоклому нижче колін, вбігає з-під дощу з боку Саусемптон-стріт і стає поміж ними, згортаючи мокру парасольку.

ДОЧКА. Що, так і не знайшов?

ФРЕДІ. Нема ніде й за жодні гроші.

МАТИ. Ох, Фреді, цього не може бути… Треба було пошукати краще.

ДОЧКА. Як це мені все набридло! Що ж нам, по-твоєму, самим іти й шукати?

ФРЕДІ. Кажу ж вам, усі зайняті. Дощ полив так зненацька — усі кинулися ловити таксі. Я обійшов усе аж до Черинґ Крос і майже до Ладґейт-серкес — ніде немає!

МАТИ. А на Трафальґарській площі?

ФРЕДІ. Теж немає.

ДОЧКА. А ти шукав?

ФРЕДІ. Я дійшов аж до станції Черинґ Крос. Ви що, хотіли, щоб я вирушив у Гемерсміт?

ДОЧКА. Шукав називається!

МАТИ. Справді, Фреді, ти такий безпорадний! Піди ще раз; і без таксі не вертайся.

ФРЕДІ. Але ж я весь змокну!

ДОЧКА. А ми що ж? Чи нам стояти увесь вечір тут, на протязі, майже роздягненим? Що за свинство! Тобі на всіх наплювати, крім себе…

ФРЕДІ. Та годі; іду вже, йду. (Розкриває парасольку й біжить у напрямку Стренда, але раптом зіштовхується з КВІТКАРКОЮ, яка теж поспішає сховатися від дощу, й вибиває у неї з рук кошика з квітами. Цей інцидент відбувається на тлі сліпучого спалаху блискавки та оглушливих розкотів грому).

КВІТКАРКА. Ну, ти, Хреді, диви, куди сунеш!

ФРЕДІ. Вибачте. (Чимшвидше відбігає).

КВІТКАРКА (підбираючи розкидані квіти й укладаючи їх у кошик). Оце тобі й манери. Два букети хвіалків мені виваляв!

Сідає під колоною праворуч від ПАНІ й починає перебирати квіти. Привабливою її не назвеш. Їй років вісімнадцять-двадцять, не більше. На ній матроський капелюшок із почорнілої соломки, добряче припорошений лондонською курявою і навряд чи коли чищений. Волосся, яке давно варто було б помити, набуло неприродного мишачого кольору. Її пальто, звужене в талії, ледве сягає колін. Під пальтом — коричнева спідниця та фартух із грубої тканини. Черевики теж знали й шите, й пороте. Видно, що вона намагалася причепуритися, проте в порівнянні з дамами навколо це справжня замазушка. Рисами обличчя вона їм аж ніяк не поступилася б, якби їх добре відмити. До того ж дівчині не завадило б звернутися до зубного лікаря.

МАТИ. Даруйте, а звідки ви знаєте, що мого сина звати Фреді?

КВІТКАРКА. О! Так це синок ваш?! Нічо’ не ска’еш, виховала мамуся! Це ж тра’: виваляв мені всі хвіалки в грязюці і втік! На’іть не заплатив бідній дівчині! Так мо’, ви заплатите? (Прошу мені вибачити, але будь-які спроби графічно відтворити її вимову будуть марними, оскільки поза Лондоном ніхто її не збагне).

ДОЧКА. Мамо, і не думай! Чого захотіла!

МАТИ. Дозволь мені, Кларо. В тебе є дрібні гроші?

ДОЧКА. Ні. Менших за шість пенсів немає.

КВІТКАРКА (з надією). Так в мене б здача найшлась! Га, добра пані?…

МАТИ (до Клари). Дай-но шість пенсів. (Клара неохоче розлучається з монетою). Ось. Це вам за квіти.

КВІТКАРКА. Ой, пасибі вам, добра пані.

ДОЧКА. Нехай віддасть решту. Ці її букети варті один пенні — не більше.

МАТИ. Притримай язика, Кларо. (До дівчини). Залишіть решту собі.

КВІТКАРКА. Ну-у-у! Пасибі вам, пані.

МАТИ. А тепер скажіть, звідки вам відомо, як звати мого сина?

КВІТКАРКА. Тю! Так мені ж не відомо.

МАТИ. Я сама чула, як ви назвали його на ім’я. Не пробуйте мене ошукати.

КВІТКАРКА (протестуючи). Та хто б оце вас обшуковував? Я сказала на ньо’о «Хреді», а могла б «Чарлі», так само, як і ви б сказали до незнайомого, для любезності.

ДОЧКА. Шість пенсів на вітер! Ой, мамо, до такого і Фреді б не додумався! (З бридливим виразом обличчя відступає за колону).

ЛІТНІЙ ПАН із привабливою зовнішністю кадрового військового поспішає сховатися від зливи, складаючи на ходу мокру парасольку. Його брюки так само, як у Фреді, змокли до кісточок. На ньому вечірній костюм і легкий плащ. Стає на вільному місці біля колони ліворуч.

ПАН. Оце так злива!

МАТИ. Як ви гадаєте, пане, є надія, що вона стихне?

ПАН. Боюся, не скоро. Дощ тільки-но посилився. (Підходить до того місця, де сидить КВІТКАРКА, ставить ногу на плінтус колони і відкочує підкасані холоші брюк).

МАТИ. Ох, Господи! (Засмучена, підходить до дочки).

КВІТКАРКА (користується сусідством ПАНА З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ, аби запобігти його ласки). Та не рузстроюйтесь ви, Копитане. Чим сильніш пиріще, тим бистріш кінчиця. Купіть осьо лучче букєтіка.

ПАН. У мене, на жаль, не буде дрібних.

КВІТКАРКА. Так я б вам здачу б дала, Копитане.

ПАН. Із соверена? Дрібніших у мене нема.

КВІТКАРКА. Хіба-таки й нема? Та купіть вже яко’ось букєтіка. З півкрони я вам на здачу назбираю. Візьміть осьо це за два пенси…

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Не будьте надокучливою, дівчино. Це негарно. (Шукаючи по кишенях). У мене справді немає дрібних. Стривайте-но: ось три півпенсовики, якщо це вас улаштує. (Переходить під іншу колону).

КВІТКАРКА (розчарована, але розуміючи, що півтора пенси — усе ж краще за ніщо). Пасибі вам, Копитане.

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ (до КВІТКАРКИ). Ти май совість: взяла гроші, так букета ж віддай! Онде за колоною якийсь тип стоїть і все за тобою записує. (Усі оглядаються на ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ).

КВІТКАРКА (підхопившись із переляку). Я ж нічо’ тако’о не зробила. Ну забалакала до цьо’о пана — так я ж маю право квітами торгувать, коли на тротувар не лізу. (Істерично). Заступіця за мене! Я ж порядна дівчина! Я ж тіки попросила, шоб він букєта купив!

Загальний гамір. Більшість публіки співчуває КВІТКАРЦІ, проте не схвалює її надмірну емоційність. Люди літні, статечні, торсаючи дівчину за плече, намагаються її підбадьорити: «Годі скімлити! Ну хто тебе скривдив? Ніхто тебе не чіпає. Навіщо так галасувати? Годі, годі, заспокойся». Менш терплячі радять їй стулити пельку або сердито випитують, чого це вона так розійшлася. Ті, що стояли віддалік і не знають, про що йдеться, поспішають до місця пригоди і здіймають іще більшу бучу своїми запитаннями й поясненнями: «Що за шум? Що вона накоїла? Де він? Та ось, застукав її якийсь лягавий. Який? А ондечки, за колоною. Гроші осьо в пана видурила», — і таке інше.

КВІТКАРКА (протискаючись до ПАНА З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ, репетує). Пане, заступіця за мене! Ви не знаєте, шо вони зі мною зроблять. Вони ж мені торгувать не дозволять! Мене ж звідсіля випхають, бо скажуть, шо до мужчин чіпляюсь! Вони ж…

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (виходить уперед і стає праворуч від неї, за ним юрмиться натовп). Годі, годі… Ніхто вас не скривдить, дурне ви дівча. За кого ви мене маєте?

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ. Заспокойся, він жинтільмен. Диви на йо’о черевики. (До ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ). Вона була подумала, пане, шо ви лягавий.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (зі жвавим зацікавленням). А що це значить — «лягавий»?

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ (не знаходячи визначення). Ну, це… так ск’ать, «лягавий»… Як ше назвать?… Це так, як стукач або нишпорка з поліції…

КВІТКАРКА (не вгаваючи). Та Святим Писанням клянуся, шо я й словом…

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (тоном наказу, проте досить добродушно). Годі вам! Замовкніть нарешті! Невже я схожий на полісмена?

КВІТКАРКА (все ще не заспокоївшись). А нашо ж ви мене записували? Як я знаю, чи ви пра’ільно мене записали? Покажіть, шо там у вас! (ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ розгортає свої нотатки, тицяє їй під носа. Юрба також намагається зазирнути в записи через його плече, причому напирає так, що інший навряд чи встояв би на ногах). Шо воно таке? Хто ж тут шо пойме? Нічо’ не розберу.