Страница 44 из 54
А найголовніше — це саме життя отут, в цій омріяній країні його дитинства! Тоді, хлопчаком, він не розумів його до кінця, а тепер уся привабливість вільної праці, постійне відчуття, що ти робиш людям добро, що ти такий, як і всі, в оцьому велетенському колективі, що тебе тут поважають і ти потрібний, завжди потрібний для хорошого діла, — все оце світле, ясне, незвідане на протязі кількох тижнів непомітно витісняло з його душі оте чорне, підле й підступне, до чого його готували цілих дванадцять років.
Воно якось наче відсунулось за цей час, а отут, у Садовську, знову стало перед очима у всій своїй мерзенності, і Муратов відчув до нього страшну, непереборну відразу. Все зараз кричало в ньому: «Не хочу! Не можу!» Але напливала інша, твереза думка: «А хто тобі повірить? Хто тобі простить твоє навіть ще й не здійснене шпигунство? Га?»
І це теж була жорстока правда дійсності, від якої треба було б утекти, як оце тікає від моря туман…
Та не втечеш, не позмагаєшся з туманом, не розчинишся у повітрі безслідно: людина лишає в житті сліди своїх вчинків і праці. Йди, Шакале, роби брудну свою справу, хоч яка вона бридка тобі, хоч краще б ти зараз пішов світ за очі і не знав ні хертвігів, ні хеллів, ні Дракона, ні оцієї віхи в морі, що стоїть поряд із затопленим човном, як свідок твоєї шпигунської долі.
Муратов оглянувся, наче хтось міг підслухати його думки, і швидко пішов понад берегом. На березі вже де-не-де лежав одяг, купальники або робили гімнастичні вправи, або просто походжали по білому м'якому піску. Це були здебільшого заядлі купальники — чоловіки, бо в таку пору жінки люблять поніжитися в ліжку, досипають вчорашні, згаяні в господарських клопотах хвилини.
За Садовськом порожньо. Десь на озерах кигикають чайки чи якісь інші птахи, але ні рибалок, ні мисливців немає. Юрій швиденько накопав у ямі черв'яків, вийняв з кишені перемет і, насадивши на гачок наживку, закинув. Пошукав очима, за що б прив'язати. Ага, ось він, той пакілець, навіть нарізка для шнура. Муратов прив'язав до нього перемет і витягнув з кишені другий. Закинувши другого перемета, Муратов оглянувся. Нікого.
Тоді він підвівся, відміряв від пакільця метр і просто руками почав рити пісок.
Рацію він надибав швидко. Ще раз оглянувся і вийняв її з мокрого піску. Гумовий чохол знімав обережно, щоб не змочити батарею, але рація була абсолютно суха.
Муратов одкрив її, встромив у пісок бамбукове вудлище — антену, що була зарита разом з рацією, і ввімкнув приймач. Рація ожила, почувся тріск, шипіння, а Муратов боязко оглядався, і йому здавалося, що ці звуки чує весь Садовськ. Але гола рівнина була порожня; простір був такий широкий, так далеко було видно звідси, що Муратов з вдячністю згадав Кенгуру: умів той вибрати місце, нічого не скажеш.
Риба не ловилася. Муратов без потреби виймав перемет, нанизував нову наживку і закидав. Натренованим слухом він слідкував за тріскотнею і шипінням рації, але знайомих позивних у тому хаосі звуків не знаходив.
Та ось, нарешті, близько й виразно застукотіло знайоме: «Та-ті-та-ті-ті».
Просто на піску Муратов писав цифри. Вони падали, як дозрілі сливи з дерева, коли його трусонеш. Писав і на ходу читав написане, бо знав код напам'ять.
«Тобі, Шакале, є вельми серйозне завдання. Обізвись о двадцятій, обізвись о двадцятій. Матимеш інструкції. Обізвись о двадцятій, прийом».
Але Муратов не включив передатчика. Хоч як було спокійно в. полі, хоч день був такий лагідний і мирний, у Муратова була певність, що отут, в Садовську, стежать зараз за ефіром сторожко; варто йому стукнути ключем хоч кілька разів, як його засічуть і тут же схоплять.
Треба було дати хоч позивні, але він ніяк не міг взятися за важіль, щоб переключити рацію на передатчик. Там десь чекали його відповіді, його підтвердження, але він мовчав. І в тій мовчанці було щось злісне — він це відчув і сам здивувався. Знову застукала морзянка близько-близько.
«Шакале, обізвись, обізвись о двадцятій. Дай відповідь, прийом…»
Морзянка змовкла, ніби втомилась, ніби той, хто її відстукав, притаївсь отут, у чорному оці, і стежить за Муратовим. Але він, злісно дивлячись на неї, теж мовчав.
— От не відповім, і все! — процідив крізь зуби. — Побачу тоді, як ви луснете там від злості, — він гарячково натягнув на рацію чохол і зарив її у пісок.
Море зализувало ямку, яка лишилася над схованою рацією, а він дивився, як пісок стає гладеньким, як губляться останні сліди, і думав про те, що він теж може отак загубитися, що варто йому не відповісти сьогодні о двадцятій годині, і хай тоді шукають його. «Не буду відповідати!» вирішив він і пішов у Садовськ обідати.
З апетитом поїв свіжого борщу в душній чайній і пішов знову до моря. Берег так усіяний купальниками, що ступити ніде. Осторонь від пляжу, недалеко від біленької хатки, Муратов роздягнувся і пішов у море. Збоку нерухомо стриміла з води віха і манила, кликала його подивитись, чи є там човен, що так гарно послужив йому недавно. Але він позирав на віху скоса, крадькома і йшов все далі в море. Вода була тепла, ласкава. Він з насолодою пірнав і бовтався в ній. Деякі плавці позапливали он куди — далеко-далеко! — і світять з води голубими й рожевими шапочками, наче бавилися там діти і позабували свої м'ячі. Муратов і собі плив далі, все повертаючи до віхи.
Ніби ненароком, проплив він повз неї і, пірнувши й розкривши очі, в прозорій, як скло, воді помітив темну пляму човна. Прикиданий водоростями, він, напевне, і з літака залишається невидимим, а от збоку, коли пірнеш під воду, його видно добре. Човен, мабуть, не знайшли, бо він лежав під водоростями так, як тоді прикидав його Муратов. «Лежи, лежи, друже, — подумав він. — Може, ще пригодишся мені». Покупавшись, вийшов на берег, приліг на піску й задрімав. Потім одягнувся і пішов за Садовськ.
«Піду послухаю, — вирішив він. — А відповідати не буду».
Але послухати йому не вдалося. За Садовськом, далеко-далеко, саме на тому місці, де він ловив рибу, жевріла яскравочервона жіноча сукня. Позаду жінки йшов чоловік у світлому костюмі.
Вони йшли до Садовська із степу, брели понад морем повільно, не поспішаючи, і Муратов попрямував їм назустріч.
Жінка йшла, стомлено й щасливо схиливши голову, безвільно махала такою ж, як сукня, червоною шовковою хустинкою. Очі в жінки були сині, як море, великі й такі ласкаві, що Муратову здавалось, ось-ось вона зупиниться і ніжно погладить землю і море, траву й дерева — весь світ. Обличчя її, певне від жари, пашіло; на повних пошерхлих губах грала тиха й мрійна посмішка.
Її товариш виявився високим, струнким, дуже засмаглим. Він дивився на море задумано й строго, йшов по вузькій стежці, ступаючи слід у слід за жінкою. Руки заклав за спину і, трохи схилившись уперед, думав, очевидно, про щось приємне, бо обличчя його світилося. Взагалі ці двоє людей були щасливі своєю молодістю, красою, тим, що вони були разом.
«Закохані», подумав Муратов, і йому чогось пригадалася Надя Лепетова. Серце занило, і він ладен був впасти на траву або кричати з туги.
А ці двоє щасливих пройшли повз нього, не глянувши, не звернувши ніякої уваги, наче проходили повз стовп або камінь. Брели ліниво, стомлено, і в кожному їхньому кроці було спокійне щастя, була тиха й злагоджена радість. І так вони імпонували оцьому морю, оцьому ніби нерухомому повітрю, оцій степовій тиші, що від їхньої присутності увесь краєвид ожив і покрасивішав. Дихало їм в обличчя море, дихала земля і небо, вгортало спокоєм тепле повітря — і їм більше нічого не треба, а отак іти й іти, прислухатися до свого щастя, що озивається гуком чайки над озером, дзвінким дитячим сміхом із далекого пляжу, спокійним гудком пароплава.
Муратов ненароком оглянувся на них і побрів далі з порожнім серцем, з якимсь щемливим болем у грудях. І рація, і майбутня розмова ввижались йому чимсь ганебним, темним, слизьким, від чого людина мусить одвернутися, якщо вона бачила навіть чуже щастя.