Страница 42 из 54
— То ти, Муратов, зайди сьогодні в контору, тобі випишуть аванс. Я дам команду, — пообіцяв Кузьма Якович.
— Хай заяву подає в КВД, — сказав червоніючи Ференчук. — Йому б і костюм справити треба. Доки ж його в гімнастьорці.
— Це вірно. Чуєш, Муратов? Давай, брат, обживатися по-справжньому.
— Тут і про дівчат подумати треба, як вони реагують на твоє існування, — наморщивши лоб, почухав свою потилицю Соловей. — В костюмі воно й реакцію сильнішу можна викликати і так далі.
— Усе! Закругляйте! — обірвав розмови завгар.
— По машинах! — гаркнув Василь і перший побіг до свого самоскида.
Надя запізнювалась і потрапила до залу перед самим початком концерту, тому сісти довелося на перше-ліпше місце в задніх рядах. Їй важко було сьогодні вирватися з роботи, але, почувши, що в Нове Городище приїхала заслужена капела бандуристів, вона кинула все і прибігла, бо це ж її найулюбленіший колектив! Навіть почути його виступ по радіо — велика радість.
Співали пісню Ніщинського «Закувала та сива зозуля». Із сцени лилася туга. Голоси, переплівшись, звучали задумано й тихо… Уявлялося безмежне море і галери на ньому, невільники, що брязкають кайданами при кожному помахові весел. У морі порожньо. Ні паруса, ні щогли, тільки вітер жене хвилі, витає в просторі, крилатий і вільний, куди хоче.
Змучені галерники відчувають його своїми обличчями, спітнілими грудьми і оголеними спинами. Вітер наче бавиться з ними, наче пестить, і вони звертаються до нього в невимовній тузі за волею, за рідним зеленим степом:
Остання октава довго бринить у напруженій тиші залу, все затихаючи, кличе в оту далечінь, вкриту синюватою імлою, і так бере за душу тужливими надіями страждальців-галерників, що у Наді аж дух перехоплює. Вона прикушує губу і оглядається. Недалеко від неї в тому ж самому ряду сидить Муратов. Він низько схилився, зіпершись ліктями на власні коліна, наче ховається за спини переднього ряду, і ловить пісню жадібно, схвильовано, намагаючись лишитися непоміченим. Очі його блищать, щока, звернена до Наді, наче припорошена вапном або кам'яним пилом. З першого погляду Надя відгадала, що Муратов забув про все на світі зараз, віддавшись пісні…
Радісним і світлим гімном наповнився зал. Тут і відвага опалених боями сердець, і вже ледь. помітні нотки веселощів, що супроводжували запорожців по всіх-усюдах, на всіх шляхах людських, у битвах і в муках. Грізний речитатив змінює цей піднесено-радісний настрій:
І стривожене, з болем і гнівом:
А далі — боротьба, жорстока, кривава сутичка:
Пісня враз обірвалася, наче перервана струна, несподівано відлетіла, і зал якийсь час мовчав, неначе сподіваючись, що вона повернеться, прилине знову і принесе щось радісне, про що в ній на початку марилось. Але пісня не вертала. Галерники лишились за морем, і лише неясний міраж намалює їм перед смертю зелені степи, розкішні верби над Дніпром, і почуються пахощі чебрецю та ромашки як останній привіт рідної землі.
Оплески в залі гриміли довго й дружно. Кілька разів виходила дівчина, щоб оголосити наступний номер, але оплески не вщухали. Вони заглушали її слова, і з задніх рядів неслося вимогливе:
— Повторити!!!
Пісню повторювали. Потім, коли Надя в антракті виходила, Муратов привітався з нею кивком голови і лишився сидіти в залі, похмурий, задуманий. Він до кінця не рухався, сидів, підперши підборіддя кулаками, і хоч зал був повен, хоч, поруч з ним сиділо стільки людей, Наді здалося, що Муратов тут дуже самотній.
У другому відділі виступав симфонічний оркестр. Грали Бетховена, Моцарта, Чайковського, Лисенка, а Надя час від часу поверталася в думках до оцієї самотності Муратова.
Вона знала, що Муратов працює шофером, що живе він у гуртожитку, але чому ж у нього немає друзів? Чого він досі ні з ким не потоваришував? Він, правда, на шофера мало схожий. Звичайно шофери — народ веселий, жартівливий, навіть зухвалий. Шофери до всіх ставляться панібратськи, швидко сходяться з людьми, а Муратов — мовчазний, похмурий, як вовк, неприступний.
«Але що мені до нього?» ловила себе на цій думці Надя і злилася. Вона лише рік тому закінчила інститут. Вчилася добре, диплом одержала з відзнакою і поїхала в Нове Городище на будівництво. В інституті вона була таємно закохана у викладача вищої математики. Так, що він, сердешний, і не догадувався. Сама ставилася до свого почуття поблажливо, несерйозно, але це не завадило їй відхилити всі залицяння старшокурсників і однокурсників, які здавалися їй надто легковажними і буденними, щоб про них можна було мріяти, любити їх самовіддано і з стражданням. Інакше ж Надя Лепетова не мислила собі кохання. В інституті за нею закріпилося прізвисько «монахиня», і це її ніскільки не турбувало. Навпаки, було приємно. Мабуть, це від того, що як для монахині Надя була дуже красивою і жвавою. Краща в інституті гімнастка, висока, струнка, з довжелезною білявою косою, вона й зараз більше скидалася на студентку або навіть на десятикласницю, ніж на інженера, і в її поводженні було багато школярства. Надя нікому не віддавала переваги, стосунки її з хлопцями були прості, дружні, і тому, не роздумуючи, після концерту вона підійшла до Муратова і спитала, чи сподобався йому концерт. Юрій не одразу відповів, певне, не чекав, що Надя підійде і отак просто спитає його про це. Вже коли вийшли на вулицю, він сказав:
— Мені доводилось рідко бувати на концертах, але я багато слухав музику по радіо.
— Ви, певне, в якійсь радіолокаційній частині служили?
— Так, там! І знаєте, музика завжди викликає в мене сум, тяжкий настрій…
— Це тому, що ви самотній. Чого ви такий самотній? — спитала Надя і раптом взяла Муратова під руку. — Чого ви ні з ким не потоваришували досі?
— Звідки це ви взяли? — здивувався Юрій. — У мене є товариші, тільки в них є дівчата і зі мною їм ніколи марнувати час. Кожному своє, як сказав мудрець.
— Ну, добре, — зупинила його Надя. — Так ви кажете, музика викликає сум, тяжке відчуття? А сама вона така світла, така прекрасна! — Надя йшла серединою вулиці і навіть руки розвела, наче промовляла до когось. Над нею мигтіли зірки, її обвівав вітер, і Муратов отут, на темній, неосвітленій і недобудованій вулиці, раптом помітив і зрозумів, що Надя дуже красива. Буває так: дивишся на людину, говориш з нею — ну, звичайна собі людина! А придивишся пильніше або порівняєш її з іншими — і здивуєшся: та це ж справжня краса! Як я досі цього не помічав? Отак трапилося і з Муратовим. Він навіть зупинився від несподіванки. Ця дівчина нагадала йому дружину Хертвіга — така ж струнка, така ж тоненька і легка, тільки була вона по-справжньому юна і поривна, красива якоюсь іншою красою, що викликала не сум, а радість.