Страница 39 из 54
Хлопець дочитав саме сторінку і, намагаючись не шелестіти, почав її перегортати. Перш ніж розпочати нову, він подивився на Муратова, чи не спить, і зустрівся з його поглядом.
— Що, виспались? — спитав він і дружньо посміхнувся. Муратов рвучко підвівся, сів.
— Ви знаєте, — сказав він, виправдуючись, — стомився в дорозі, сидів, сидів і оце непомітно заснув. І наміру ніби не було, і отак якось вийшло… Одягнений, у чоботях.
Хлопець дивився на Юрія синіми очима і не заспокоював, не запевняв, що це, мовляв, дрібниці — одне слово, не говорив усього того, що прийнято говорити в таких випадках, щоб дотриматися «хорошого тону».
— З армії? — спитав він знову з тією ж посмішкою, що, очевидно, не сходила з його обличчя, коли він говорив з людьми.
— З армії.
— Добре, що на будівництво до нас приїхали. Тут робота добра! Давайте знайомитись. — Він підійшов і подав Муратову руку. — Анатолій, а прізвище Ференчук.
Муратов підвівся і назвав себе. Вони обмінялись дружнім потиском рук і стояли один проти одного, зніяковівши і не знаючи, що робити і що говорити далі. Анатолій простягнув руку з книжкою, повів нею по кімнаті.
— Отут, значить, разом будемо жити. Ще Василь Гнириш прийде, оце його ліжко, а тут нема нікого. Може, пришлють? — Він глянув на Муратова і, мабуть, несподівано для самого себе запитав — Ви їсти хочете?
— Та, признатися, хочу. Зранку майже нічого не їв, якось не до того було.
— Та воно таке, — Анатолій вийняв з тумбочки сало, яйця, помідори, а наостанок ледве витягнув височенну і білу, як сонце, сільську паляницю, спечену на черені. — Я оце теж не дуже давно з шоферських курсів приїхав. З місяць, може. Так я знаю, як ото воно невлаштованому живеться. — Він нарізав хліб великими скибками і говорив, певне, щоб від мовчанки Муратов не почував незручності. — От візьміть наших сільських жінок. На пароплав або на поїзд вони поки сядуть, то цілий день не їдять. І майте на увазі, до пароплава або до поїзда приходять годин за три-чотири, тиняються, місця собі не знаходять, а до клумаків своїх і не доторкнуться і за їжу й не подумають — сильно переживають, що не сядуть. От народ! А як тільки у вагон влізли або на палубу ступили — все. Ще й поїзд не рушить і катер не відчалить, клунки порозв'язують і тоді наминають, аж за вухами лящить! Так і вам оце: доки влаштовувались, не до їжі було. Це вірно.
–. Навіщо ви стільки хліба ріжете? — здивувався Муратов, помітивши, що Ференчук одбатував півхлібини і пахучими її скибами щедро завалював стіл.
— А ще ось Василь прийде… Поїмо!
— А ви самі з села? — поцікавився Муратов.
— З села. У мене там зараз мати й сестра в колгоспі працюють. Оце ось недавно мама приїжджали, харчів привезли. Ну, і подивитися захотілося, як я тут влаштувався, як живу. Сподобалось, що чисто в нас, що порядок такий хороший. — Анатолій поглянув на Муратова, наче вирішував: сказати чи ні. І не втримався, сказав — Я їм гроші свої віддав, першу получку. Двісті вісімдесят карбованців.
— Першу получку? — перепитав Муратов. — Віддав матері? — в цьому було щось дивне для нього, щось незрозуміле, щось таке далеке-далеке і забуте чи ніколи не звідане.
— Ну, звичайно, мамі віддав. А нащо вони мені? На кіно там, на столову лишив собі з півсотні — вистачить.
— А материна фотографія у вас є? — хвилюючись, запитав Муратов.
— Є. Ще як вони були молодою. З батьком сфотографовані. — Анатолій вийняв з бумажника фотографію, для чогось дмухнув на неї, витер рукавом, наче хотів, щоб вона була якнайкраща і сподобалась його новому товаришеві, і подав Муратову. — Ось мої батьки.
На Муратова глянули дві пари суворих очей; грубуваті, зосереджені обличчя були такі напружені, наче люди оці сиділи не перед об'єктивом фотоапарата, а перед судом, тільки й того, що велика натруджена рука чоловіка лежала на жінчиному плечі. Ця єдина вільність, що стала трафаретом у поганих фотографіях, повіяла на Муратова тінню давньої, забутої згадки, і хоч люди на фотографії були чужі, некрасиві і мало зрозумілі, йому здалося, ніби в якусь невеличку щілинку глянуло на нього далеке дитинство, що пройшло серед отаких людей. Пригадалася мати з отакими ж суворими і добрими очима, кучерявий батько з його вилицюватим обличчям і сильними шкарубкими руками — пригадалося все це, наче пропливло в густому тумані: неясно, розпливчасто, але торкнуло в його душі якісь болючі струни, які після довгої мовчанки забриніли знову, і відпливло…
Муратов нехотя простягнув фотографію Анатолієві, пильно глянув на нього, відчуваючи до цього хлопця дивний інтерес.
— Батько живий? — спитав він для чогось.
— Нема в мене батька, — сказав Анатолій і зітхнув, — загинув на фронті.
— І в мене немає батька, — все так же пильно дивлячись на Анатолія, сказав Муратов. — І матері теж немає…
Він підійшов до свого ліжка і сів, відчуваючи бажання лягти. Ця подібність біографії якось одразу зблизила його з Анатолієм. Хотілося ще поговорити з ним про сім'ю, про життя, і Юрій сказав:
— Немає… В концтаборі загинув.
— В концтаборі? А чого в концтаборі?
— Він був партизаном. Ну і видали його…
В цей час у коридорі почулися гучні квапливі кроки.
— Василь іде, — пошепки сказав Анатолій і підморгнув.
— А як ви знаєте? — спитав Муратов.
— Я його кроки завжди впізнаю, він… — але Ференчук не встиг закінчити фразу, і Юрій так і не дізнався, чому саме впізнає Анатолій Василеві кроки. Двері рвучко відчинилися, і на порозі з'явився веселий циганкуватий хлопець. Про його веселу вдачу говорили не лише чорні іскристі очі і відкрите усміхнене обличчя. Про це говорили кучері, що густо вибивалися з-під маленької сірої кепочки, сама кепка, збита набакир так одчайдушно, що незрозуміло було, яким чудом вона тримається на цій кудлатій голові, і навіть хромові невеличкі чобітки, халяви яких, зібрані в крикливі гармошки, здається, здатні були якщо не заграти, то засміятися. Він театрально викинув руку і продекламував: «Привет тебе…», але, помітивши Муратова, обірвав декламацію, церемонно відтягнув у боки свій матроський кльош, зробив жіночий кніксен, прогугнявив: «Пардон» і з запитливим виразом на обличчі повернувся до Ференчука.
— Це наш новий товариш, — сказав йому Анатолій.
— Ага! — Василь зробив кілька кроків, вийшов на середину кімнати і на весь голос, точнісінько так, як конферансьє в естрадних концертах, оголосив — До кімнати зайшов Василь, — і ще гучніше — Гавриш! — він вклонився Муратову, як кланяються публіці, і, всміхнувшись, подав руку.
— Здорово! — сказав Муратов без видимого ентузіазму.
— Це наш самодіяльний Тарапунька, — зауважив Анатолій.
— Труджусь, труджусь і ніяк навіть на Штепселя не витягну. А до Тарапуньки, — він безнадійно махнув рукою, — куди твоє діло!
— Давайте вечеряти, — запропонував Анатолій.
— Давайте, давайте, — Василь підсунув стільця. — Сідай! — наказав він Муратову і, вминаючи хліб з салом і помідорами, спитав — Де будеш працювати? На якій машині?
— Ще не знаю. Завтра ранком одержу призначення.
— Гляди, щоб те призначення не вимотало тобі душу. Як дасть Трощенко драндулет, що його волами доведеться заводити, то матимеш призначення.
— А що? І такі є?
— Різні бувають, — знизав Василь плечима. Повечерявши, Муратов спитав хлопців, чи не знають вони інженера Лепетову.
— Як же, знаємо, — сказав Василь, розчісуючи перед дзеркалом свою шевелюру. — А в тебе що? Амури з нею? Вона дівчина нічого собі!
— Та ні, мати їй передала дещо, треба віднести.
— А може, в кіно підемо? — запропонував Анатолій.
— Не хочеться. Я стомився. Сьогодні відпочиватиму. От тільки однесу оце Лепетовій. — Юрій взяв пакунок під руку. — Ви покажете, де вона живе?
— Аякже! Це поряд з клубом. На сусідній вулиці.
Але дівчини дома не було. Юрій, погулявши трохи, походив по вулицях, зайшов знову. Лепетова ще не приходила. Він пішов у гуртожиток, роздягся і ліг спати.
І вперше за стільки років йому думалося про батька, про матір, про своє далеке дитинство. Думалося з якимсь сумом, з якоюсь тихою печаллю, наче все це можна було повернути, а він не спромігся цього зробити.