Страница 20 из 54
Доки Хертвіг одкривав сейф, Хелл відкинув з вікна штори, і Юрій перед самісіньким будинком побачив озеро. Вітру не було, озеро лежало непорушне, мов велетенське дзеркало, і в ньому відбивалися ліси, гірські вершини і захмарене небо. Вода здавалась темною, як воронь пістоля. Протилежним краєм своїм озеро впиралося у схил гори, покритої лісом, понад берегами воно поросло очеретом та кугою, і білі квітки латаття виразно вимальовувалися над лапатим листям, відбивалися у воді, і через те їх було вдвоє більше.
— А лебеді прилетіли цього року? — спитав Хелл.
— Прилетіли, вони звили гніздо в очереті і тепер рідко плавають, — Хертвіг нарешті вийняв із сейфа якісь папери, розстелив на столі карту і завісив вікно шторою. — Не люблю яскравого світла, — скривився він. — Так от, операція Краба.
Хелл закурив і сів на кінець столу, підставивши стілець Муратову, але той схилився над картою і одразу впізнав контури Чорного моря, Кримського півострова, синю стрічку Дніпра,
— Що це за операція? — спитав він.
Хертвіг оглянувся на двері, потім перевів погляд на Муратова і посміхнувся.
— Не поспішай. Ти її знатимеш краще ніж свої п'ять пальців. Полягає вона в тому, щоб на човні перепливти Чорне море оцим ось маршрутом, — показав він на карті, — обійти Крим, де нас завжди найбільше чекають з моря, пройти мис Тарханкут, Каркінітську затоку, острів Джарилгач і висадитись отут, у Садовську.
— Як це висадитись? Коли? — здивувався Юрій. — Хто ж нас там чекає? Отак просто і висадитись?
— Нас прикордонники завжди ждуть, аякже, — пожартував Хелл. Мружачись від диму, він пильно стежив за обличчям Муратова.
— Висаджуватись треба, вночі, — продовжував Хертвіг, — після дванадцятої години. Ми вибрали час від першої до другої ночі. В цей час в квадраті «350» будуть подаватися сигнали з берега, йти просто на них. На березі ждатиме Кенгуру — наш досвідчений співробітник. Він влаштовує на проживання, на роботу і замітає всі сліди.
— А човен? — спитав Муратов.
— Човен треба втопити за милю від берега, бо після дванадцятої по всьому узбережжю патрулюють прикордонники і можуть його помітити. Та й до берега пливти треба більше під водою. Ви добре вмієте впірнати і плавати? — спитав раптом Хертвіг Муратова.
— Я? — здивувався Муратов. — Так це мені виконувати цю операцію?
— А ви ж що…
— Я? З радістю! Це дуже цікава й дуже складна, небезпечна операція. Я саме такої й хотів.
— Ми вибрали тебе, Шакале, — помахуючи ногами, ліниво протягнув Хелл. — Я давно покладаю на тебе великі надії. І не тільки я. У Федеральному бюро зупинились на твоїй кандидатурі. Як агентові № 1, тобі й підготували саме цю операцію, бо в тебе є всі дані, щоб її виконати. Крім тебе, навряд чи хто зумів би.
Муратов мовчав і всміхався, він навіть трохи зблід.
— Я думаю, що… — він пом'явся і глянув на Хелла, — ви не пошкодуєте, що доручили мені цю операцію.
— Тепер, значить, практично… Що ми маємо робити? — Хертвіг підсунув Муратову топографічну карту, опис Каркінітської і Джарилгацької заток на Чорному морі, лоцманський довідник. — Оце ось забирай і гарненько проглянь. Тепер так. Я вилітаю через дві години, а тобі доведеться летіти вночі. Як у нього з документами? — спитав Хертвіг Хелла.
— Кроунті привезе йому турецьку візу, паспорти, а також гроші. Це буде годині о десятій вечора.
— Літак. подадуть о дванадцятій, — нагадав Хертвіг. — Звідси на аеродром ви не встигнете.
— Та нам і лишатися тут не варто. Ми поїдемо разом з тобою і залишимо Шакала в літньому таборі коледжу.
— Правильно, там до аеродрому година їзди.
— Тепер… Ти ж йому поясни, де ви зустрінетесь в Туреччині.
— Там, де звичайно. В котеджі Дракона. Я попереджу його, потім робитиму свою справу, а Шакал хай їде з аеродрому просто до нього. — Хертвіг схилився над картою. — Дивіться, — звернувся він до Муратова. — Ось шосе із Стамбула в Сіноп… Ви наймаєте на аеродромі таксі і їдете на двісті сімдесятий кілометр. Тут буде дорога вліво, до Босфору. Звертайте на неї і потрапите прямісінько до Дракона. Ясно?
— Ясно, — сказав Муратов.
— Все! Їдемо! — квапив їх Хертвіг, замикаючи сейф. — Поїхали! — Він узяв невеличкий чемоданчик і першим вийшов з кабінету.
Дружина стояла на веранді заплакана й худа, як дівчинка.
— До побачення, моя маленька, — сказав Хертвіг, на ходу обіймаючи її за плечі. — З Азії повернуся і пробуду з тобою кілька місяців, — він лишив її на східцях, вскочив у машину, завів мотор.
— Швидше, швидше, — підганяв він Хелла і Муратова. — Вибач, Ліззі, запізнююсь на аеродром. — Машина крутнулася по подвір'ю, вискочила за браму і помчала в гори. Тільки квітки, зачеплені нею, ще довго гойдалися на тонких своїх ніжках, торкаючись пелюстками чорного асфальту.
Юрій сидів у альпійській сторожці, не запалюючи світла, ждав Кроунті з документами, який мав посигналити йому з дороги, що тяглася під кряжем внизу, і відвезти на аеродром.
Сьогоднішній день йому здавався дуже великим. Він одкрив йому шлях у таємничий світ, він дав йому змогу заглянути в своє майбутнє, і Муратов зрадів і злякався одночасно. Перед ним лежав шлях, сповнений невідомості й таємниць, шлях, що випадає на долю небагатьох — лише сміливі, сильні люди здатні його пройти. Так принаймні говорив йому Хелл. В цьому було багато поживи для його самолюбства, яке в юності так переповнює людську душу, багато спокусливого: якже, він стає невідомим, стає таємницею і їде кудись у інші країни…
А ще його тішила надія, яку йому подав Хелл. Коли вже від'їздили з вілли, він сказав, що після повернення з операції Юрій відпочиватиме у віллі Хертвіга, одержить багато грошей і взагалі житиме, як захоче… І зараз, коли вже темрява обгортала гори, коли тривожно стискалося серце, бо ось-ось просигналить машина і він змушений буде летіти в якусь Малу Азію, йому все-таки марилось про ту віллу, про те, що, повернувшись, він знайде собі дружину, яка його любитиме і ждатиме так само, як дружина чекає Хертвіга, і в цих думках було так багато чогось теплого, ніжного і нового для Муратова.
В коридор хтось зайшов і постукав у двері.
— Зайдіть! — гукнув здивований Муратов.
— Я не хотів тебе турбувати, — сказав Олекса Петрович, зайшовши в кімнату до Муратова. — Але ти їдеш… Може, ми більше не побачимось, то я хотів тобі дещо розповісти.
Муратов мовчав. Було вже темно. Сутінки насуваються в Альпах раптово: світить-світить сонце, а тоді зайде за гірські вершини, і одразу смеркне. Тільки далекі сніги, освітлені його промінням, рожевіють і кидають свій відблиск на зажурені гори.
— Нам немає про що говорити, — похмуро сказав Муратов, не відриваючи погляду од вікна.
Він дивився на ті далекі вершини, що жевріли над чорними горами, і думав про те, що оця поїздка в Малу Азію, операція, на яку його посилають, зводиться над усім іншим у його житті, як оці рожеві вершини Альп над землею. А все інше, про що б він зараз не думав, що б не робив, кого б не слухав, — все пропливає повз нього безслідно, як пропливають повз машину мости, села, сади, містечка, і не чіпає його душі.
— Нам є про що говорити, — впевнено сказав Олекса Петрович. — Ми ще з тобою взагалі ні про що не говорили, і ти зовсім не знаєш мене, моїх намірів.
— Знаю… Досить того, що ви батька мого виказали і що я знаю про це. Більше нічого мені не треба.
— Ні, треба, — спокійно заперечив Олекса Петрович. — Ти теж будеш продавати людей.
— Ніколи! — Муратов повернувся до Юрського, і в темряві блиснули його очі. — Нізащо! Все можу, на що завгодно піду, а на це — ніколи!
— Але ж це наша професія.
— Не знаю вашої професії. Я виконую доручення цілої держави…
— Ти ступаєш на таку самісіньку стежку, з якої зійшов я. І ти станеш злодієм, бо наша робота — чинити людям зло, підстерігати, зраджувати…
— Але ж ви мене виводили на неї самі? Так чи ні?