Страница 11 из 54
— Російський представник прибув до Гамбурга в питаннях репатріації, — сказав він понуро. — Зараз виїжджає сюди до нас.
Хелл зірвався з місця, вибіг з кабінету, а за хвилину повернувся одягнений в спортивний костюм і сірий плащ.
— Машину, швидко! Гіві, ти зустрічай гостей, ви з Кроунті їдьте в інтернат, — сказав він Юрському. — Щоб через годину-дві інтернат був у дорозі! А я сховаю далі отого Борсукова, щоб замести сліди.
За хвилину відкрита машина вискочила на широку автостраду і помчала до міста.
Увесь час, відколи прийшли в Гамбург американці, Юрко перебував у такому стані, наче його примусили сидіти на вокзалі й чекати поїзда, який прийде невідомо коли. Дні здавалися довгими, ніщо вже його не цікавило, і тільки думка про те, що от-от мають приїхати радянські представники і повезти додому, не залишала його й на хвилину й не давала спокою.
І в таборі, і в інтернаті про це тільки й розмов. Інколи, тиняючись по подвір'ю, він починав непокоїтись від думки, що в табір уже приїхали радянські офіцери, всі вже зібралися, і Борсуков теж зібрався, а за Юрка в цій метушливій радості він забув або не має часу заїхати за ним і він, Юрко, зостанеться тут невідомо на який час і буде вже зовсім самотнім.
Останнім часом Олекса Петрович часто їздив до табору, а то і в інші місця. І його тепер ніхто не питає, куди він їде. Після того випадку, що стався в кабінеті начальника інтернату, Олекси Петровича боялася навіть фрейлен Бірке, а через те й до Юрка вона ставилась поблажливо. Взагалі в інтернаті всі принишкли, бити вихованців перестали. Стало якось тихо, наче всі чекали чогось незвичайного.
У той день, коли Олексу Петровича повезли в світлому відкритому лімузині, Юрко перед вечором грав з товаришами на подвір'ї у волейбол. Хлопці захопилися грою і не звернули уваги на те, що за парканом ревіли й ревіли машини, і лише коли брама широко розчинилася і в неї в'їхали, ламаючи молоді кленочки, мнучи квіти на клумбах і заволікаючи подвір'я сизою пеленою бензинового диму, з десяток потужних студебеккерів, лише тоді хлопчаки припинили гру. Один горбатий студебеккер накотився з ходу на м'яч і, роздавивши його, оглушив хлопців пострілом. Другий викотився на волейбольну площадку і тупим своїм нагнутим капотом підібрав сітку до кабіни, і вона луснула, як струна на гітарі. У дворі враз стало тісно від машин і від людей, і коли вслід за останньою машиною закрили браму, Юркові стало важко дихати од цієї тісноти, од духоти, що йшла від гарячих моторів, і од пилу й диму, знятих машинами.
Замелькали між машинами американські солдати, забігали вихователі, і в раптовій тиші, що наступила після останнього заглушеного мотора, Юрко виразно почув, як кипить у радіаторі найближчого студебеккера вода. Шофер, відкривши капот, копався в моторі, стоячи на крилі, а по подвір'ю, що стало раптом маленьким і тісним, гасав начальник.
— По кімнатах! Швидко!
Юрко вбіг у свою кімнату розгублений і тут побачив Олексу Петровича поряд з білобрисим лейтенантом, який приїжджав тоді з американським майором. Лейтенант спокійно курив, і Юрко здивувався, як можна отак курити, наче нічого й не сталося, коли в двір наїхало стільки машин, коли виламано всі деревця й витоптано гумовими шинами всі клумби.
— Ага, ось і ти, — сказав Олекса Петрович. — Збирайся, зараз поїдемо.
— Куди? — спитав Юрко.
— На кудикине поле. — Олекса Петрович насупився. — Забирай свій одяг і швиденько в машину!
— Він поїде з нами, — сказав лейтенант. — Це ж ваш підшефний? — спитав він з усмішкою Юрського і подивився на годинник. — Закінчуйте! Брати треба найнеобхідніше. Решту заберете потім, другим рейсом. Де начальник?
Начальник виріс перед ним.
— Я тут, містере лейтенант.
— Весь персонал на місці?
— Весь. Ми ждемо наказу, і всі як один…
— Годі! — обірвав його лейтенант. — Садовіть дітей на машини і — хутко! — Повернувшись до Олекси Петровича, він кинув — Ходімте! — і першим рушив до виходу.
Машина лейтенанта стояла біля самісіньких воріт. Юркові одкрили дверцята, він заліз на м'яке заднє сидіння і забився в куток, чекаючи, що Олекса Петрович сяде з ним поряд. Але ні лейтенант, ні Олекса Петрович не сіли. Гримнувши дверцятами, Юрка зачинили в машині, наче в карцері, а самі кинулись допомагати вихователям та шоферам. На грузовики летіли ковдри, дитячі пальтечка, а самих дітей хапали на бігу і кидали слідом за ковдрами, наче лантухи з борошном. Все робилося швидко, метушливо, немов на пожежі. Раз у раз чулися окрики лейтенанта і начальника інтернату:
— Швидше, ну!
— Але швидко, швидко!
І Юркові пригадалося, як їх виганяли німці з хати в степ. А ще пригадалося, як восени, збираючись до міста, мама ловила курчат-одноліток, щоб повезти на базар. Юркові ровесники серед величезних автомашин здавалися дуже малими, і солдати вкидали їх в кузови через борти так само легко, як колись мама кидала в клітку на возі курей.
Доки одних вкидали в машини, інші вихованці інтернату товпилися біля важкого колеса студебеккера, що наїхало на молоденький кленок і не зломило, а тільки нагнуло його. Чубатою своєю верхівкою сягаючи до верхнього зрізу борту, нахилене деревце так жалібно малювалося на фоні темного й грубого грузовика, що хлопчики, змовившись, дружно налягли на гумову брилу колеса, намагаючись відкотити машину й врятувати деревце. Але їм не вдалося зрушити грузовик і на сантиметр, він був загальмований. Зухвалих хлоп'ят повкидали в цей-таки грузовик, і деревце лишилось похиленим.
Про Юрка забули. Він сидів, сповнений жалю до цього кленочка, оглушений метушнею, дивився на все й думав: ніщо й ніхто не врятує оце деревце, нікому немає до нього діла. Всі поспішають. А навіщо так поспішати? Чого так нервує цей білобрисий лейтенант? Наче от-от хтось має приїхати, і тоді не вдасться лейтенантові закінчити оцю докучливу й дуже термінову справу.
У дворі вже були сутінки. Високий мур кидав на подвір'я довжелезну синювату тінь. Вона сягала до половини протилежного муру, верхня частина якого сліпуче біліла, бо на ній спочивало останнє проміння сонця. Від диму й пилу, від оцієї тіні й тісноти, що створювалася машинами, людьми й парканом, подвір'я здавалось задушливим і темним, а розчинена навстіж хвіртка наче кликала Юрка: «Іди сюди! Покинь оцей інтернат, оцю метушню, навіщо вони тобі?» І дивний неспокій охопив хлопця. Справді, куди їх усіх повезуть? І чому це так раптом? Може, в табір приїхали радянські представники, а інтернат їм не хочуть віддавати, хочуть сховати? Так, так! Інакше не поспішав би і не нервував так цей лейтенант, не зчинився б отакий бешкет, отака метушня. Оцими великими потужними машинами їх можуть завезти дуже далеко, і туди ніколи не приїдуть радянські представники. А в таборі, може, теж вантажаться люди, тільки в радянські машини, і, може, сьогодні ж дядя Андрій Борсуков поїде додому.
Юрко не зводить очей з розчиненої хвіртки і, вхопившись за нікельовану ручку дверцят, торсає її, крутить вгору і вниз, але відкрити дверцята не може. Нарешті, коли він, зібравши всі сили, натиснув ручку вниз, двері хряпнули й відчинились, так що Юрко від несподіванки вивалився з машини. Підхопившись на ноги, він шмигнув у хвіртку і щодуху помчав вулицею до трамвайної зупинки.
Коли він приїхав до табору, там було тихо. Не ревіли, як він сподівався, машини, не метушились люди. На прохідній, як і раніше, стояв вахман[6] з рушницею, а в дворі було порожньо й темно. На Юрка вахман вирячив здивовані напівсонні очі й позіхнув. Закінчивши довге позіхання, він спитав Юрка:
— Чого вештаєшся? Вечір уже скоро.
— Я до дяді Андрія прийшов.
— До якого дяді Андрія?
— До Борсукова.
— У якій він штубі?
— Я не знаю.
6
Wachmaпn, dег (нім.) — поліцейський.