Страница 3 из 14
Надвечір штурман і боцман підступили до капітана з проханням дозволити їм зрубати фок-щоглу. Капітан довго опирався, але боцман почав доводити, що фок-щоглу не можна залишати, бо судно потоне, і він погодився. Коли зрубали фок-щоглу, грот-щогла почала хитатись і так розгойдувати судно, що довелося зрубати і її і тим зовсім очистити палубу.
Можете собі уявити, що тоді переживав я, цілковитий новачок у морському ділі, якого недавно так настрахали маленькі хвилі. Проте якщо після стількох років пам’ять мене не зраджує, боявсь я тоді не смерті, стократ жахливіше було усвідомлення, що я передумав покаятися й повернувся до своїх колишніх клятих химер, і ця гризота, посилена жахом перед бурею, доводила мене до такого розпачу, змалювати який просто неможливо. Але найгірше було ще попереду. Буря скаженіла й далі з такою силою, що, за словами самих моряків, їм ніколи не траплялось бачити нічого подібного. Судно в нас було міцне, ало перевантажене, і тому глибоко сиділо у воді й дуже гойдалось, а моряки раз у раз кричали, що ми от-от будемо «кілювати». Мабуть, для мене було й краще, що я не зовсім розумів значення цього слова, аж поки не попросив його пояснити. Однак шторм чимдуж лютішав, і я побачив таке, що побачиш нечасто: капітан, боцман і ще кілька чоловік, розсудливіших за інших, молились, бо корабель будь-якої хвилини міг піти на дно. На додаток до всіх наших страждань, один із матросів, який серед ночі спустився в трюм подивитись, чи все гаразд, крикнув, що судно дало течу, а хтось інший сповістив, що вода піднялася на чотири фути. Всім наказали стати до помпи. Коли я почув цей заклик, серце моє похололо, і я, як сидів на койці, так і впав навзнак. Але матроси розштовхали мене, сказавши, що хоч досі з мене користі не було, однак тепер я можу, як і всі, відкачувати воду. Я підвівся, підійшов до помпи й ревно взявся до праці. Тим часом кілька дрібних суден, навантажених вугіллям, не змігши встояти проти вітру, знялися з якорів і вийшли в море. Коли вони проминали нас, капітан наказав стрельнути з гармати, щоб сповістити про біду, в яку ми потрапили. Я не зрозумів, чому стріляють, і подумав, що наше судно розбилося чи сталося щось інше, не менш жахливе. Я перелякався так, що зомлів. Але в такі хвилини кожен дбає лише про власне життя, і ніхто не звернув на мене уваги і не поцікавився, що скоїлося зі мною. Один із матросів став до помпи на моє місце і відсунув мене ногою, вирішивши, що я мертвий; минуло чимало часу, поки я прийшов до пам’яті.
Ми працювали не покладаючи рук, а вода в трюмі все піднімалась. Було очевидно, що корабель має потонути, і хоч шторм почав трохи вщухати, але судно ніяк не могло продержатися на воді, поки ми ввійдемо в гавань, і капітан і далі стріляв із гармат, сподіваючись на допомогу.
Якесь суденце, що стояло попереду нас, нарешті зважилося спустити шлюпку, щоб зарадити нам. Наражаючись на велику небезпеку, шлюпка підійшла до нас, але ні ми не могли дістатися до неї, ні вона — пристати до нашого корабля, хоч матроси гребли щосили, важачи своїм життям заради нашого порятунку. Наші матроси кинули їм з корми канат з буйком, витравивши його на велику довжину. Після багатьох марних і небезпечних спроб веслярам пощастило впіймати кінець каната. Ми підтягли шлюпку під корму, і всі до одного спустилися в неї. Не було чого й думати про те, щоб дістатися до їхнього судна; через те ми одностайно вирішили гребти за вітром, намагаючись по змозі тримати до берега. Наш капітан обіцяв чужим матросам, що заплатить за шлюпку хазяїнові, якщо вона розіб’ється об берег. Отже, почасти за вітром, почасти на веслах, ми прямували на північ до Вінтертон-Несса{14}, поступово наближаючись до землі.
Не минуло й чверті години, як ми покинули корабель, коли він почав занурюватись у воду на наших очах; і тут я нарешті зрозумів, що значить «кілювати». Мушу признатись, що, почувши крики матросів про загибель судна, я майже не мав сили глянути на нього, бо відтоді, як я зійшов, або, краще сказати,.коли мене спустили в шлюпку, серце моє ніби завмерло від страху і думок про те, що чекало на мене попереду.
Поки матроси щосили веслували, скеровуючи шлюпку до берега, ми могли бачити (бо щоразу, як шлюпку виносило на гребінь хвилі, нам видно було берег), що там зібрався великий натовп, люди метушилися, готуючись допомогти нам,.коли ми підійдемо ближче. Та ми посувались повільно й досягли землі, тільки проминувши вінтертонський маяк, де коло Кромера{15} берег повертав на захід і де його виступи трохи стримували силу вітру. Тут ми пристали і, не без великих труднощів, але всі непошкоджені вибрались на берег і пішли пішки до Ярмута, де нас зустріли дуже сердечно, як людей, що зазнали лиха: магістрат виділив нам добрі житла, а місцеві купці та судновласники дали досить грошей, щоб ми могли добратися на наш розсуд до Лондона або до Гулля.
Якби мені тоді стало глузду вернутись до Гулля, до батьківського дому, я був би щасливий, а мій батько, мабуть, як у євангельській притчі, заколов би для мене відгодоване теля;{16} але він дізнався про мій порятунок лише через багато часу після того, як до нього дійшла чутка, що корабель, на якому я плив, загинув на Ярмутському рейді.
Та моя лиха доля штовхала мене далі з настирливістю, якій не можна було опиратись; і хоч не раз я чув тверезий голос розуму, що кликав мене повернутись додому, але вчинити так мені бракувало сили. Не знаю, як це назвати, і не буду запевняти, що якесь таємне непереборне веління робить нас знаряддям власної загибелі, навіть коли ми бачимо її перед собою і йдемо до неї з розплющеними очима, проте безперечно, що тільки моя нещаслива доля, якої я не міг уникнути, примусила мене діяти всупереч тверезим міркуванням та доказам кращої частини мого єства і знехтувати дві явні перестороги, які я одержав, щойно ступивши на новий шлях.
Син власника нашого корабля, мій приятель, який намовив мене тоді втекти, посмирнішав тепер більш за мене. Коли він уперше заговорив до мене в Ярму ті (а це сталося через два чи три дні, бо нас поселили нарізно), я помітив, що тон його змінився. В дуже похмурому настрої, хитаючи головою, він спитав, як я почуваю себе. Пояснивши своєму батькові, хто я такий, він розповів, що я пустився в цю подорож на спробу, маючи намір в майбутньому об’їздити весь світ. Старий, звернувшись до мене, поважно й стурбовано мовив:
— Юначе! Вам ніколи більше не слід вирушати в море. Те, що сталося з вами, очевидна й певна ознака, що вам не судилося бути мореплавцем.
— Чому, сер? — запитав я. — Хіба ви теж ніколи більше не плаватимете?
— Це інша річ, — відповів він, — Плавати — мій фах, мій обов’язок, а ви пустилися в море задля спроби. От небо й дало вам покуштувати того, що вас чекає, коли стоятимете на своєму. Може, й наш корабель загинув через вас, як фарсійський корабель через Йону{17}. Будь ласка, — додав він, — скажіть, хто ви і що саме заохотило вас пуститись у море?
Тоді я розказав йому дещо про себе. Ледве я скінчив, як він чомусь вибухнув гнівом.
— Чим я завинив, — вигукнув він, — що цей нещасний потрапив на мій корабель? Ніколи в житті, навіть і за тисячу фунтів, не погоджусь я пливти в одному кораблі з тобою!
Звісно, він був дуже схвильований, засмучений втратою корабля і перебрав міру. Пізніше ми мали спокійну розмову, і він наполегливо переконував мене вернутись до батька й не випробовувати провидіння, бо в цьому, що сталось, я мушу бачити перст божий.
Послухайте, юначе, — закінчив він, — якщо ви не повернетесь додому, то, запевняю, всюди, куди б ви не поїхали, вас переслідуватимуть нещастя і невдачі, аж поки справдяться слова вашого батька.
Незабаром ми розстались; мені нічого було йому заперечити, і більше я його не бачив. Куди він поїхав з Ярмута, не знаю; я ж мав трохи грошей і подався до Лондона суходолом. І в Лондоні, і дорогою туди я раз по раз боровся сам з собою, не знаючи, яку мені обрати життєву путь — повернутись додому чи знов піти в плавання.