Записки українського самашедшого

Просто час уже зрозуміти, що на земній кулі є люди, викроєні інакше, ніж ми. І не лізти до них зі своїм лекалом. Ну, і вони ж хай не лізуть до нас зі своїм.

Але тепер уже пізно. Перемішалися племена і народи. І все посіяне вже зійшло.

А й справді, чому я все це записую? Теж мені літописець Нестор.

Батько каже, що це в мене від діда, теж любив писати. При арешті конфіскували. І читати любив, навіть у таборі примудрявся діставати книжки. Був дуже здібний до мов, у в’язниці вивчив німецьку. Потім йому інкримінували — чому саме німецьку, може, він німців чекав? А йому хоч і самоанську, аби підручник, і ту б вивчив. Оця спадкова цікавість до світу у мене в генах сидить.

Але кому потрібні ці мої Записки? Хто їх буде читати? Син мій — це вже покоління інших пріоритетів. Старі люди відходять. Молодим байдуже. І все ж дружина каже: — Пиши! Принаймні для себе.

Скинув на дискетку, дав почитати Леву, хай прогляне у своїй пустелі. Прочитав. Зацікавився. Але каже:

— Некомфортне чтиво, навряд чи хто надрукує. Якийсь глобальний роман чи що. Втім, спробую, покажу у себе у видавництві.

Ну, це він перебільшує. Куди мені до роману? Я ж не письменник. І всю цю глобалізацію я не люблю. Просто якщо від мене нічого не залежить, то і я не залежу ні від чого. Я тримаю свою лінію оборони.

Видавництво й справді не взяло. І їх можна зрозуміти. Вони вже були прогоріли на українській літературі, і тепер їм потрібні гарантії, що видання не буде збиткове. А хто ж їм такі гарантії дасть? Тим більше, під невідомого автора. От якби я сам спонсорував це видання і сам закупив тираж, тоді інша річ. А так вони покрутили дискетку в руках і навіть з деяким жалем віддали. Порадили підсилити інтригу, підкинути сексу, сублімувати інформацію в детектив. І неодмінно щоб хтось подбав про розкрутку.

Ясно, я цього всього робити не буду. Це ж не белетристика, це Записки. Як написалося, так написалося.

А щодо інтриги, то це вони даремно, інтрига скрізь і у всьому. Глобальні сюжети не потребують розкрутки. Вони цілком достойні пера комп’ютерної мишки.

Самі урагани чого варті. Жаннет і Ель-Ніньйо, Ізидора і Френсис — як вони перегукуються через океани, як вони прагнуть одне до одного! Це великий роман. Це Трістан та Ізольда стихій.

Або той німецький учений, що шукає слід снігової людини десь у горах Північної чи Східної Європи, — хіба це не пригодницька повість?

Чи снайпер-невидимка у «Шевроле-каприз» — не психологічний трилер?

Чи недоторканні бандити у парламенті — не детектив?

Чи послати хлопчаків під Вавилон — не історична трагедія?

Дружина каже, що пошукає інше видавництво. А я кажу, хай видавництво пошукає мене. Жартую, звісно. Нікому я не потрібен. Зрештою, скину в блоґ, опублікую у віртуалі. Якась жива душа прочитає.

А може, й озветься. «Кисакукутьіскаковагорода?»

Сьогодні потрапили в дощ. Возив дружину на закупи, щоб їй самій не ходити, а вже коли під’їжджали до двору, линула злива. Вода заливала скло, я зупинив машину.

Ми сиділи, як у дощовій капсулі, омиті від усього на світі. їли виноград, сміялися і цілувались. У дружини були щасливі очі. Шкода, що такі зливи бувають короткочасними.

П’ятий місяць іракської війни. Горять і вибухають нафтогони. Зброї масового знищення так і не знайшли. Саддама Хусейна теж не знайшли. Чутка, що він уже вбитий. Однак арабський супутниковий канал транслював голос, таки схоже, його. Оплакує смерть Удая і Кусая. Загрожує Америці. Кажуть, зголив свої сталінські вуса, відпустив бороду і тепер невпізнанний. Весь час у русі, ніде надовго не зупиняється. То його бачили в арабській одежі на задньому сидінні машини «Ніссан». То в напрямку сирійського кордону, то іранського, то раптом у місті Мосул — зайшов у лікарню, потім вийшов і розчинився у повітрі. Послали туди військові підрозділи, гелікоптери. Блокували квартал, обшукали будинки, а він зник, щез, мов крізь землю провалився.

Ось уже й Маковія, середина серпня, перші птахи вже лаштуються відлітати у вирій. А нащо їм відлітати, у нас тут скоро свої тропіки будуть.

Плавляться асфальти. Тануть вершини Альп. Перегріваються атомні станції. Парижани стрибають у фонтани.

І пожежі. Страшні лісові пожежі.

У Португалії згоріло майже сто тисяч гектарів лісу. В Іспанії палають ліси. Горить французька Рів’єра. В Австралії полум’я охопило величезні масиви. Біжать страуси. Хапаються за голову кенгуру.

Убивча спека.

Вчені заговорили про початок глобального потепління.

Папа Римський з прочанами і туристами молиться в Римі про дощ.

В Індії бомба вибухнула на мосту.

У Багдаді біля йорданського посольства.

Швидкий поїзд Київ — Варшава протаранив на переїзді авто «Міцубісі-Кольт», протягнув кількасот метрів, після чого машина злетіла в урвище.

В Росії був спалах сальмонельозу.

У Казахстані випадок «бубонної чуми».

У Франції літак упав на дерево.

У Китаї оперували дівчинку, у якої три ноги.

Події начебто неспівмірні. Це якщо у світових масштабах. А в масштабах людської долі — моя дружина має рацію — сльоза дитини більша за космос. Для Борьки смерть його батька найстрашніше горе. Хлопчик, контужений на львівському авіа-шоу, а потім ще й травмований на «Норд-Ост», — це вже інший вимір біди. Ліберійський ампутант, про якого ніхто не знає, і астронавти з «Коламбії», про яких знає весь світ, старі самотні люди, що доживають віку в Чорнобильській зоні, і молоді хлопці, що гинуть на іракській війні, — усе це всесвітні лики трагедій, і нема їм числа. Як каже мій батько: «Буває горе велике, буває більше, а буває ще більше». В діапазоні таких градацій ми й живемо.

— Читав би ти краще світську хроніку, — каже дружина.

Лайза Мінеллі розлучається. Філіп Кіркоров обматюкав журналістку. У Брітні Спірс з’явився бойфренд.

На якомусь курорті в Італії — міжнародний турнір зі спортивних поцілунків.

У Роттердамі — чемпіонат з битви подушками.

У Донецьку поставили пам’ятник Кобзону.

Принц Савойський Емануеле Філіберто взяв шлюб з французькою актрисою Клотильд Куро.

І вперше в історії людства чоловік оженився в космосі — російський космонавт українського походження з громадянкою СПІА. Щоправда, на своєму весіллі фізично не був присутній, бо саме пролітав над екватором, але його наречена стояла у штаті Техас і дивилася в небо, обнявши картонний силует коханого.

Час нам усім дивитися в небо. Наш земляк космонавт Попович сказав, що над людством нависла смертельна небезпека, і що наш порятунок — Космос.

Земля з Космосу — блакитна, ніжна, пригадує він.

То як же її, блакитну й ніжну, покидати?

Тінейджер, той знайде собі заняття і там, увійде в галактичну мережу. А наш малий з його Гаррі Поттером? А мій батько у кріслі? А могила моєї матері?

Один американський астроном вважає, що мільйони років тому у Марса був свій Місяць. Колись скажуть, що у Сонця була своя Земля.

Наші миротворці уже на марші в пустелі, в камуфляжі піщаного кольору, добираються до місця дислокації. Броня розпечена, пісок шкварчить. Міражі мають обриси Вавилонської вежі.

Читаю в проурядовій газеті: «Україна отримала свій шанс заявити про себе у шаховій партії, яка розгорнута на шахівниці планети Земля».

Інших шансів у неї не було заявити про себе, крім як встрянути у чужу війну?!

Колись Александр Македонський теж, між іншим, там воював. Але ж не лише кров і попіл — цілу цивілізацію після себе залишив, еллінізм. Зруйнував Tip, спалив, перекатрупив, але ж і заснував Александрію. Морський порт. Центр культури й науки, а згодом і столицю Птолемеїв. І зараз стоїть.

А нинішні цивілізатори — що вони залишать по собі? Руїни, корпорації, синдикати? Людей на повідку у тюрмі Абу-Ґрейб?

Втім, добре було Александру Македонському. Коні нафти не потребують. Мечі, списи, метальні знаряддя — це не бомби й ракети. Та й щодо їжі його фаланги були невибагливі: хряпне шматок козлятини між розпечене каміння, вином з бордюга зап’є і вперед. Та й взагалі, метафори кульгають. А надто, коли йдеться про світову шахівницю. Це не гамбіт Стейніца. Це гамбіт Буша.