Художниця

На вокзалі вони довго цілувалися. Як колись. Коли Неждана сіла у вагон, а Дімка стояв за вікном і шепотів їй по телефону, як сильно він її кохає, у неї щеміло серце. Але потяг рушив, і молода жінка постаралася не думати про сумне. Завтра в неї почнеться нове життя.

Дімці чомусь хотілося плакати. Він стояв і дивився на хвіст потяга й згадував своє знайомство з Нежданкою. Вона тоді була юною шістнадцятирічною дівчинкою. Сиділа на лавці в парку і плакала. А йому чомусь захотілося сісти поряд із тендітною незнайомкою і втішити її, захистити - таке з ним було вперше в житті.

І він таки її втішив і захистив… З того часу його внутрішнім інстинктом стало берегти цю дівчину. І зараз, коли вона від’їжджала в далекий Київ, сама, така ще наївна й гаряча, він хвилювався. Готовий був бігти за нею, рити землю, кричати, але був безсилий захистити її - свій шлях вона вибрала сама.

Неждана вмостилася якомога зручніше на сидінні й притулилася чолом до вікна. Як тоді, коли її тато йшов від неї. Але зараз все було по-іншому. Не падав дощ. І чоловіка, якого любила, вона залишала сама…

Дімка йшов і згадував її - в білому-білому платті, яке він сам вибирав для неї, такою наляканою, розчервонілою… Він згадував запах її волосся, коли вона вперше спала в нього на грудях… Згадував її перелякані очі, коли він вдарив її…

Яким же він тоді був дурнем… Він так хотів її берегти і захищати, і ніколи навіть подумати не міг, що колись сам завдасть їй болю, скривдить…

Але він виправиться. Неждана повернеться, і все буде інакше. Він обов’язково зустріне дружину з квітами, і обов’язково подарує квитки на її улюблену джаз-вечірку. Два квитки. І піде разом із нею…

Неждана думала про те, що чекає її завтра. Вона мріяла, як її приймуть на роботу в цю круту фірму, як вона стане відомою художницею, як зустріне свого принца, як подивиться тоді на Дімку й своїм поглядом скаже йому: «Тепер бачиш, шо ти втратив?!» І йому буде боляче. Вона бажала помсти. За що - не знала сама. Мабуть, за те, що він зруйнував ідеал, який вона плекала в своїй уяві стільки років…

Мабуть, він зараз щасливо дивиться свій футбол. Неждана ненавиділа футбол тільки тому, що його любив Дімка. І тому, що він його завжди дивився тоді, коли вона хотіла, щоби він просто пообіймав її. Ну й нехай дивиться. Вона ж їде підкорювати світ - і здійснювати власну мрію.

Дімка прийшов у пусту квартиру й заплакав. Йому не хотілося дивитися футбол. Йому навіть не хотілося вмикати комп’ютер і шукати в Інтернеті той список інформації, який він запланував «покрити» за час відсутності Неждани - якби вона була дома, то обов’язково знайшла би причину не дати йому комп’ютера. Але її не було, і йому нічого не хотілося. Лише хіба того, щоби вона зараз поклала свою голівку йому на плече й сказала, як колись:

- Я така щаслива з тобою!

26

Офіс «Whi

На серці було важко. Неясна тривога роз’ятрювала душу. А що, коли щось трапилося з Дімкою? Він телефонував вранці, як тільки Неждана приїхала в Київ. Вона хвилювалася, але дзвонити не наважувалася. Просто була не готова чути його голос.

До зустрічі з менеджером «Whi

Неждану завжди цікавив Бог. Саме та велика Сила, яка створила Всесвіт, створила її. Якимось невловимим внутрішнім чуттям жінка розуміла, що й Бог цікавився нею.

І чомусь саме в моменти, коли на серці було так тяжко, вона думала про Нього.

Вона згадала ту страшну ніч після того, як зробила аборт. Тоді їй, здається, приснився Він. Він плакав.

А ще раніше, коли вона була маленькою дівчинкою і часто ходила кудись на природу зі своїм старим альбомом і олівцями, Він був так близько біля неї… Одного разу, коли Неждана сиділа на горі біля розбитого хреста й малювала небо, їй здалося, що вона почула, як говорить Бог. «Я - це вічність. Я - постійність. Я - безкінечність. Я ніколи не залишу тебе й не покину тебе. Я ніколи не порушую Своїх обіцянок. І я вмію любити по-справжньому. Безумовно».

Правда, дівчина не була певна, що то було насправді. Можливо, той голос їй наснився, а чи вона бачила щось таке в якомусь містичному фільмі… І лише інколи, у миті щасливого споглядання прекрасного чи, навпаки, відчуваючи шалений біль, Неждана готова була поклястися, що це відбулося з нею саме тоді й саме там. І що Той, Кого вона так щиро шукала, Сам говорив із нею.

А, можливо, то Дмитрові безперестанні й трохи надокучливі розповіді про Великого Доброго Бога, який дуже любить Неждану й бажає з нею особисто спілкуватися, так подіяли на молоду жінку з вразливою, перейнятливою душею? Але хто ж тоді навіював їй ці незнані-нечувані, ба навіть святотатські роздуми ще задовго до того, як Неждана зустріла свого чоловіка?

Жінка поморщилася: їй уже набридли ці постійні дискусії всередині неї самої. Інколи Неждані думалося, що люди, які стоять поруч із нею, можуть чути деякі її думки - так голосно вони звучали в голові.

Жінка зайшла до собору. Двері до самої храмової зали були зачинені, тому вона залишилася стояти в тісненькому коридорчику.

Усюди стояли плакати з якоюсь рекламою, але Неждана їх не помічала. Вона сіла навпочіпки, опустила голову й заплющила очі.

Вона не знала, як правильно молитися, щоби Бог почув, але часу залишалося не так уже й багато, тому зволікати не було як. Неждана подивилася на годинник, зручніше переставила ногу, склала руки й прошепотіла:

- Дорогий Боже, мій чоловік Дмитро колись казав, що Ти маєш Свій план для кожного. Що ніхто не проходить у цей світ просто так. Будь ласка, допоможи мені знайти Твій план для мого життя. І допоможи мені не наробити нових помилок. Дякую Тобі. Амінь.

Неждана продовжувала сидіти так само, аналізуючи, що не так вона сказала в своїй молитві. Але «перемелюватися» уже не збиралася. А що, коли вийде ще гірше?

Неподалік почулися кроки, веселий сміх. Мабуть, до собору прийшли якісь туристи. Неждана швиденько стала, поправила одяг і вийшла з храму. Настільки впевнено, наскільки їй то дозволяв страх, художниця попрямувала до офісу.

Неждана стояла перед великими вхідними дверима. Серце витьохкувало в грудях запальні африканські ритми. Пальці стали липкими. А що, коли вони мене з соромом випхають за двері й «легким порухом руки» відправлять назад, у підходяще мене місце - рідну задрипану провінцію? У мене ж крім комп’ютерних курсів, незначного досвіду й ве-еликих амбіцій більше нічого й нема!!!

Нова, уже доросла хвиля відчуття власної меншовартості в парі з неважливістю накотилася на жінку.

І чого я в житті досягла? І на що я замірялася? Хто я взагалі така? Нещасна невдаха з великою мрією?

Сумка завібрувала телефонним дзвінком. Ніжна мелодія підказала жінці, ХТО телефонував.

- Сонечко, де ти там?! - Боже мій, скільки ніжності в цьому голосі!!! І що я тут роблю? Треба повертатися, кутатися в цю ніжність із головою і не вибадувати…

- Дім… - Нежданин голосочок більше нагадував скавучання, - я невдаха… Усе, що я в житті вмію - це мріяти…

Дімка розсміявся. Він завжди сміявся, коли чув мінорні нотки в голосі дружини. Здавалося, ніби вони йому чоловічності додають - Дмитро одразу поривався виступити в ролі видатного рицаря-рятівника.

- Жаданочко, людину, яка вміє мріяти, уже не можна назвати невдахою!!! Тільки скімлити перестань. І все буде добре. Ти ще не була на співбесіді?