Страница 28 из 47
"Я вам ще не казав, але зараз я це виправлю. Терпiти не можу, коли кiлька людей в присутностi когось ще - особливо в моїй присутностi - шушукаються. Мене це бiсить. Бо починає здаватися, що ви замислили моє вбивство. Та хто-небудь наллє в цьому домi, взагалi, скiльки можна чекати???", - ображено проголосив Марлен. Задзвонив мiй мобiльний. "Так. Не треба тут розмови розводити, ми не любимо розведених розмов, як i розведених мiцних напоїв. Йшла б краще зготувала нам щось ковтнути", - Марлен був упорядником людських вчинкiв. Вiн спрямовував i надихав. Муза моя!
Але я натиснула на зелену маленьку слухавку. "Привiт! Ти отримала мою снiжно-трояндову кав'ярню?" - "Отримала. Слухай…" Я почала дзигатися, бо мене оточували всi цi хлопцi, а менi так хотiлося бути нiжною. Але я усвiдомлювала, що ця чоловiча банда цього не схвалить. I повелася на це, як слабка дурепа, побiгла до ванної кiмнати. Зберегти обличчя героя - за будь-яку цiну. Тьфуй. "I куди це ти?", - заволав Марлен. "Це вiн тобi телефонує, так, вiн?? Максень, це твiй батько? Як це - звiдки ти знаєш! Треба знати. От я свою маму нирками вiдчуваю! Сашка, дай-но я з ним познайомлюся, гей, куди побiгла, Шу?!!" Марлен дубцював по дверях ванної кiмнати. Хлопцiв не було чутно. "Що там в тебе, ти змiнила фах i пiшла працювати в цирк, пiдкоряти хижакiв?" - "Нi. Це - Марлен. Вiн приїхав. Вважай, що я стала дресирувальницею пуделiв та кенарiв. Слухай, я кохаю тебе, а квиткiв немає. На сьогоднi немає. А ти завтра ввечерi вже будеш тут…" - "Нi, я ще буду тут! Якщо є нагода, швидше замовляй квитки! Я теж тебе кохаю. Отже - завтра. Мiй столик - лiворуч. I моя троянда найвразливiша, вона не хоче залишатися в кав'ярнi сама. Шу, чуєш? Прилiтай, дуже прошу тебе".
Коли я вийшла з ванної, всi вони вже всiлился за Марленовим скляним столом, i колом пускали пляшку кампарi. "Кожнiй тварюцi по кампарюцi! Не змiг знайти правильнi келишки. От, жлобцюємо. Пошукала б, га? Слухай, то ти натуркотiлася зi своїм? То що вiн каже?" - "Буду замовляти квитки, завтра вiдлiтатиму до Парижа". - "Яка марудень… Слухай, Емiль, можеш замовити їй квитка, а вона поки келишки нам знайде. Правильнi. Та нарiже лимончик". Ми переглянулися. "Це ти до кого зараз звернувся?" - "Що?" - "Не що, а хто. Хто такий Емiль?" - "Так ось вiн. А що?" Милиця був дуже здивований: "Це ти на мене вказуєш?" - "Так, а на кого ще? До речi, пришпiльно вони вигадали тебе скорочувати, Емiль: Мiлiця - супер. Так нiжно". "По-перше, Милиця". - "А по-друге, це походить з його прiзвища". - "А по-третє, я - Сергiй". - "Господи, ну чого ви скавульчите усi? Знайшли чим менi дорiкати. Та я його вперше бачу! I потiм, яка рiзниця, Емiль ти чи Сергiй. Квитки можеш замовити? Поки я буду знайомитися з її сином, а вона шукати правильнi келишки? Це нормальне використання часу. Я що, забагато прошу?" Ми вирiшили, що краще робити так, як хоче Марлен, нiж щось йому пояснювати. Нами керував колективний розум.
"Взагалi-то класно, що ви приїхали. Я думав, що збожеволiв". - "Ти тiльки зараз таке про себе подумав?" - запитав мстивий Милиця. "Це що вiн, типу знущається, так?" - "Вiн жартує. Ти краще розповiдай, що сталося". - "Ти не повiриш. Але першим, кого я побачив, коли зайшов до пiд'їзду, зґвалтований власними валiзами та парасолею - от вже ця парасоля - то був Толiк". - "Це той, про кого я думаю?" - "Саме той". - "Толiк-алкоголiк?" "Толiк-алкоголiк". - "Але ж вiн повiсився". - "Що?" - не витримали хлопцi, якi до того часу мовчки спостерiгали за нами, як за гравцями у пiнг-понг. Чекали, поки ми стратимо, щоб розпочати свою партiю. "Ну, як вам сказати. Коли я звiдси їхав працювати в Лондон та чекав на вулицi таксi до аеропорту, то в нас тут розпочався галас та бiганина, бо повiсився сусiда Толiк. Менти пiдкотили, швидка допомога, справжня тусовка всiх цих, якi викликаються через нуль. Тiльки пожежникiв не вистачало". Кампарi закiнчувалося. "Ну от. Мати потiм менi написала, що Толiк повiсився. Я не дуже здивувався, бо Толiк пив стiльки, скiльки здатнi пити слони. Може, одного разу вiн подумав, що вiн - тарзанка чи гойдалка, ну i того…" "Може, вiн не зовсiм повiсився?" - припустила я. "I як ти це собi уявляєш?" - "Може, всi думали, що вiн повiсився, а вiн - вижив". - "Можливо, не знаю. Але фактом є те, що я приїхав, заходжу до пiд'їзду, а там - Толiк. Каже менi: "Ну, що, козел, повернувся з закордонiв?" А я побiг. Ключi в руках крутив, зронив. Побiг по сходах, дивуюся, як я валiзи не позроняв. I все думав, а чого це вiн обкозлив мене? За що? Я ж йому завжди наливав. Нiчого собi - поведiнка. Одного разу костюм подарував! Тобто поки люди живi, ти до них iз добром, i вони наче добрi до тебе, але це не значить, що коли вони помруть, то ставитимуться до тебе приязно. Я тому бабцю на цвинтарi навiдувати не люблю. Вона наче мене любила, пирiжками годувала з яйцями, смачнi, до речi… але хто її знає, як вона поводитиметься тепер?"
"То що будемо робити? Пограємося, поки залишилося трохи кампарi?" - "В що?" - "В два пихато-супер-пихатi та один дебiлкуватий факти?" - "Що це за лайно?" - "От чого ви, молодь, така агресивна? Чого вiдразу лайно? Це - просто гра. Менi треба вiдчути, що всi ми живi. Дивися: спочатку ти називаєш чесний пихатий факт про себе, потiм ще пихатiшiй, а вже потiм - iдiотський. Завершувати завжди треба iдiотським, тому що якщо два факти будуть занадто пихатими, тебе захочеться побити, щоб збити пиху, розумiєш?" - "Марлен, я не хочу в це гратися". - "Ти не хочеш, а менi кортить дiзнатися про цих класних хлопцiв бiльше! Та й взагалi. Не роби менi марудно!" Я бачила, що Макс розгублений. "Максе, це iгри в стилi Марлена. Вони безпечнi. Його поведiнка набагато небезпечнiша, нiж iгри". - "А що, давайте пограємо". Макс не любить виглядати слабким. Милиця поки розмiрковує. Хлопець, який понад усе любить крутити в головi кубики з власних думок.
"Нумо! А я починаю. Отже. Пихатий факт. Шуня, налий-но менi кампарiку цуть-цуть! Хочу сп'янiлої атмосфери… Дякую. Отже, два роки я був представником Ради Європи в Македонiї i в мене був цiлий офiс балканських рабiв. Якi то були часи! Мене поїли жахливими винами з пляшечки з пипкою чорноволосi македонки. На їхнiх грудях росло чорне волосся. Коли я з ними злигався, вони на мене порикували. Мабуть, щось таке пережив Мауглi… I що я бачу? Щось ви не враженi. Добре. Другий. Одного разу в мене закохалася московська школярка, яка щоп'ятницi лiтала до мене в Париж з Москви завдяки грошвi свого татуся. Проста така школярка. Пересiчна. Йшла до школи, потiм перевдягалася, брала якесь шмаття та прямувала до аеропорту. В недiлю вона вiдлiтала вечiрнiм рейсом, бо її батько не любив, коли вона прогулювала школу. I що ми такi кислi? От нарiд. Видно, що народилися пiзнiше за нас. Для нас з Шу було дивом поїхати електричкою в найближче селище, i то - це було неймовiрною пригодою, який там Париж, якi там лiтаки…" - "Вона ж неповнолiтня!", - виголосив Милиця. "То й де про це написано?" - "Давай iдiотський!" - вимагав Максим. "А ви про свої вже подумали? Думайте, я нетерплячий, чекати не люблю!" - "Ну, iдiотський… може це? Нi, це якесь. Ну його. А… нi. Слухайте, в мене вдома є така штука, за допомогою якої можна закрутити догори вiї! Я її купував спецiально й час вiд часу заверчую собi вiї. А ще в мене є два пакетики накладних вiй. Однi навiть блакитнi". - "Навiщо?" - "Ти що голубий?" - "Яка ви в дупу Європа, дiти? На що сподiваються вашi ватажки? Вони вас чули? Де ваша толератнiсть?