Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 3 из 40

Я iгнорувала танцi. Тому що я боялася. I того, що стоятиму пiд стiною, спостерiгаючи, як вiн обiймає когось iншого. I того, що буду з ним танцювати, а всi дивитимуться прямо на нас. I того, що потiм буде з нами. Що ж буде далi?

Моє життя дуже просте. Простiше за рецепт приготування торту, який моя мама зве «п'ять склянок». Склянка борошна, склянка цукру, склянка збитих яєць, склянка сметани, склянка манної крупи. Воно складається з роботи та приватного життя. Моє приватне життя вимiрюється дев'ятьма годинами сну, двома кiлометрами ранкової пробiжки, сорока хвилинами поїздки в метро та стокiлобайтною електронною поштою. Мабуть, у деяких людей реальне життя коротше за моє приватне.

Моя оселя простора. Тому що крiм мене та моєї мами в нiй нiхто не живе. Для двох людей, якi поважають особистий простiр одне одного, будь-яке примiщення буде придатним та затишним для самостiйно обраної самотностi. Ще в нас мешкає гранат, який саме зараз цвiте. Його квiтки схожi на червонi лiхтарики, що зваблюють промiнцi сонця, бо без кохання сонця гранат помре. А ще є iграшковий цуцик кольору вологого пiску на iм'я Паско Лi. В Паско м'який живiт, та й узагалi вiн не вiдзначається твердiстю характеру. Типова дзиґа. Лi вiн тому, що виготовлено його в Кореї, а придбала я його, мабуть, iз героїко-рятiвних почуттiв, щоб урятувати Паско Лi вiд корейських дiтлахiв, котрi за звичкою чи жартома могли б його зжерти. Вдячностi вiд нього я досi не дочекалася. А вдячнiсть для мене - не остання рiч.

Питання шосте в «одкровеннику», який був у кожної порядної дiвчинки шостого класу вiсiмдесятих рокiв двадцятого сторiччя. Товстезний зошит iз запитаннями, якi будь-яка американська дитина назвала б втручанням у приватнiсть. Товстезний зошит, прикрашений видаленими з вiтальних листiвок хiрургiчним шляхом, наче аденоїди, квiтками, стрiчками. Наклеєнi клеєм ПВА (щоб не жовтiли) обличчя акторок та бiлявка з коробочки сиру «Вiола» - далека, чарiвна, синьоока, з таким казковим, спiвучим iм'ям. «Чи є у вас друзi, хто вони?» Вiдповiдь: у мене були друзi. Друзi дитинства, завдяки яким i пам'ятаєш його, дитинство. Якби не вони, що б я пам'ятала? Тiльки те, як боялася портрета Максима Рильського на входi у Голосiївський парк i просила бабцю, щоб вона його десь подiла. Та ще, може, Зубну Фею, котра залишала маленькi подаруночки та грошi за кожний втрачений молочний зуб. Вона наче була доброю. А я думала: як може добра Фея мешкати в палацi, побудованому з молочних зубiв дiтлахiв? Усi iншi мої спогади були б точно такими самими, як i в будь-якої iншої дитини з благополучної родини. Мої друзi. Це - Юлька та Майборода.

Юлька з екзотичним прiзвищем Сiан (Юлька не знала, хто вона за нацiональнiстю, а тодi моя мудра мати сказала менi: «Доню, якщо ти бачиш прiзвище, а не бачиш за ним нацiональної належностi, i якщо для тебе важливо про це знати, знай: це певно що - євреї«).

Юлька… Якщо вирiзати її постать iз мого життя, то на ньому залишаться такi космiчнi дiри, в якi може легко провалитися моя душа, тому я не вирiзаю, а обережно пiдклеюю краєчки.

Юлька могла розколювати зубами грецькi горiхи, могла фарбуватися, одночасно примощуючись у туалетi кримського потягу, який дуже непевно тримався на рейках i розхитував саму Юльку, що всiлася на унiтаз, розхитував її щiточку для вiй, але в неї все виходило бездоганно. А ще Юлька вмiла смiятися смiхом навiженої дружини ослiплого красеня зi стрiчки «Джейн Ейр».

Разом iз Юлькою ми ворожили шiстьма новими олiвцями. Одна бере три олiвцi та складає їх лiтерою «п», те саме робить iнша, а потiм усi цi шiсть олiвцiв складаються у прямокутник. Треба викликати дух померлого, а потiм ставити йому запитання. Коли дух вiдповiдає «так», олiвцi на змичцi пiдiймаються вгору, коли «нi» - йдуть донизу, коли дух не знає чи не хоче вам вiдповiдати, олiвцi перетворюють прямокутник у незрозумiлу, подiбну до зiрки, фiгуру.

Ми викликали дух моєї бабусi, бо духiв революцiонерiв та письменникiв побоювалися. Мою бабусю звали Орина Савiвна. Вона вiдповiдала нам те, що ми хотiли почути. Бабуся завжди була добра i, як каже мама, любила прибрехати задля благополуччя родини. Цим вона займалася й пiсля смертi.

Юлька залишається єдиною людиною, котра склала справжню пiсню на мою честь i спiвала її пiд гiтарний квадрат. I дивилася на мене очима, схожими на спiлий аґрус.

«Ти нiколи не будеш зi мною -

Пiдеш з ним вiдтепер до могили.

Посаджу попiд домом тополю,

I назву її так, як тебе охрестили.

Буду листям її милуватись,

З неї тiшитись кожної весни,

Обiймати її, цiлувати,





В нiй помреш ти i в нiй ти воскреснеш.

Я втамую їй спрагу водою,

На гiлля я мережки навiшу,

I завжди вона буде зi мною,

Аж допоки її не залишу.

А коли з очей скину хустину,

Не тебе я побачу - тополю.

Її пух (ним ворожать дiвчата)

Полетить десь в захмарене небо».

Вона грала та спiвала пiсню в дитячому садку, де ми любили збиратися вечорами i звiдки нас постiйно намагався випхати наш дiльничний iнспектор Василь, котрого тричi намагалися, але так i не спромоглися повiсити на гiлцi могутнього дуба статевозрiлi хулiгани. Тому вiн перетворився з простого дiльничного iнспектора на легенду. А легендам не мiсце в реальному життi, вони пiзнали вiчнiсть, а вiчнiсть отримала їх.

Юлька спiвала i грала, ми слухали, а потiм помiтили чорну кицьку, котра застигла в мiсячному сяйвi й слухала цю пiсню. Ми тодi дуже злякалися. А чорна кицька дуже повiльно подалася в кущi, коли Юлька поклала гiтару собi на колiна. «Це - знак», - сказала вона. I я знала, що це - Знак, Поганий Знак, i щось вiдбудеться. Врештi-решт ми не помилилися, щось вiдбувається завжди.

Юлька постiйно закохувалася. Якщо не в кiноакторiв, то обов'язково в перших красенiв школи.

Крава вважався першим красенем школи. Не знаю, хто перший таке вигадав i перетворив у незаперечну iстину. Це, до речi, цiкаве питання: хто їх вигадує - цих шкiльних красенiв та красунь: хто з них перший, другий, десятий? Хто цi люди, де вони, чим займаються, як це формується в їхнiх головах? Менi вiн теж подобався, але не до фанатизму. Ми з ним навiть були подiбнi одне на одного. Обидва бiлявi й сiроокi. Але його всi сприймали, як шикарного бiлявця, а мене як бiлявку не сприймав нiхто й нiколи, бо насправдi я нею нiколи й не була.

Кравi у школi було важко. Вiн постiйно змiнював мiсця для курiння. Наприклад, до однiєї визнаної всiма «курилки» треба було йти вузьким темним коридором, i саме там ставали одна навпроти iншої, притискаючись до стiн, Галя та Валя, Люда та Нiна, Наталя та Олена - Кравинi палкi прихильницi. I коли вiн iшов цим коридором, затиснувши в руцi болгарську цигарку, вони штовхали його одна до другої й намагалися цiлувати. Незважаючи на те, що Кравченко нiколи не виглядав охлялим, вiд дiвки до дiвки вiн летiв футбольним м'ячем, вiдбитим вправною ногою. А потiм був злий, як дiвчина, що сидить на вимушенiй дiєтi.

На початку такої кравченкоманiї вiн навiть усiм цим пишався. Ну, як же. Визнаний секс-символ. Хоча тодi сексу не було, тобто про нього не писали, його не фотографували. Сексу не було, а секс-символи були. Але з часом життя його ускладнювалося. Дiвчата були винахiдливими й надзвичайно активними. Яка-небудь Лiля могла зазирнути в клас, де вчився Крава, коли там саме викладали якусь важливу тему, i проверещати в щiлину: «Сергiйку!!! Краво!!! Обожнюю!! Цьом-цьом!!» Однокласники та однокласницi починали хихотiти. Нi, спочатку вони йому заздрили, це вже потiм почали хихотiти. Вчителi зазвичай були незадоволенi, бо вважали, що учнi мусять самi розбиратися з такими ганебними хулiганськими вибриками.

Краву мацали протягом перерв, засовували йому в кишенi записки. Хтось обiцяв принести рiдкiснi платiвки, хтось пропонував книги. В роки тотального дефiциту можна було здивувати, здавалося б, звичайною рiччю. Все це дуже псувало його характер, який i без того мав садистськi ознаки. Зустрiчатися з Кравченком чи вважатися його дiвчиною було небезпечно. Вiн пробував зустрiчатися зi справжньою красунею Ланою або з Каролiною, в якої були розкiшнi рудi кучерi. Але всi цi стосунки були приреченi з самого початку. Бо дiвкам мстилися. Суворо. Як умiють тiльки ображенi дiвки. Лiля, наприклад, мочилася пiд їхнiми вхiдними дверима, присилала їм бандеролями свої випорожнення. А скiльки їм довелося витримати погроз! Безлiч. Каролiна вимушена була перейти до iншої школи, так i не встигнувши гаразд помацати Кравченка.