Страница 3 из 39
Потiм менi змiнили вчительку. Моєю вчителькою стала талановита жiнка, закохана в музику, у фуги Баха, в легкiсть Моцарта, в гармонiю творiв Чайковського та напруження акордiв Стравинського. Менi подобалася музика, менi подобалася моя нова вчителька. Але менi зовсiм не подобалося вчитися. Найгiрше було те, що Рената Василiвна вважала мене талановитим, тому лупила з мене три шкури, вимагала, наполягала, переконувала. Важко в таке повiрити, але вона не брала жодної копiйчини за те, що постiйно вправлялася зi мною (i не лише зi мною) додатково. Тричi на тиждень. Вона своїм коштом купувала квитки в фiлармонiю. Вона дарувала нам книжки про великих композиторiв. Я обожнював її, поважав, боготворив, але я не хотiв грати, не мiг себе примушувати, хоча намагався її не пiдводити. Вiдверто кажучи, це було неважко, менi справдi багато творiв давалися легко, а ще я мав непогану пам'ять, що неабияк допомагає пiанiстовi.
Мати вважала, що я маю вправлятися щонайменше три години на добу.
Мама все вимiрювала часом. I пильнувала цього. Чого я тiльки не робив, щоб уникнути цих тригодинних тортур, зокрема, на десять хвилин уперед переводив годинника, сидiв, аж поки мама схопиться, в улюбленiй вбиральнi, але цього було замало. Я постiйно виходив пити воду (менi сохне горло вiд старання та хвилювань), лiпше було б їсти кавуни, а потiм бiгати у вбиральню, але таке можливо лише влiтку та ранньої осенi.
Потiм я вигадав чудовий спосiб замилити мамi очi. Я скористався
з того, що вона не вмiла грати, не розумiлася на нотнiй грамотi, до
того ж мала поганий слух. Тому я ставив ноти, помiж них ховав детективну брошуру (на той час їх багато вийшло друком, незабутнi мої першi детективнi друзi у м'яких палiтурках: Агата Кристi, Себастьєн Жапризо, Мiккi Спiлейн i, звiсно, - незбагненний, найкращий
на той час, дефiцитний, справжнiй американський, як джинси «Levis», - Джеймс Гедлi Чейз), грав якiсь дурницi, а сам ковтав кримiнальне читво.
Я був щасливим iз того, що самотужки вигадав таку вдалу схему. Якось мене викрив Андрiй, але я не дуже переймався, до того ж, це був випускний клас музичної школи, i менi було байдуже, як я її закiнчу i що про мене будуть думати батьки, позаяк мене поглинуло перше у моєму життi кохання.
Кохання мало своє iм'я, її звали - Алiсою. Алiса з дивовижної країни. «Ху iз зис факiнг Елiс»? Вона була старшою вiд мене на два роки. Училася в дев'ятому класi, ходила до сусiдньої спецiальної англiйської школи, до того ж, мешкала в нашому таки будинку. Незважаючи на таку близькiсть, зустрiлися та познайомилися ми з нею в черзi до кiоску приймання скляного посуду. Я принiс пляшки з-пiд кефiру, а ще вирiшив спробувати здати батьковi - з-пiд коньяку (так, батько завжди надавав перевагу коньяковi, його смаки на той час уже було сформовано). Це був мiй внесок у хатнє господарювання. Якби я навiть не схотiв, однаково звернув би на неї увагу. На неї ж бо вирячилася вся черга. I було з чого.
Вона була в чорному чоловiчому костюмi. Нi, не в схожому на чоловiчий, а у справжньому чоловiчому костюмi, я на цьому розумiюся, мене навчила мати, як вiдрiзняти жiночi та чоловiчi костюми, сорочки тощо. Треба придивитися, на який бiк нашитi ґудзики i з цього зробити висновок. Якщо ґудзики нашитi справа, це - жiноча рiч, а якщо злiва - чоловiча. Якщо я нiчого не наплутав. У мене клопiт iз «праворуч» та «лiворуч». Добре, що менi не довелося служити у вiйську чи працювати водiєм таксi.
Отож, вона була в чоловiчому костюмi з «лiвими» ґудзиками. Вiн був завеликий на неї, згодом я дiзнався, що костюм належав її батьковi. Брюки були короткi, нi, не так, їх навмисно закочено, аби свiтовi було видно її махровi шкарпетки червоного кольору. На один ґудзик була накручена червона гвоздика, нормальнi дiвчата носили такi квiтки у волоссi, переважно на зачiсках iз неромантичною назвою «конячий хвiст», а вона її накрутила на ґудзик. Гвоздику було зручно накручувати - та крiпилася на ґумцi. Вона тримала в руках торбу, набиту пляшками «Столичної», всi чоловiки, що скупчилися в черзi, дивилися на неї з повагою. Потiм вона сказала, що обiкрала трьох слабких п'яничок. Адже їй конче необхiдно було купити лимонаду, тiстечок, пирiжкiв, а головне - яєць, щоб улаштувати справжню «класну вечiрку з розвагами та несподiванками». «Несподiванки» полягали в тiм, що кожному гостевi на голову падало яйце. Таке собi «Ласкаво просимо».
Я сказав тодi, що ще розумiю, хоча й не схвалюю, коли жбурляють яйцями
по стороннiх людях, але по своїх? Легко влучити в когось стороннього.
Сказала вона. Будь-хто зможе. Жодних моральних зобов'язань. Куди складнiше непомiтно влучити у свого приятеля. Не кожному дано. Вона пильно подивилася на мене. Я мовчав. I тодi вона почала розповiдати, як колись улучила молоком з пакета в голову юнака з модною зачiскою «їжак», як у неї влучили «величезним презервативом, наповненим водою». «Це було взимку, уявляєш?» I як два великi хлопцi («Руки - «о», ноги - ще бiльше «о!», голови - «бiльшi за футбольний м'яч», м'язи - найвеличезнiше у Всесвiтi «о») помiтили, що вона жбурляється яйцями i заходилися її шантажувати (тепер менi стало цiлком зрозумiло, хто ж це виявився, кажучи словами мами, «малим одороблом», що перетворило плити бiля нашого будинку на сковороду для яєчнi).
Це була чудова кримiнальна iсторiя. Була гарна, розумна, дотепна героїня, авжеж, це - вона. Алiса. Були злодiї - великi телепнi, що намагалися впоратися з героїнею, два мерзеннi шантажисти, обкиданi яйцями. «Не пам'ятаю, як саме їх звали, мабуть, що - Юрком. Хтось iз них точно був Юрком». Були батьки героїнi (вона не сказала, як звуть батькiв. Утiм, батьки героїв часто залишаються безiменними), котрим не потрiбно було знати про її геройськi вчинки, я маю на увазi яєчнi кидання. Iнакше героїня була б позбавлена щасливої долi у виглядi грошей (зокрема, на тi ж таки клятi яйця), на яку справедливо розраховувала. Була боротьба, iнтрига, блискуча перемога. I я зрозумiв, що можу слухати її годинами, днями, все своє життя, аби його вистачило. Зачаровано слухати, навiть не схвалюючи її поведiнки. Погано було те, що вона це так само розумiла. Вона була переконана, що її народжено для перемог, для того, щоби хтось, а може, й усi, тамуючи подих, слухали її голос. «Я - дивна, цiкава i складна людина». Так говорила вона i все робила для того, щоб увесь її вигляд пiдтверджував її думку про себе.
III
Я постiйно шукала синього птаха. Усе своє життя. Менi здавалося,
що саме я, а не хтось iнший, його вигадала, намалювала, вирiзала маминими манiкюрними ножицями з тонкого паперу, обрала найпрекраснiшу блакитну барву для його пiр'я, годувала дивовижною садовиною та квiтковим нектаром, спiвала для нього срiбним голосом пiсень далеких країн, пестила його, розповiдала свої сни, складала казки, аж раптом вiн зник, бо збагнув своє призначення. Слугувати для людей примарним щастям. Мiй синiй птах. Я втратила його пташеням i була приречена шукати.
Я хотiла бути цiкавою, але цiкавою не лише для нього. Я була певна, що в моєму життi буде такий чоловiк, що закохається в мене до нестями, i ходитиме за мною, як маленький паж за королевою, зноситиме мою позiрну жорстокiсть, виконуватиме мої iдiотськi забаганки, присвячуватиме менi своє життя. Я завжди буду цiкавою для нього. Навiть не завдяки, а супроти. Як породисте цуценя, що не зазнало жодного стусана вiд людей, певне, що його годi не любити. Такою була i є я. Зарозумiле цуценя.
Подруги, коли в мене ще були подруги, казали менi, що не кожнiй жiнцi
так щастить. Що нормального чоловiка треба шукати, вистраждати, зацiкавити собою, як умiлою коханкою, справною господинею, вiрною, гарною та вiдданою йому жiнкою. А менi пощастило. Поруч мене завжди вiн. Iншi виплакали всi очi. А в мене є вiн. Його не потрiбно було зачаровувати. Вiн виник i нiкуди не подiвся, а я, хоч би куди дiвалася, вiн якимось чином завжди був поруч. Ви розумiєте, про що я? Його могло не бути зi мною фiзично, але вiн повсякчас був зi мною у своїх думках, мрiях i всьому такому iншому, я це вiдчувала. Не могла не вiдчувати. Нормальний чоловiк. Поруч мене. Завжди. Жах. Позаяк я нiколи не хотiла бути поруч нормального чоловiка. Мене створено для дивних та незрозумiлих чоловiкiв. Для чоловiкiв, якi будь-якої митi перетворюються на синiх птахiв, вислизають iз рук, зникаючи в безмежностi. Вiн був таким звичайним.