Страница 16 из 39
ще одну послугу?», - раптово питає батько. Вiн вириває мене з обiймiв думок про нього. «Залюбки, - вiдповiдаю я. - Ще одна кава, i я повнiстю твiй».
Батько нервово посмiхається. «Бачиш, у мене є один студент. Талановита дитина, майже - генiй. Вiн зараз вовтузиться iз власною постановкою Овода. Його i грає. Йому потрiбна музика, вiн не хоче використовувати вiдомої, волiє, аби звучало щось нове. Може ти б мiг йому щось написати чи вiдмовити вiд нової музики, може, порадиш щось доречне?» «Написати». Пiзнаю свого батька, я так розумiю, що вiн уже обiцяв цьому невiдомому менi блазневi дармову допомогу. Ох. Так iз ним завжди. Треба знати батька. У нього всi - генiї. Вiн сам не зважає на грошi (втiм, вiд грошей матерi нiколи не вiдмовляється) i не любить, коли хтось на них зважає. «Звiсно, що задурно, так?», - виривається в мене. «Я тобi заплачу», - каже батько i пильно дивиться менi у вiчi. «Не варто», - кажу я. «То ти допоможеш?» «I на коли це треба?» «Цього тижня, ось його телефон. Єдине, прошу тебе не казати йому, що ти - мiй син». «А хто ж я?» «Ти - композитор. Мiй знайомий композитор. Це важко?» Та нi, це не важко. Себто - так, це - важко. Але яке це має значення? «Я вiддячу». Батько знову замикається в собi. «То я пiшов?» - «Бувай».
Жив юний генiй неподалiк вiд батька. У пiд'їздi не було свiтла (а навiщо - питається, коли є запилене вiкно, запиленого вiкна має вистачати для освiтлення), сходи повищерблювано, треба пильнувати, а то впадеш на бридку пiдлогу. Лiфт - також непоганий. У ньому було чимало написiв та малюнкiв, я їх iз задоволенням роздивлявся. Були слова, напевне, майбутнього соцiолога:»Ви любите свiй будинок?» Далi йшла дискусiя - рiзним чорнилом та подряпинами, хтось любив, хтось - нi, ще хтось матюкав i тих, i iнших. Та над усе мене вразило зображення голої жiнки в усiх деталях. На найпiкантнiшому мiсцi малюнка якийсь мiсцевий манiяк зробив дiрочку та запхав туди «бичка». Понад малюнком виднiлося повчання:»Якщо хочеш небо мати, то навчи свiй член лiтати». Оптимiстично. Цiлком справедливо зауважено, й не посперечаєшся.
Дверi менi вiдчинили не вiдразу. На запитання «Хто там?» я вiдповiв::»Композитор». Пiсля цiєї вiдповiдi я почував себе Троцьким чи професором Плейшнером, котрi зайшли на конспiративну квартиру, тому тихо хихикнув. Але хлопець, що вiдчинив менi дверi, був людиною серйозною, чи просто з п'ятками ввiйшов у роль Овода. «Що смiшного? - пошепки поцiкавився вiн. - Зачiска? - поправив коротке, стильно вкладене, свiтле волосся. - Я щойно встав, не причесався». Борони Боже вiд дурних пояснень. Не розумiю людей, котрi кидаються все пояснювати, мабуть, тому, що сам - саме такий. «Нi, зачiска у вас - чудова. Менi стало смiшно зi слова «композитор», наче я прийшов у таємне помешкання, розумiєте?» «А ви не композитор?», - полохливо спитав мене генiй. «Композитор, композитор, - заспокоїв його я. - Але це - смiшно, чи не так?» «Як на мене, абсолютно нормальна професiя. Заходьте». Ясно. З почуттям гумору тут проблеми. Утiм, нехай, я ж не фельєтонiст, та й вiн не сатирик.
Несподiвано виявилося, що квартира у генiя сцени була велика. Розмiри холу приголомшували, в ньому я побачив рояль, чорний на мiцних нiжках, весь у бронзових вiзерункових прикрасах, витвiр мистецтва, а не музичний iнструмент. «Моя мати була вiдомою балериною. Може, чули, її звали Майя Вронська?» «Щось таке чув», - кажу я пановi Вронському. Звучне в цього Овода iм'я. «Дмитро Вронський». Як тут не стати Оводом? «Ви ж, мабуть, також чули, що вiдомих балерин цiнували в партiйних колах, тож менi дiсталася така квартира». Знову вiн дає пояснення. «Себто квартира дiсталася мамi, а менi залишилася у спадок вiд неї, мама померла. Рак легенiв. Вона постiйно курила, щоб не гладшати».
Я вирiшив помовчати, я так висловлював спiвчуття. «Вам нiяково?
Ви не могли цього знати. Знаєте, що я продовжував робити, коли
вiдчув, що вона померла? Ви це знаєте?» Нi, я цього не знав.
«Я грав у карти, з двома сусiдськими дiтьми, в «п'яничку».
На грошi. Потiм їх розiбрали матерi, а я все грав сам iз собою.
Це - аби не думати: ось я й залишився сам один. Менi потрiбно
було вчиняти механiчнi дiї, розумiєте?» Я не те, щоб
зрозумiв, але намагався. «А хто виграв?» «Що?» «То
хто виграв тодi у «п'яничку»?» «Вiдверто кажучи, не
пам'ятаю, я був приголомшений. До вас менi нiхто не ставив такого
запитання». Спокiйний такий Овiд. Вiн не був здивованим iз мого
цинiзму, але я сам був збентеженим своїми словами.
«То проходьте, може, кави?» А вiн гостинний. Вiд кави я
не вiдмовляюся нiколи. На його кухнi, великiй та свiтлiй, могли вжитися
не те що двi, а й три господинi. Я вiдчув нотки знайомого запаху.
«Це - кориця?» Вiн почервонiв, точнiше, став рожевим.
Я подумав, що вiн легко червонiє, в нього була прозора, нiжна шкiра, наче в юнки. «Так… це… це мати любила додавати… у бiсквiти». Чудове пояснення, балерина, яка обожнювала пекти бiсквiти. Цiлими днями вона їла бiсквiти й курила, щоб не гладшати.
Я хотiв сказати про батька, що мiй батько додає корицi в мелену каву. Та вчасно згадав, що вiн це може знати, а батько просив, щоб вiн не дiзнався про те, що я син свого батька. Боже мiй, як усе заплутано. «Вам це щось нагадало?» «Та нi. Просто люблю корицю». Менi здається, що вiн менi не повiрив. «А звiдки ви знаєте Олега… пана Олега?» Чого це вiн? Нiяковiє. Та мiй батько постiйно з кимось займається додатково, нiчого дивного тут немає, так повелося з часiв мого дитинства. Батько та його додатковi заняття, талановитi студенти, суперечки з мамою, бо вiн не брав грошей. Так влаштовано батька, йому цiкавiше вовтузитися з талановитими студентами, нiж iз нами - мною, братом, мамою. «Я колись вiдповiдав за музичне оформлення вистави», - натомiсть кажу я. Галя мене навчила вправно брехати, я завжди знав, що вона навчить мене чогось корисного. Дякую, Галю. Отже, вiн схильний до пояснень, я даватиму йому всi необхiднi пояснення. Хлопець знову поправив бездоганну зачiску. Нервується. Цiкаво, чому? Вiн порядкував бiля кави.
«Ви хочете грати Овода?», - спитав я, бо повинен був
щось спитати, мовчання в повiтрi накопичувалось, я вiдчував його загрозливий подих. Мовчання корисне лише мiж знайомими, близькими людьми, якщо мовчати з незнайомцями, нi до чого приємного це не призведе, а менi з ним працювати, з генiєм. Вiн, до речi, привабливий. Цей юнак. Рокiв максимум 25, не бiльше. Прозорi очi, бiльше сiрi, нiж блакитнi. Тонкi риси обличчя, взагалi все тонке, його талiї може позаздрити будь-яка прима-балерина Оперного. Свiтле тонке волосся стримить пiр'ям, скуйовджене, але це - стильний безлад, дорого, мабуть, генiй вiддав за те, щоб перукар саме так скуйовдив йому кучму. А ще в нього сяє шкiра, наче випромiнює здоров'я. Цiкаво, а як… «Я - Мiтя». «Дуже приємно, - вiдгукнувся я, як у лихоманцi силкуючись придумати, як менi представитися. - Лесь». Дуже поширене iм'я, якщо навiть вiн знає, що сина режисера звуть Лесем, аж нiяк не обов'язково, що ми з тим Лесем - одне й те саме. Тобто, якраз так i виходить, але на менi цього не написано.
Горнятко з бiлої порцеляни в простi блакитнi квiточки. Кава парує. Я вдихаю п'янкi важкуватi пахощi та грiю свого носа. «Може, перейдемо на «ти»?», - пропоную Мiтi. Вiн надто тихий, майже непомiтний, тiльки руки, його нервовi руки, не можуть знайти собi спокою (а очi наче сплять). Вiн перебрав майже всi предмети на столi. Зараз узяв два кавових зерна i крутить їх, ганяє пальцями. «Перейдiмо». Вiн погодився вiдразу i без переходу почав знайомити мене з власним баченням своєї ролi. «Хочу уникнути порiвнянь, - сказав вiн. - Хочу створити образ, що його впiзнаватимуть без слiв». Я зауважив, що, коли вистава називається «Овiд», то люди й сподiваються побачити Овода, не Мавку ж укупi з Лукашем, тому, обов'язково, впiзнають його, слiв не потребуючи.
Правда, тут я дещо згадав. I вiдразу розпочав свою розповiдь, щоб розворушити Овода. Я згадав, як поспiшав до Оперного театру на виставу «Наталка Полтавка» - незадоволена моєю поведiнкою Галина (це моя колишня дiвчина) сидiла в залi. Коли я з'явився, дiйство вже розпочалося, Галя трохи сичала, актори спiвали, я проймався чарiвною музикою, не звертаючи уваги на сичання, i дивом дивувався з того, що головну героїню називали Оксаною. Мозок мiй запрацював, заворушився, як на колiщатах, невже Наталку звали Оксаною, а я цього не пам'ятаю? Вона - Оксана, а прiзвисько в неї - Полтавка? Але показано чомусь не Полтаву, до того ж, якщо це Полтава, то, як для Полтави, тут забагато туркiв. I лише коли до героїнi прийшов герой i вони заспiвали вiдому доленосну «Здрастуй, друже мiй прекрасний», я второпав, що дивлюся оперу «Запорожець за Дунаєм», людина я - невитримана, тому цьому впiзнаванню активно зрадiв. «Мало не турнули з партеру», - закiнчив я свою розповiдь.