Страница 4 из 22
Ну от. Тепер можна встати і розпрощатися, подумала я. Заведуть — зґвалтують і вб'ють. «Хата» — це, певно, «хаза», «малина».
— Та ти не бійся, — сказав Сюр, побачивши що я трохи знітилася. — Не будь такою нудною. Ми ж — свої!
Оце так. Виявляється, у мене з'явилися «свої».
…свої?…
Я не багата на друзів. А якщо відверто — зовсім їх не маю.
Була подруга в школі, з якою нас об'єднувало одне — огида до власної зовнішності! Саме так. На цьому ми і зійшлися. Хоча раніше сиділи в різних кінцях класу.
Просто одного разу на фізкультурі в роздягальні вона поглянула на мене і зітхнула: «У тебе такі гарні ноги… Мені б такі…»
Це мене вразило настільки, що я заклякла. По-перше, які там ноги, прости господи: у мене 39-й розмір і середній палець довший за великий. По-друге, я ще ніколи не чула, щоб одна особа жіночої статі хвалила іншу та ще й мріяла мати таку саму частину її тіла. Звісно, якщо не йшлося про яку-небудь гіпотетичну Дженніфер Лопес!
Адже в шістнадцять усі просто готові повіситися від власної недосконалості — але при цьому ніколи не зізнаються, та ще й вголос (!), в тому, що хтось кращий за них. Проте я звернула увагу (звісно, привселюдно), що я б не відмовилася від її волосся — чорного, лискучого і прямого, мов у ляльки.
Вона, звісно, сказала, що так само ненавидить його, як я — середній палець своєї ноги.
Ось на цьому ми й порозумілися і ще зо два роки до закінчення школи присвятили тому, що ходили одна до одної в гості та годинами стояли перед люстром, ненавидячи все своє і розхвалюючи принади іншої. Потім вона вступила до інституту — десь у Пітері, лишила мені номер телефону, яким я ніколи не скористалась. Потім я вчилась.
А потім з'явився Вадим.
І мені стало не до подруг…
…не до подруг…
Тому це слово «свої» пролунало для мене незвично і приємно, немов у мене дійсно могли бути свої — в цьому місці, в засміченому генделику біля лісосмуги.
Раптом мене пройняла думка: чом би й ні? Хіба ми знаємо, де вони, ці «свої», і чому вони обов'язково мають сидіти в дорогих ресторанах і пити «Совіньйон» із кришталевих келихів?! Цікаво, хто визначає де мені краще: там чи тут? Ніхто! Відтепер — ніхто, крім мене самої.
— Ти чого смієшся? — запитав Сюр.
Я хитнула головою — «все нормально!» — і заклацала запальничкою…
Певно, я з тих, кого називають «чистоплюї», — стерильна і порожня.
Як білий папір, на якому нічого не написано, крім двох літер — «М. М.». Та ще — я впевнена! — мої літери виписані каліграфічним відмінницьким почерком.
— То як? Підеш? — знову перепитав Сюр.
— Авжеж! — сказала я і припалила від вогника сигарету… з іншого кінця — там, де був фільтр. Він засмердів. Сюр засміявся. Я також.
Авжеж, піду, якщо я вирішила прожити цей день так, ніби у мене в кишені не лежала та довідка.
Точніше — саме через те, що вона там лежала…
— Тоді ходім за наш столик.
Він галантно простягнув мені руку. Я розчавила в собі жах перед незнайомою чоловічою компанією — він тривав усього одну секунду: «зґвалтують і вб'ють!» — і підвелась.
Я була Ія.
А Ія могла бути будь-якою. Якою завгодно!
Сміливою.
Розпусною.
Загадковою.
Легковажною.
До того ж жоден із цих хлопців не був схожий на Вадима.
Адже Вадим — то іронічна стриманість, охайність, виваженість, трохи закопилені губи. Я завжди боялася розчарувати його ось такою поведінкою.
Але підозрювала, що якби я була не я — інша, не знайома йому жінка, — він не був би проти її легковажності й цієї посмішки, яка час від часу з'являлась у мене на вустах невідомо звідки. Може, я підгледіла її в якомусь кінофільмі…
…Саньок увесь час віртуозно крутив між пальцями зубочистку, Рудий дійсно був рудим, із метушливими невпевненими рухами — певно, його зацькували в дитинстві кольором волосся, Бляха повторював своє прізвисько через кожне слово і тим цілком виправдовував його. Марек мовчав і дивився на мене чорними очима.
Я не можу витримувати таких поглядів.
І тому я шукала розради в балакучому і привітному Сюрі.
Він збігав до віконця і приніс пляшку портвейну.
Я не п'ю…
Точніше, не пила такого вина ніколи.
Я не люблю солодких вин.
Але Ія залюбки вжарила півсклянки…
І все стало легко і просто. І закортіло сміятися. Просто голосно сміятися, випустити з-під тугої гумки «кінський хвіст» (що я і зробила), розстебнути плащ і поглянути просто у вічі Мареку й не злякатися того, що вони такі непроникні, мов камінь агат.
— Ну що — ходімо? — спитав він.
Я (Ія!) ледь звелася зі стільця. Сюр подав мені руку, і я вчепилася в неї.
Буфетниця виглядала з вікна, мов пампушка з печі, і груди її, що лежали на прилавку, теж були як пампушки…
Не знаю, скільки ми йшли, — я трималася за Сюра і дивилась, як під ногами тече земляна стежка, потім — асфальт, потім — бруківка і знову — земляна стежка.
Тільки відчувала запах лісу.
На стежці сиділа велика ворона із горішком у кумедно розкритому дзьобі.
— Ти бачила коли-небудь, як ворони лущать горішки? — несподівано запитав Марек.
— Hi…
— Ворони — мудрі, - сказав він. — Тут їх повно, і я за ними спостерігаю. Вони підкладають горіх на шосе і чекають, поки по ньому проїде машина й розлущить його.
Я ніколи не спостерігала за воронами і тому здивувалася.
Тоді Марек нахиливсь і сказав вороні:
— Дай горішок!
Вона злякалася, впустила свою здобич і відскочила.
— Чекайте-но, — хитро сказав Марек. Підібрав горіх і розколов його своїм чоботом. — Тепер відійдімо!
Ми завмерли і зробили кілька кроків назад. А я подумала, що в цю мить немає нічого важливішого за цей дослід. Ніби всі ниточки, котрі обплутували мене, зійшлися в тій точці, де лежав цей маленький розколотий горіх.
Невдовзі з'явилася та сама ворона. Оглядаючись і смішно шкутильгаючи, вона попрямувала до нього, швидко склювала ядро і вмить зникла.
— От бачите, — задоволено сказав Марек. — Ворони — наймудріші істоти на землі! Вони живуть довше за людей. Я б хотів бути вороною…
Не знаю чому (може, через випите вино), але мені закортіло плакати. Я ніколи не спостерігала за природою зблизька, хоча завжди дивувалася тому, як дивно і гармонійно вона влаштована. А головне — ким?
І чому в світі звірів немає сліз, крику і ґвалту через будь-яку дрібницю?
Пінгвіни долають тисячі кілометрів снігової пустелі, аби цілих чотири місяці без їжі й води стояти на крижаному вітрі й тримати в ногах яйце, в якому визріває нове життя. Риба, втрачаючи луску на гострому камінні, шкребеться проти течії мілкими протоками, де її забивають палицями чи просто вихоплюють з води і розтинають черево з ікрою, — але вона все одно щороку повторює цей складний шлях. Навіть інфузорії, не ремствуючи, проживають свій невибагливий цикл із власними незбагненними трагедіями. І… ніколи не нарікають… Бо їхній бог — природа. Вона безмовна. В неї не можна нічого просити. Вона сама зберігає в собі гармонію й рівновагу, як посудини, що сполучаються між собою, і знає час і завдання кожної живої істоти. Чому ж тоді?…
…під ногами я побачила сходинку під'їзду.
…сходинку під'їзду…
Хтось розчинив переді мною рипучі двері. Запахло сирістю. М'яко заколихався ліфт.
Квартира була простора і, на диво, чиста, хоча я чекала побачити щось набагато гірше, як у кінострічках, — небезпечне лігво чи кубло із вицвілими прокуреними фіранками.
Я взагалі не люблю бувати в чужих помешканнях, почуваюсь там незатишно. Особливо коли запрошують малознайомі люди — колеги Вадима, наприклад. Ніколи не знаю, що мені робити в чужих помешканнях. Зазвичай Вадим потім розповідає мені, які там були меблі і який гарний краєвид відкривався з балкона.
— Проходь, — сказав Марек. — Туалет — там, кухня — ось…
Хлопці розбрелися по кімнатах. Десь там залунала музика. Сюр провів мене на кухню.